Ця історія, точніше епізод, стався зі мною взимку. Я їхав в трамваї. Шляху мені залишалось ще десь сім зупинок. Звісно, цифра невелика, але якщо ви хоч раз їздили третім маршрутом, то уявляєте, скільки я мав “вільного” часу. Зазвичай спостерігання краєвидів міста забирало його більшість. Та, як було сказано, це відбувалось взимку, і мороз затягнув вікно щільними візерунками. Отож єдиною розвагою було спостерігання пасажирів, але і вони займалися тим самим. І наш вагон являв собою такий-собі склеп, у якому, через економію, було напхано десь з шістдесят мумій, які лише іноді ворушили очима та купували квітки на місце у цьому позажиттєвому помешканні. Не було, навіть, контролерів, цих ревізорів заячих душ, що своїми лайками та прискіпливістю, зазвичай обурюють декількох пасажирів, проте веселять увесь вагон. Трамвай дуже розкачувало, але іноді хотілось вийти і впевнитись, що ми не стоїмо на місці. Час тягнувся дуже повільно...
Аж раптом мій погляд зупинився на двох хлопчиках, що сиділи майже переді мною. Одному було десь років десять, а другому, судячи по однаковим капелюхам та шарфам – його брату – дванадцять. Привернули мою увагу саме дії старшого. Він їхав з на диво задоволеним, як на людину в транспорті, лицем. Нирнувши рукою в кишеню, цей хлопець дістав цукерку “білочка”, і з виразом повного щастя почав її розгортати. На світ показався чорний шматочок шоколаду, ретельно перемішаний з чимось, що мало бути горішками, однак більше нагадувало товчене скло. Я відвернув очі, бо дивитись на таку смакоту, я, людина доволі витримана як до цукерок, зараз не зміг би. Нутром, відчуваючи, що можу зійти слиною, я почав роздивлятися обличчя жінки, що стояла поряд. Та на її лиці була намальована та сама цукерка – вона пильно спостерігала за хлопцем. Всі інші лиця також уставились на нього. З відчуттям, що тортури неминучі, і треба лише діждатися їх кінця, я знов подивився на цукерку. О! Я вже роздумував, як повернусь додому і з’їм десять таких. Хай потім стане погано... Ні! До дому ще довго! Прямо тут на зупинці я придбаю хоч трохи. В організмі гостро відчувалась нестача чогось солодкого та смачного. Ці думки пролітали крізь голову як вітер. Не встиг ще хлопець її до розгорнути, як почувся жалібний голос брата.
- Дай трішечки...
- Ти вже з’ів свою, – морально-повчальним тоном відповів хлопець.
- Ну я ще хочу... Я мамі скажу-у! – цей останній довід змусив похитнутись міцну стіну байдужості, за якою була цукерка.
- ... Тобі більше не можна....
- Скажу ма-а-амі.. – скиглячи, добивав аргументом малий.
- Ну гаразд... Дам.... половину.., якщо виграєш.
- Та-а-а... – протягнув малий, як говорять на базарі, коли чують зовсім невигідну ціну.
- Інакше не дам.
- Гаразд. У що?
- У вгадайку... – що таке вгадайка я не знав, але будь-який прояв життя у цьому вагоні вже наповнював радістю серце. Я приготувався слухати.
- А яку? – малий, здавалось доволі серйозно надумав виграти свою половину.
- Звірів. Три спроби... – хитрий вираз з’явився на лиці старшого брата.
- Тільки тих, що я знаю.
- Звичайно, присягаюсь.... якщо ти його не знаєш, я віддам всю цукерку... – тепер цей хитрий вираз з’явився у малого, – Ну перше питання....
- Це хижак? – я зрозумів, що то за гра: одна людина повинна загадати звіря, а інша задає питання, на які отримує відповіді тільки “так” або ”ні”. Коли ви впевнені, то називаєте, що загадав опонент, але маєте лише три спроби. Цікава гра, якщо немає чого робити. Ну от зараз якраз і був такий випадок. Я ще пильніше почав слухати, сподіваючись, просто для себе, першим вгадати тварину.
- Так, – лице хлопця було мов з граніту. Це дуже важливо в цій грі, де найменше вагання слугує підказкою.
