Під Новий рік він отримав від неї вітальну листівку, де вона, крім стандартного набору слів, ще писнула кілька фраз. Він не пам’ятав точно їхнього змісту, та пам’ятав, що вони кольнули його чимось забутим, але гострим. Він ще подумав: нахабна, нагла відмичка від заржавілого замка, але поспішив перевірити замок. Той не ворухнувся, наче не до нього, – і він полегшено зітхнув: пронесло. Він викинув листівку в корзину для сміття, як шпильку, зламану в замковому каналі, котрий уже, мабуть, не піддався б і рідному ключу, а вже якійсь тонкій шпильці – й поготів. Правда, десь у далекому кутку свідомості завважив хвоста думки. Що дещо розчарований ситуацією, себто тим, що спроба зачепити його за живе їй не вдалася. Думка, мов ящірка, шмигнула в нірку, чи, може, в той отвір старого замка. Він ще раз сіпнув – ні, не піддається, тільки на пальцях лишає руду іржу. Він помив руки. Вода стекла в дірочки умивальника, закручуючись у тонку змійку. І залишила на потрісканій емалі дрібні крапочки рудизни. Крапочки від довгого вдивляння в них множилися – і він подумав, що з них можна було б написати відповідь на листівку. Одні крапочки. Та потім він подумав, що вони можуть дати адресатці надію на продовження письмового контакту, і тоді можуть виникнути наступні, вже досконаліші – довші, гостріші, твердіші, наполегливіші – відмички. І замок якогось дня не витримає і розлетиться на руді кавалки втомленого металу, що вже не хоче чи не має бажання чинити опір.
Тоді він вирішив спалити листівку. Як-не-як, іржа – це бруд, а вогонь все перетравлює в прах, а прах – річ свята навіть тоді, коли вітер розмітає його на атоми, забиває в шпарки землі; прах тоді стає землею, удобрюючи її, а в слові “добриво” присутня дещиця добра. І це добре.
Сірка зашипіла, язичок облизав кутик листівки, і на пальці, якими він тримав барвистий прямокутник за інший ріжок, війнуло гарячим. Він випустив листівку, і та, охоплена полум’ям, легко гойднувшись, наче спробувала описати прощальне коло, але не стало духу, опустилася на купку попелу від учорашнього вечірнього багаття. Вчора він пік тут картоплю, позавчора – просто тішився полум’ям, скручуючи у вузлики безконечні думки, і ловив себе на образі, що ті вузлики – як зорі, за якими можна простежити шлях, а зорі – то вищий ступінь чорноти неба, небесні вузлики, що загораються від скручування, зв’язування, перехрещення, накладання двох чи кількох космічних темряв, а ті в свою чергу концентруються в світло, а ось це багаття, протиставлене зорям, концентрує холод земних снігів і морозів, а сам він, запаливши вогонь, спонукає останні до переходу в іншу якість – гарячу, яка неодмінно слідує за критичним холодом, а накладання-додавання, зв’язування двох холодів – зовнішнього і внутрішнього – виштовхують його з хати в грудневість відкритого світу, і ось він запалює багаття, прив’язуючи себе цим яскравим вузликом до землі і означуючи ним місце свого перебування...
Десь усередині жевріла і розгоралася разом з багаттям надія, що його вогонь хтось завважить – і довколишній світ зарипить до нього чиєюсь ходою; і хоча він знав, що на все село зимують жильці лише в двох хатах, та й ті в іншому кутку, його надія ставала все більш концентрованою і неконтрольованою – як вогонь, коли він кидав у нього оберемки сухих гілок, вона вже пекла-розпікала, накладаючись на шлункову печію і роз’ятрюючи десь там шви від позаторішньої операції – мав проривну виразку; його тоді ледь врятували, дивом дивним наткнувшись на скоцюрблене тіло у прибережних куширях… Господи, це що ж за тріск такий? Це здається, чи таки чиїсь кроки? Ні, то тріщав хмиз – позавчора, а сьогодні – ледь чутно, наче тільки вуста розтулила, але не сказала, не встигла сказати вголос ні слова – тріснула-шепнула маленька папірчина, вітальна листівка з Новим роком, і ще кілька фраз, – і тиша. Язичок полум’я, ображений за скупість поживи, покрив кутик листівки червоними жаринами, які за мить зблідли і зникли.
