Цієї ночі падав незвичайний сніг, за декілька годин його випало дуже багато. Здавалося, що на небі його кількість була безкінечна.
Я сидів, дивився у вікно на те, як мудра зима пряде білу ковдру, для всього, що було під відкритим небом. Мені так хотілося вийти і під вечірнім ліхтарем написати план своїх майбутніх справ, але мати заборонила виходити, бо на вулиці почалась перша хурделиця. Вітер загравав зі сніжинками, кружляв з ними у веселому танку, жбурляв ними у моє вікно, ніби закликав і мене приєднатися до них.
Зранку я встав до школи, але вийти одразу не зміг, бо батько ще не прочистив від снігу дорогу.
Коли я вийшов з дому вузенькою доріжкою, на мій маленький зріст третьокласника ця дорога нагадувала тунель без накриття. З-за високих сніжаних стін було видно тільки мою шапку. Я радів такій незвичайній зимі. Великий трактор прочистив вулицю, але всі авто стояли в дворах, бо не могли виїхати звідти. На вулиці було якось тихо, лише під ногами хрускотів свіжий сніжок.
Коли я повертався додому зі школи, то вперше не поспішав, бо так хотілося побути разом із зимою на одинці хоч трохи, бо мама вдома не дозволить любити зиму. А завтра будуть їздити автомобілі, повсюди буде грязюка, люди таку хорошу зиму вже вкотре зіпсують. Прикро, але таке обов’язково буде, щойно перший дядько звільнить зі снігового полону свого «залізного коня».
До хати залишилось зовсім трошки. Я зупинився біля старої хати діда Івана. Прочищеної дороги до хати не було, а під верандою стояла зламана стара лопата. «Дід вже старий, - подумалось мені, - чому б не прочистити йому дорогу. Разом з татом зробимо добру справу, та й я буду більше на дворі, поряд зі своє білою зимою, бо завтра вона буде чорна».
Ми з татом взялись до роботи. За якісь півгодини ми були біля хати. Батько постукав у двері, але ніхто не відчиняв, зсередини пролунав тихенький голос: «Допоможіть, будь ласка!». Тато зламав двері, дідусь лежав на підлозі ледве живий. Ми удвох поклали його на ліжко. « Ти будь сину тут, а я біжу по допомогу!» - сказав тато.
Я взявся розпалювати вогонь, бо в хаті було дуже холодно.
Швидку ми не дочекалися, лікар прийшов пішки. Декілька щеплень, гаряча кружка свіжого молочка, що принесла мама… Словом, незадовго дідусь, що ледве був живий, почав говорити.
« Мене почало боліти серце, я хотів вийти і покликати на допомогу, але ніхто мене не чув, тож я вирішив прочистити дорогу від снігу, щоб хоча б до сусіда, але першою ж спробою зламав лопату, стара вона. Тоді серце закололо ще дужче. Я хотів дійти до ліжка, але впав, подумки почав молитися Богу, щоб послав мені ангела – рятувальника, бо ще хотілося хоч трохи жити!»
Тато обійняв мене і сильно притиснув до себе. А мати тихо мовила: « Я люблю тебе синку! Добре, що ти ладен усе село від снігу розчистити, аби за уроки не братися..."».
« Мамусю, якщо Ви з татом мене так любите, то дозвольте мені ще хоч трошки сьогодні побути на білому дворі, бо завтра вже буде не так чисто!»
