Кидання камінців у ставок сучасної української літератури по одному, а не всією жменею одразу, має як свої переваги, так і свої недоліки. З одного боку, жваві хвильки коментарів білоруських френдів показують, що тема на часі не тільки для нас, з іншого боку, дехто з українських коментаторів встиг зауважити таке, що не залишає каменя на камені від моєї попередньої концепції, а я з ними несподівано погодився, бо як не погодитися, і тепер ось не знаю, що писати далі. На наїзди метрів вітчизняої публіцистики, що публіцистику так не пишуть я не зважаю, бо це не публіцистика, а розвідка.
В останньому ж розділі своєї розвідки я збирався доводити, що сучкурліт – це література з чистого аркуша, яка може й самонадіяно, але відкинула сумнівні здобутки як народівців-плакальників, так і колгоспних трубадурів, бо геть нікого з них не читала, тож зовсім вільна від отих стереотипів і кодів, що примушували Неньку весь час кружляти в російській орбіті. Принаймні, переключившись на початку десятиліття на сучукрліт, я повністю звільнився від хворобливого малоросійського зацікавлення московськими вічними питаннями й проблемами, мене абсолютно перестало хвилювати і „кто віноват”, і „что дєлать”, чи справді в їхньому метро завелися гігантські пацюки, і хто така ота Оксана Робські, яку ставить за приклад сучукрліту дамочка з журналу „Лічнасць”. Нові розкручені прізвища їхніх літераторів не кажуть мені геть нічого, як зрештою і прізвища їхніх політиків, директорів заводів, газет та луноходів тощо. Я навіть перестав орієнтуватися, хто з них ідейний українофоб, а хто просто побутовий шовініст.
Якщо старше покоління літераторів все ще по інерції намагалося скрутити дулю в кишені клятим москалям, як ось Андрухович „Московіадою”, чи залити сала за комір, як Кожелянко „Дефілядою”, чи встидати до катарсичних сліз, як Матіас „Москалицею”, молодь ці застарілі розборки, схоже, зовсім не хвилюють. Іноді здається, що молоді літератори усі як один вийшли з поетичної школи, в якій суворий метр казав своїм учням, що „такої пори року як весна не існує” й викидав віршики про цю пору року у грубку. Тільки замість весни на цих аркушах була мапа московського метрополітену.
Мене це певний час дивувало.Справді, навіть далека заокеанська Мексика, куди і автостопом не дістатися, представлена в книжках принаймні двох сучукравторів. В „Практичних реаліях мандрів по-бідняцьки” Артема Чапая та „Мексиканських хроніках” Максима Кідрука. Старенька Європа освоєна українськими авторами вздовж та впоперек, шлють свої листівки Флорида й Куба, а Росією геть ніхто не мандрує. Москви і ширше, Росії, – нема. Біла, нецікава пляма. Лондон більш реальний, бо по його вулицях і вранішніх кафешках ходять героїні Хінкулової та Пиркало й їдять якісь місцеві пончики, потрушені цукровою пудрою. А більшості сучукрлітівських історій взагалі байдуже, де вони відбуваються. „Сторонні в домі” Марини Соколян з рівною ймовірністю можуть бути приписані до будь-якого центрально-європейського старого міста, і до Праги, і до Кракова й до Львова, була б в тому місті ратуша з дзигарем і старенькі бруковані вулички та затишні кнайпи. А Чехова (не Антона, а Артема)„Киня” взагалі протікає в настільки герметичному й замкнутому на собі містечку, що дивує, як герой зміг потрапити туди звичайною залізницею.
А що вже казати про Україну? Виявилося, що чи не кожне українське місто може бути представлене в літературі самобутньою школою, як ось Станіславський феномен чи житомирська школа прозаїків, чи ніким ще достойно не описана школа сумських геніушів, або принаймні непересічними авторами, яких поіменно називати не варто, щоб когось не образити, забувши. При чому цікаво, що розповсюджені через зомбоящики пропагандистські кліше про поділ України в літературі зовсім не відбилися, і індустріальне Запоріжжя, скажімо, достойно представлене „Клясою” Вольвача, а найсолідніший український літературний часопис виходить в Кривому Розі, і зветься не „95 квартал”, а „Кур’єр Кривбасу”.