Тиша з темрявою огорнули його. Він ворухнув у попелі гілкою, змішуючи позавчорашнє, вчорашнє і сьогоднішнє, і потягся за цигаркою, щоб ще одним яскравим вогником-вузликом зв’язати чорні пелени, що прагнули повити його. Спалити їх він не міг – спалене повертає у темряву. Це він уже знав. Тож треба було тривати, щоб ту темряву просто пережити, бо вона відступає лише сама і сама знімає покрови. Розчинитися в ній теж не вдається, бо ж пам’ять про світло протистоїть натиску, переспати її – тобто лягти до настання темряви і прокинутися уже в світло – теж не виходить. Бо пам’ять про темряву протистоїть самообману і бажанню уникнути випробування. Залишалося запалювати світло. Але електрика його дратувала штучністю і повсюдністю; йому тоді здавалося, що це хтось чужий вирішує його проблему взаємин з темрявою – і вирішує нагло, заливаючи яскравим світлом усе довкола і поширюючись наче вибух на всю його територію, не залишаючи йому сховку. Електрика спричиняла параліч його волі і він відчував себе в її світлі блощицею під мікроскопом, в окуляр якого дивиться чиєсь цікаве, ненаситне око – і досліджує його виключно у власних цілях, а мо’, й байдуже око, яке спостерігає за ним знічев’я, розважаючи свого господаря, котрий не знає, що робити з життям власним. Свічки спалено давно, і разом з останньою відійшло у пам’ять відчуття гармонії між його внутрішнім світом і світом довколишнім, зануреним у темряву (бо ж серед дня він їх не запалював)… Залишалося багаття. Вдень він ходив до лісу за хмизом, а з настанням темряви тупцював довкола вогню, повертаючись до нього то спиною, то обличчям, простягав раз у раз руки і шкодував, що не може обняти. Клята фізика, яка тримає на відстані та змушує рахуватися зі своїми законами вразливу біологію! Коли ноги мерзли вже так, що він готовий був пхати їх прямо в вогонь, не жаліючи останніх черевиків, він здавався, і брів до хати, до своїх паперів і книг – з полону темряви в полон електричного світла, наче в епіцентр свого протистояння ночі. Папери шурхотіли до нього аркушами і сторінками, але він завжди пам’ятав, що у безвітрі кімнати це він сам спричиняє їхній шурхіт, бо папери і книги – мертві, і тут теж доводилося поступатися фізиці.
Цигарка дурила. Вогник жеврів надто близько біля очей, але навіть пальцям не ставало тепліше й затишніше, хоч вони і були при ділі. Він намагався згадати її голос і уявити, як би в її устах прозвучали фрази, що вмерли на листівці. Ні, нічого не вийшло, наче разом із написаним згоріла й пам’ять про те, що було колись у його (і її) житті. А вони ж так багато розмовляли… Ні, марні зусилля. Натомість зринув спомин про інший голос – голос матері. І той голос говорив щось про дівочу честь, говорив переконливо, обурено, з осудом, – і він пам’ятає, як під натиском материних фраз щось у ньому колись зламалося. І потім уже не виправилося, не зрослося. То був інший Новий рік, який вони вдвох зустрічали в нього вдома. А ті фрази мати кидала в нього, як дротики, вже наступного дня, після її від’їзду. Новий рік – теж вузлик на сувої життя. Один кличе наступний, перегукується з ним – як збирачі грибів у лісі, переморгується, посилає умовні сигнали – як змовник у картярській грі, попереджує знаками і жестами – як зустрічний водій колегу на дорозі, що попереду пост ДАІ, нагадує про щось спільне…
