Мав бути фестиваль, але за сукупністю різних життєвих проблем на нього поїхали лише відчайдушні екстремали. Отже, успіхів від очікування на вокзалі не передбачалося, дзвонив мало хто, тож зібраний колектив із чотирьох осіб попрямував до приміського вокзалу на електричку.
Невдовзі прибули на ст. Сколе. Синьовидні Бескиди не люблять слабеньких і скиглячих, маршрут насправді набагато довший, ніж його рекламують в Інтернеті. Особливо якщо взяти до уваги, що десь за тиждень нашого маршруту була буря. Через дорогу від станції до нас долучився п’ятий учасник фестивалю, псисько чорної масті, якого ми охрестили Мольфаром. Отак поетеси Ірина Новіцька, Юлія Смаль, я, слухачка Люба Крук та чорномастий товариш у пошуках пригод попрямували розпитувати місцевих про маршрут і врешті-решт за їх вказівкою вийшли до річки Дубровки. Не шкодуючи свого каміння, річка пропонувала нам перейти її вбрід. Лише Мольфар звично перебрів річку, решту ледь не хапали корчі.
Иноді варто повернути вбік, замість того щоб прямувати по бездоріжжю до тупику. Але чи будеш згодом шкодувати, коли час, відведений сонцем, у горах надто швидкий, особливо на невідомо-розмитих доріжках, які знані лише завдяки позначкам на деревах і зовсім приховані вночі? Невдовзі, знайшовши розлогу галявину в лісочку, поблизу вже згаданої річки, зрозуміли те, що сьогодні не варто вирушати вгору, та й вірогідність того, що, можливо, ще хтось прибуде вранці, не давала спокою. Врешті-решт дровами та водою природа нас забезпечила, була й своя провізія. Ввечері, як і планувалося, читалася проза жахів при світлі вогнища й мобілки, і близько опівночі ми поснули в наметах. Пес, який сумлінно обгавкував усе, що рухалось, наївшись ковбаси та сала (від хлібу люб’язно відмовився), вмостився біля одного з наметів.
На ранок у промоклих кедах ночували справжні слимаки, тілько без мушель. Гірська природа досить вдало попрацювала над тим, щоб дивувати туристів, – здоровезні слимаки мали небувалий колір свого маскування: перламутрово-фіолетовий. Згодом, після того як розбирали намети, слимаків було повно скрізь, але були ще й сірувато-білого кольору.
Сирий ранок розхворив одну з учасниць фестивалю і передрікав прощання. Після розписування мушель Люба попрямувала до станції, а ми шукати справжній шлях до гори. Розпитавши у грибників, ми таки знайшли потрібну стежку. Через кожні кільканадцять метрів добрий 13-й маршрут малював вказівники, і ми йшли, не збочуючи. Легка дорога тілько тому, хто їде, тож кінця-краю товстелезним поваленим бурею деревам не передбачалося. Все-таки, подолавши досить велику відстань, почали вибиратися на міжгір’я. Перепочинків майже не робили, але на одній квітучій райській галяві з невідомих квітів зустріли ще двох, у яких була та сама мета, що і в нас. Отже, в нашу команду прибуло ще двоє – Ігор та вагітна Аня. Гора за горою, чорниця, квіти – і ми з важелезними наплічниками потихеньку пробиралися до нашої запланованої цілі. Минаючи десь другу чи третю гору, зустріли групу туристів, яка поверталася з рудим довгоногим псом. Відбувся випадковий конкурс на лідера – переміг Мольфар. Від групи дізналися, що до них рудий також на початку подорожі пристав. Що поробиш, така собача праця. Пси долучаються до якоїсь групи, охороняють її за якийсь символічний харч і ласку, не нишпорять по сумках і, можливо, розраховують, що якась добра душа таки стане для них господарем. Чесно кажучи, тілько останні потолочі могли вигнати напрочуд розумного пса, і дуже жаль, що ми не мали можливости дійсно забрати Мольфара із собов, тим пак пес ще був і симпатичним. Глибокий шрам над бровою свідчив про те, що у тварини була зустріч із жорстоким нелюдом… Власне, на початку нашої подорожі ми пса вважали духом гір, тому і подарували таке ім’я.