При чому, повторюю, що повною мірою ця тенденція, за виразом Олега Покальчука – не думати про білого ведмедя, відбилася в наймолодших авторів. Дивіться на рік народження на звороті палітурки, якщо хочете нарешті відпочити від газових воєн, російського флоту в Севастополі, мовних диспутів, історичних хохлосрачів й вічних питань, відповіді на які нічого нікому не дали за триста років пошуків. Жоден з них не обирає собі в опоненти якогось уявного москаля й, Боже збав, нічого тому москалеві не доводить.
Бо доводити нічого. Україна для них – аксіома, а не теорема. Вони, як ті Мойсеєві діти, що народилися вже після втечі з Єгипту. На марші. І зовсім не сумують посеред Сінайської пустелі за монументальним мистецтвом пірамід , бо їхня батьківщина – намет у Шешорах. Скільки там років у класиків, сорок? Ну ось двадцять з них вже пройшло.
Зачекайте, зогляду на фінансову кризу й демографічний вибух серед сучукрписів, для яких література крім всього іншого виявилася гарним методом побратися з творчими дівчатами, я пророкую небачений досі підйом літератури дитячої. Бо загальновідомо, що в кризу треба видавати дитяче, а тут ще й сімейні обставини спонукають.
І ось тут я, весь в білому, збирався доводити переваги і вади писання літератури з чистого аркуша, без попередників. І що вади тимчасові, бо жоден недолік не проходить так швидко, як молодість, а переваги лише зростатимуть з кожною написаною книжечкою, бо ніхто так швидко не навчається, як молодь. А зась.
- А Розстріляне Відродження? – спитали мене коментатори.
- Ну да, - погодився я, пригадавши захоплення Олега Коцарева, який успадкував любов до усіляких залізниць, здається безпосередньо від Михайля Семенка, якому багнулось бути кондуктором на товарному потязі.
- Ну да, - погодився я вдруге, згадавши, що Павло Солодько порахував свою „Четверту революцію” одразу наступною за „Третьою революцією” Валеріана Підмогильного.
- А модерністи? – спитали мене коментатори і я не знайшов нічого кращого, ніж зарахувати до укрсучписів Джойса, бо український модерн – то і є ота люто улюблена всіма школярами класика, про яку вже ніхто не вірить, що вона модерн.
- Ноги ростуть від бароко, - підвела риску одна вельми начитана коментаторка. – Карнавальність і орнаментальність.
Я погодився знову, бо облишив навіть думку порахувати карнавали сучліту.
І останнього цвяха в віко моєї хибної концепції про чистий аркуш забив один сучукрлітівський критик, який знайшов ознаки необароко в... моїх власних „Баркаролах”.
Я й не здогадувавсая, що хтось зможе вичитати моє захоплення мовними грашками Івана Величковського поміж рядками „Генералів піщаних кар’єрів” (назву оповідання про дніпровських річковиків я чесно поцупив у Жоржі Амаду, але тільки назву), страшні люди – критики.
Правда, і після цього відкритим залишилось для мене питання, чи належу я сам до отого сучукрліту, який всі так лають, аж гай гуде. Якщо судити не за метрикою, а за уподобаннями, мабуть що так. Якщо візьмуть в компанію, звичайно.
Єдине, що було б шкода, якщо виявиться, що сучукрліт був не напрямком, а періодом.
ЗІ. За час написання цієї розвідки була оприлюднена доповідь військової розвідки королівства Іспанія, в якій стверджується, що інопланетяни, які повадилися до Іспанії з зоряної системи Альфа Центавра, розмовляють мовою, дуже схожою на українську. Це багато що пояснює, але крім того має цілком конкретний наслідок: сучукрліт центавряни читають без перекладача. Друзі літератори, пишіть для Галактики від імені всіх землян, ви чудові.