- Небезпечний для людини? – гарне питання, відразу багато тварин відпадуть...
- Так.
- Живе там де холодно?
- Так, – ну малий, молодець! Вже майже вгадав! Ще декілька вірних питань і все.
- Має хутро?
- ...Так, – лице скривилось, та й відповів не відразу, отже хутро – це спірне питання... Схоже на ведмедя… Я подався ще вперед, щоб не пропустити жодної дрібниці.
- Роги? – я здивувався, нащо те питання, воно ж недоречне. Звісно нема. Зараз би щось про вигляд спитати... про ікла, наприклад... Потрібно було посунутись, щоб пропустити розмальовану дівчину до виходу. Вона поцілунком попрощалась з якимсь чоловіком біля мене, а на зупинці інший хлопець подарував їй квіти. Двері зачинились, і я знов занурився у гру.
- Так... деякі. – Ні, це не професіонал. Ну хто ж буде ще хоч слово говорити. Ох, програє він цукерку... Про що ж було питання? ... Роги!... Тю-ю-ю! – трохи не вирвалося в мене. Що ж то за тварина така?..
- Людина приручила? – Треба запам’ятати це питання. Гарне...
- ... М-м-м... Деяких – але хлопець спохватився, – так.
- Корова? – згоден! Як же я раніше не здогадався. “білий ведмідь, білий ведмідь” в думках передражнював себе. Я вже почав чекати сцени розділення цукерки...
- Ні, – знов те “Тю!”, що його ледь стримаєш. Ну що ж таке? Ну підходить же... Дикі корови... Бики на кориді... – Ну швидше. Ще небагато... – підганяв тим часом старший брат.
А малий був міцний: відразу нові запитання.
- Живе там, де жарко?
- Так.
- В зоопарку бачили?
- Так. – я вже здався і тільки слухав. Було боляче змиритися з тим, що я, який вигравав у дорослих, коли мені було десять, з яким не грали на ставки в цю гру.. я розівчився.
- Носоріг, – сказано це було дуже впевнено. Малий вже потягнувся до братової кишені, де зараз чекала на свою долю цукерка, але хлопець відвів його руку.
- Ні. В тебе остання спроба.
- На селі бачили? – вагоном пройшов шум. Десь в протилежному кінці хтось посварився, люди там охали та підтримували найбільш вдалі вирази, що ними обмінювалися сперечальники. Хлопці теж повернули голови назад, але гра займала значно більше і через хвилину вони повернулися до неї.
- Так.
- Гавкає?
- .... Дея-а-акі-і-і – протягнув хлопець. Ну точно програв.
- Може бути різного кольору? – досі пониклий голос знов звучав з тріумфом.
- Так.
- Собака!!!
- Ні!! Ні! Я загадав людину, – малий замовк, скориставшись цією миттю, хлопець витягнув цукерку і кинув у рот. Судячи по його обличчю, від досяг нірвани. А смачно жуючи, торкнувся астрального тіла. Вагоном пройшов крик.
- Е-е-е!!! Ти жухав!!! То – не тварина!!! – малий трохи не ревів.
- Так. Вірно. – вмішалась стара бабуся, що сиділа навпроти, – Людина – не звір. От ти ж не тварина? Ти програв.
- Ні, жіночко! – весело перебив її дядько зі старчачими вусами, – чоловік – це тварина. Вони наші пращури...
Але бабуся не дала договорити, – Яка я тобі жіночка? Будеш так до своїх краль казати! А я яка тобі жіночка?
- Погана, – все ще сміючись відповів стирчковус, – погана, бо лиха.
- Козел...
Я не додивився кінця цієї ідилічної картини, бо трамвай доїхав до моєї зупинки, і я зістрибнув зі сходинок. Я не придбав цукерок, бо пропав апетит. Та й вони більше не здавались такими привабливими. Більше займали непевні думки. Корова, собака, носоріг.... Дивно, а як щодо мавп, або розумних дельфінів? Далеко ж ми відійшли.... А може й відстали?
По дорозі на мене залаяла бродяча собака, я трохи не дістав його ногою. Заскигливши, він відскочив і продовжував лаяти на відстані. Скоро їх повинні почати відловлювати. Скоріше б...