І ось крутий уступ і пам’ятний знак із розмитим написом вказав нам на кінець цьогоденного маршруту. 300 крутих метрів нам були вже не страшні, але Аня з Ігорем трохи стомились і вирішили подолати останній підйом на другий день. Тим пак у перешийку поміж горами Ділом та Парашкою була непогана можливість отаборитися. Дехто до нас саме те й зробив, так що ми ночували не самі, а зі ще одною групою туристів та якимсь самітником, ознакою перебування якого тут був лишень його розкладений намет.
«Золотий кухар» – а тобто приз: пофарбована чайна ложка на ланцюжку – на жаль, не відшукав переможця варіння кулішу: використовуючи добротний примус Ігоря, ми зварили курячий суп. Червоне яблуко сонця потихеньку скочувалося вниз, небо заліпилося хмарами, і доварювати довелося, мокнучи під дощем. Поетичних читань біля примусу також не відбулося – газ для туриста в горах таки цінна штука. Ніч при свічках вже була, і, повечерявши, розійшлися по наметах.
На ранок відбулася ще одна акція – урочисте розповзання СлЕмаків. Враховуючи те, що лишати напівфабрикати якось не хотілося, і те, що газу не лишилося для варіння чогось їстівного, ми перебралися ближче до чужого вогнища, де саме поселенці збирали намети. Трохи зазнайомилися. Дивна стихія туристів – більшість нових знайомих були літнього віку. Хто з Бердянська та Слов’янська, Донецької области, а хто зі Львова. Серед нас команда також була різноманітна – Аня з Чернівців, Ігор з Тернополя, Юля з Луцька, я здебільшого з Харківщини. Лише Іра повноцінно львівська.
Новий маршрут мав пролягати в напрямку села Корчин, і ми рушили. Щоправда, команда розділилася надвоє – Ігор та Аня пішли на вершину, а ми, оминувши її трохи дорогою, а трохи стежкою, почимчикували до водоспаду Гуркало. Пізніше дзвонили нашим попутникам – молодці, прекрасно добралися. Давно я не бачив таких сильних духом дівчат, у нас чоловіки більш розхлябані!
Мимохідь поблукавши, таки вийшли на стрілку правильної стежки. Дорога була задумливо крута і напрочуд слизька. Особливих підйомів не передбачалося, але падати і з’їжджати доводилося часто. Як завше щастить – фестивальні джинси ввібрали максимум глини в свій колір. Щоправда, Ірині джинси також були не чистіші, але все-таки трохи менше. Юля і Мольфар умудрилися лишитися чистими. Постійно хотілося їсти, але, окрім чорниці, не перепадало нічого, бо йшли без зупинок, з розрахунком тілько на два перекури. Щоправда, згодом знайшов два підосичники і три підберезники, але ж не сирими їх їсти. Можливо, то і на добре, бо ті гриби мали якийсь магічний відтінок і вже по прибуттю додому загадково щезли в ту мить, коли раптом відімкнулося світло.
Після довгої блуканини душі поетів не витримали, і ми звернули вбік, а потім попрямували донизу, бо почули голоси і гуркіт води. Як згодом взнав, то була Велика Річка – переходити її вбрід стало звичним. Кажуть, коли налаштований іти на село Корчин, то не побачиш водоспаду Гуркало, але ми спустилися якраз майже до нього і бачили його. Згодом вийшли на глизяву дорогу і нарешті побачили людей. Тригодинний маршрут міг би продовжуватись, але часу було вже не так-то й багато. Як і радили місцеві, за орієнтир ми мали Велику Річку, де автомобілі просто так «перепливають» на той берег без жодних перешкод.
На підході до села діти весело борсалися у воді, не зважаючи на її нелітню температуру. Село доволі розкидане, в низовині, з городами та цікавими тітками біля воріт. Говірка майже звична, питалися, чи багато грибів. Давно туристи не ходили розмитим шляхом, але за нами були ще дві команди, які трохи відстали по дорозі.
Мандрівка закінчувалася, ми дійшли до того місця, де Велика Річка впадає в річку Стрий, і через дорогу була зупинка. Чекали недовго – Юля спинила якийсь випадковий фургон, і ми рушили автостопом. А на згадку лишилися болючі очі Мольфара, який біг за нами і плакав. Він не пропаде в селі, а ми – куди ж ми його…
12-13.о7.2о1о
