Я щопівгодини перевіряю свою поштову скриньку. Вона мовчить, як уже довго-довго до того. Німо промовляють старі листи, котрі я ніяк не наважусь видалити, просто дуже боляче на них дивитись. Боляче відкривати, боляче знищувати, хочеться одного – аби їх ніколи не існувало, проте це неможливо. Це просто якась з форм залежностей – залежність від очікування, чи від кліків по клавіатурі, вкладка «електронна поштова скринька».
Півроку вона пустує, півроку я жду листа – від невідомого адресанта, того чи тієї, котрий ніколи не був присутнім в житті, проте залишив свій слід у вигляді кількох дивних месиджів. Дивних тому, що були такими теплими та щирими, як ніколи в реальності. А в дійсності власник кількох рядків символів був надзвичайно доброю та лагідною людиною, котра, проте, просто боялась виявляти почуття назовні.
Так склались обставини – я це чудово розумію, але навіть розуміння не може дати мені внутрішнього заспокоєння. Усвідомлення того, що це не я винен – так просто склались обставини, так просто складається життя.
Бачиш, я також боюся. Боюся, що одного разу перестану вірити і не перевірятиму більше пошти, ба більше, я швидше за все просто видалю користувача. Кілька нескладних рухів – і частину існування буде просто стерто. А з часом я повірю, що її просто ніколи не існувало, все це був лише сон, невелике сновидіння. Адже ми швидко їх забуваємо, потім пригадуємо ненароком, мимоволі, та й клопотів особливих вони не завдають.
Страх повинен годуватись чимось, і якби я міг відповісти на питання, чим саме, я б ніколи більше того не їв, чи не пив, чи не куштував. Трішки егоїзму заради себе самого – відмовитись від чогось доброго, проте шкідливого, і бути здоровим. Так, я не знаю, чим він годується, проте впевнений, що сам страх спричиняє ще багато чого – гордість і гнів, байдужість, короткозорість. Обіцяю собі, я завжди від цього втікатиму. Ну і нехай – втікатиму в нікуди, але ж робитиму щось. Бо скласти руки означає перестати жити, я ж відчайдушно люблю життя, і себе в ньому.
Щойно спало на думку скласти список того, що я в житті своєму люблю. В цьому списку не буде Бога, батьків, всіх рідних та Батьківщини – це я люблю настільки сильно, що тоді б в моєму списку не було більше взагалі нічого. Ну а що ж може займати більшу частину в серці чи душі, аніж вищеперлічене? Нічого. В цьому я впевнений.
Так от. Я люблю:
1. Вікно з широченним підвіконням та приємним краєвидом. Причому він залежить від настрою.
2. Смачну їжу, власноруч приготовану. Приготовану для близьких мені людей, принаймні в якийсь момент життя. І коли ми потім сідаємо це все смакувати, а потім випиваємо по бокалу вина, довго, до ночі, розмовляємо.
3. Ходити вулицями, обов'язково у красивому одязі. Ходити та усміхатись випдковому перехожому – і щоб від цього ставало тепліше і радісніше нам обом.
4. Коли щось таке величезне (або маленьке) зробив, а потім дивився на роботу зі сторони, і не розумів цілком, чи то я це зробив, бо насправді такого зовсім не вмів ніколи.
5. Повертатись до міст, де я подовгу буваю. Нехай це буде шумна та велелюдна столиця чи маленьке провінційне містечко, що пахне цвітом фруктових садів, залізничною станцією чи старим асфальтом.
Ось так. Це те, що спадає мені на думку зараз. Обіцяю, якщо не отримуватиму листів наступних півроку – я продовжу цей список. А потім, якщо геть зневірюсь, я напишу про те, без чого не зможу більше ніколи жити.
Господи, дякую тобі за всю любов, яка ще в тебе залишилась для мене. Не дай мені зневіритись одного дня, прошу Тебе!
