Сьогодні зранку я їхала в трамваї з букетом жовтого листя. І запах його нагадував мені Осінній бал. Народу було повно, тож місцем ніхто й не думав поступатись. Ніхто навіть не звертав на мене уваги. А чого? Я їхала, уткнувшись носом в своє листя і намагалася згадати, якою я була тоді, коли були ще в моєму житті Осінні бали. Я БУЛА тоді! А тепер чи є?
А потім я стояла на мосту і розкидала своє листя. Беріть, ловіть, хапайте! Я розкидаю вам себе, свої спогади, свої думки. Я розсипаюся на вас згори, а ви мчите, ви поспішаєте. Ви їдете додому, на роботу, в клуби чи ресторани. На вас чекають там дружини з дітьми чи коханки, боси з колегами, нові знайомства і розваги. А я ТУТ! Я зараз віддаю вам своє серце (абсолютно безкоштовно, бо то ж для вас має страх яке значення), та воно вам не потрібне. Ви маєте власне. Чи всі? Ви не бачите мене, бо я така, як ви. Тільки у вас немає листя-спогадів. А як і є, то чи подаруєте його не ближньому? Чи знайдете ви на те час? Чи знайдете у тому сенс?
Тепер я кидаюся сама: ловіть!
От лежу зараз на асфальті і хоч би хто переїхав! Лежу, згорнувшись калачиком і думаю: може, мене дійсно не існує? Може, мене насправді ніхто не бачить, може мене тут немає, немає, немає…
Швидка допомога…проїжджає мимо. Та скільки вже можна чекати?! Встаю і йду з дороги. Я тепер – привид такої як всі. Була непомітною – стала неіснуючою. Може почати лякати людей? Хоч якась розвага…
Чому я не стрибнула насправді?
Удень я назбирала нового листя в по дорозі з університету до зупинки. А ще гілочок горобини нарвала трохи. Зовсім трохи, я не хотіла робити їй боляче. Але ж вона тут нікому не потрібно. Як і я. То краще вже зі мною.
В маршрутці народу повнісінько. Ледве втиснулась. Уткнулась носом у свій букетик (не спеціально, просто руку не змогла опустити) і їду.
Знаю я одне дуже гарне місце. Людно там, особливо зараз, мабуть, та нічого. Мене все одно не помітять. Я зможу лишитись на одинці. Це гора, круча. На краю урвища висока загорожа (невже вважають, що немає придурків, які, як не забороняй, перелізуть, якщо дуже треба. Я одна з таких). Та спочатку я прощоюсь зі спогадами. З непоміченими, з тими, що були й забулись. З тими, що з далекого дитинства, з тими, що із домашніх буднів, з тими, що з безлічі захоплень. Я їх відпускаю за вітром, бо мій жорсткий диск перевантажений. Летіть. Ви все одно зі мною, нікуди від вас не дінуся. Летіть. А я за вами.
Я впала. Лежу, дивлюся вгору. Наді мною напівголіі дерева, на мене падає жовте листя. І горобина. Тут нікого, нікого, нікого… І мене немає.
Я знову не стрибнула насправді?
А ввечері сьогодні ж я їхала в метро з таким самим букетом. Уткнулася в нього носом і не могла надихатись. Я люблю стояти біля дверей в метро, біля тих, що не відчиняються. Та навіть якби й не любила, у час пік рідко питають і так само рідко помічають.
На пішохідному мосту через Дніпро народу зараз не багато. Будень сьогодні, люди з роботи їдуть, втомлені. Та і хто мене помітить у джинсах і чорній футболці. Кому я треба. Стою і розкидаю своє листя і гілочки. Я встеляю ними свою майбутню могилу. Я забираю їх з собою, бо без них мені буде сумно, а тут вони нікому не потрібні. Тут все одно усі ходять повз мене й повз них. Може, я таки вже стрибала?
Мобільний. Ну треба ж, як невчасно! Та йду я додому, йду мамо. Через 20 хвилин буду, все нормально.