Ет, пусте, все попіл. Дурна приблудна листівка, можливо, й чекала іншої його реакції на свою з’яву, та невже хтось може реально чекати відповіді з двадцятирічного минулого? Є часові відстані, які вже не долаються навіть надмірними зусиллями, зусиллями, коли проступає піт і кров, і обламуються нігті на пальцях, що прагнуть дотягтися, і вилазять з орбіт очі, що прагнуть розгледіти, і зривається голос, прагнучи докричатись. А тут – всього лише скупі літерки на аркушику, принесеному чужим листоношею, літерки, які могли прочитати десятки сторонніх очей; папірець, простуканий штампами з датами, пропущений через казенні перепускники, обліплений відбитками чужих пальців. Це навіть не шепіт, на який ще можна за бажання налаштувати слух, бо той, хто шепоче, живий і завжди десь поруч. Ні, жодного звуку, навіть натяку на звук: ні шепоту, ні шурхоту, ні посвисту, ні тим більше крику. Темрява – німа. Просто літерки – як полова, принесена вітром з далекого току, де пересівали не його збіжжя, та й пересівали дуже давно. Випадкова полова, випадковий вітер. Полова нічим не родить, тільки вдобрює ґрунт – коли вмирає остаточно. Він допоміг їй виконати цю місію – вогнем. Все. Крапка. Навіть не крапка, бо й вона мітить аркуш. Нічого. Нічого. Нічого.
Згадав про передачу від матері, яку заніс сусід по обіді, повернувшись із міста. Зворохоблений листівкою, він ще не розбирав картатої сумки, і зараз зрадів, що щось чекає на його термінову увагу. Мати мала передати пару замовлених ним книг і, може, якісь продукти, бо в нього лишилася тільки картопля та півпакета вівсянки. Не те що б йому кортіло дістатися до гостинців з дому – їсти не хотілося, в каструльці ще є порція вранішньої каші, – але потреба зробити належне втішала своїм вузликом обов’язковості: на своїй території слід постійно підтримувати лад.
Сумка була важка. Один її бік був рівним і твердим на всю висоту, і він, знаючи, що це – книги, першими витягнув загорнуті в газету кілька томів. Просив лише два, але завважив ще бандероль з надірваними краями. Глянув на зворотну адресу і зрозумів, що це київське видавництво надіслало йому альманах, в який він з півтора роки тому подавав добірку віршів. Такі несподіванки він любив, хоча нова книга, щойно видана, до якої ти причетний, завжди насторожує, бо зазвичай не знаєш, чи вдалося видання. В останні роки книги часто розчаровували, бо попри повсюдну комп’ютеризацію і досить пристойну, а іноді навіть чудову поліграфію, мали безліч недоглядів, особливо ж грішили друкарськими помилками. Він кожного разу з тривогою перечитував усі свої тексти і, натикаючись на ті недогляди, закипав, як мідний чайник, про який забули. Ось і тепер, тримаючи в руках ошатний том, відчував, як десь глибоко в ньому піднімається хвиля тривоги і питає, чи хоч цього разу його вірші пішли в люди пристойно доглянутими. Але чомусь ту тривогу несподівано обігнала інша думка. Він їй здивувався, а потім відчув гостре роздратування від того, що вона з’явилася. Думка згадувала, чи були помилки на листівці. Чомусь це здавалося тій думці якщо й не важливим, то цікавим. Думка знала, що він механічно спіткнувся б, обов’язково спіткнувся б об помилку! Ні, – відповів він їй швидко, аби заспокоїлася, аби відстала, – там усе було написано правильно... – Але відразу ж поправив себе, уточнив: грамотно. Слово “правильно” викликало інші відчуття: він щонайменше хотів би свідомо приписати тому посланню правильність, – бо тоді, логічно, треба було б визнати неправильність своєї реакції, себто невиправдане спалення правильного тексту (бо ж “правильно” мало той же корінь, що й “правда”, а отже, якщо текст правильний, правда – за її автором). Тоді б відкрився капкан – і в ньому опинився б він, схоплений за руку, яка вчинила щось дуже недобре, майже злочин. “Грамотно”, – повторив він і, розгорнувши альманах, відразу ж почав шукати у змісті своє прізвище.
