Звичний ранок, звичні думки, сніданок , рухи, аромати … Життя налагоджене титанічними зусиллями, роботою над собою, з собою, проти себе . Потік машин, хвилини на стояння в заторах вже враховані у сумарний час , відданий на процес добирання до робочого місця. А там звичні претензії і ухвали, подання і апеляції. Секретарка Марина сьогодні знов щось забуде, помічниця Ольга Леонідівна розповість щось про сьогоднішнє сонячне затемнення, а вона, а вона…сидітиме сумна. Так здається співають. Звісно ніхто того суму не побачить. Всі вважатимуть то , за діловитість і заклопотаність. За її особистий стиль, стиль переможниці. Вона все знає про себе. Про нього теж. А він про неї. І про себе. Дорослі люди, алгоритм життя задано і виконується. Наразі підійшла черга створити сім’ю, а вони не можуть ступити кроку, завмерли як два чудовиська Сцилла і Харибда , одне напроти одного. Перемелюють всіх хто трапляються поміж ними, але не можуть злитися в одне, а між тим вже давно час…
У Маринки такі злякані очі, як у шкідниці, що розлила мамині французькі парфуми за 180 ре.
- А у нас тут …кішка, - майже зі сльозами в голосі.
- Що? Яка така кішка? - байдужість лякає навіть саму себе.
- Блакитна. Підходить до кольору нашої партії, - вставляє і собі Ольга Леонідівна, таємна палка адептка партії.
- Яким чином? – дурощі якісь.
- Сиділа вранці під ролетом, у неї лапка зламана здається., - благаюче скиглить Маринка.
- Де вона? – ранково - стомлено.
- Ондечки! – вказали співробітниці.
Вона дивилась на мене байдуже і буденно, ніби підходило до кінця її дев’яте кляте життя. Неперевершено граційна, блакитна з зеленими очима. Їй було байдуже, вона нас зневажала. Ніхто так не дивився на мене. Але це всього ж кішка. Ввечері хтось з моїх добросердих відтягне її додому. За роботу!
Кішка нагадала про себе по обіді. Вірніше не вона. Її Вельможність все так же сиділа на підвіконні, коли я налякана потужним тенором своєї клієнтки вискочила у хол.
- Красуня, красуня! Киць-киць! Ніка Олегівна, - це вже до мене, - коли будуть кошенята мені обов’язково одненького.
- Це просто випадковість, завтра тварини тут не буде.
- Та Ви що, подивіться як вона пасує до інтер’єру, до політичної забарвленості офісу – російська блакитна кицька!
- Ходімте , Агнесо Леонардівно, у нас є важливіші справи, ніж приблудна тварина.
- Ця приблудна тварина коштує, як Ваш гонорар за мою справу, і тут Вам пощастило, - пророкотіла «доброчесна» Агнешка, що присвоїла собі кусник землі гордо поплила до мого кабінету.
Коли одпровадила цю поціновувачку чужої землі, викликала до кабінету Марину.
- Якщо кішка справді дорога, як каже Агнешка, то треба розклеїти об’яви, щоб знайти господаря, далеко вона не зайшла з зламаною лапою. Тому додому її не забирай, бо потім прийдеться їхати за нею, півдня втратимо. Гроші візьми з господарських , тих що видавали на каву, купи корму чи що там їй потрібно. Все зрозуміла?
- Так, Ніко Олегівно! – як їй мало треба для щасливої посмішки.
- Об’яви сьогодні ж ввечері, але у вільний від роботи час, - треба ж трошки зіпсувати посмішку, махнула рукою аби вийшла, телефонував він.
Трішки вичікувально подивилась на його фото, що блимало на дисплеї телефону. Заборсалось два бажання: поцілувати або відповісти так , щоб більше не з’являвся в її житті. Він її змучив своїми принципами, своїми сентенціями, своєю аристократичністю, своїми жагучими поцілунками.
- Так! – вимовила крижаним тоном.
- У тебе клієнти? - відгукнулось на тому боці оксамитно-ніжно.
- Ні, у мене кішка, - бовкнула я ні з того , ні з сього.
- Кішка? – зацікавлено – стурбовано.
- Так , блакитна російська, приблудилася і не хоче йти, дівчатка з нею возяться, клієнти шоковані моїм екстравагантним задумом…
- А я роблю тобі пропозицію, - перебив він мене.
- Яку таку пропозицію? – здивовано – невпевнено.
- Ввечері зустрічаємось. Я заїду о дев’ятій вечора, будь готова. Вечірня сукня, посмішка і заготована відповідь : «так».
- У чім річ?
- Ввечері , люба, ввечері! – і поклав слухавку.
Невже це те , на що я чекала. Мені вже тридцять шість років, це останні роки щоб народити і виносити здорову дитину, а може й двох від коханого чоловіка. Він ніколи б не пожартував так. Пропозиція - то правда, правда. Все заспівало у душі.
Вирішила не добувати день до кінця. Зачіска, манікюр, можливо нова білизна, а може навіть і сукня.
- Марино! Ходи клей об’яви! Ольго Леонідівно, полишаю офіс на Вас. Можете зачинити на годину раніше, якщо зателефонує Нестор Іванович з’єднайте мене з ним, для інших мене немає.
Рік потому.
- …Он тюльпан зелена ніжка, він будиночок і ліжко, в ньому фея чарівна, в ньому фея чарівна – засина….
- Ходи сюди, вона вже спить та і не чує тебе, - погукала я чоловіка, що присипляв нашу маленьку Марічку, - у мене для тебе сюрприз!
- Моя панночко, який такий сюрприз? – проспівав лагідно мій коханий.
- Два сюрпризи і одне питання, що виникло при приготуванні першого сюрпризу.
- Панове присяжні засідатателі , прошу Вас зайняти місця, зараз до нашої уваги Ніка Олегівна викладе чудову аргументовану доповідь, що гідна зайняти місце на сторінках підручника з ораторського мистецтва.
- Доповіді не буде. Буде торт «Мрія Наполеона».
- Бурні овації!
- І буде питання. Чому ти так несподівано, швидко зробив мені пропозицію? До речі торт саме з цієї нагоди – річниця.
- Ого! Питання чекало свого часу рік! Моя пропозиція залежала від кодового слова. Того дня ти це слово сказала. Не роби здивовані очі. Це слово кішка. Так-так наша Агнешка і є каталізатором наших заручин. Я тобі оповідав про свою родину, ми походимо з роду Самійла Кішки, знаменитого кошового отамана, і існує така прикмета не одружуватись на жінці, яка не має кішки, а в тебе довгий час її не було. А коли з’явилась кішка, я з радістю зробив тобі пропозицію. Ось так! Киць-киць, йди до мене моя кицюня!
- Тоді другий сюрприз , мій котику, у нас знову буде кошенятко!
