Ти читаєш мене наголос, як і пестиш наголо
Кидаючи в простір відголос аби з небес та
Стільки падало зір і віяло пилом Зоряним звідусіль.
Ти читаєш мене не по буквах й не по складах,
Не словами, не звуками… ти читаєш мене муками –
Вдихом із видиху, видихом з вдиху не голосно, просто тихо. Ти читаєш мене немовчанням у трепеті німого чекання здійснення Божої волі. Ти читаєш мене незбагненним Собою. Ти читаєш у думах що тягнуться вічністю між павутиння буденності слів… ти читаєш, та відчути мене не зумів.
У тихому сні поміж вітів мрійливості торкаючись пальцем твоєї тривоги, я помру у тобі аби народитись у собі Тобою – Любов’ю.
Ти читаєш мене з трепетом, з ніжністю правди нагої, босої до непристойності, до зґвалтованого болю, ти читаєш мене – свою Долю.
На руці й поміж пальців ніг, ти читав та збагнути не зміг. Ну що ж, тепер Я прочитаю голою наголос не по складах і буквах, не в муках-звуках… просто мовчки язиком, без тире, двокрапок чи ком, але з інтонацією бажаних думок. Прочитаю так, як зі скрижаль Вогонь Розуміння витісує Словом у Вічності Бог.
А тоді ляже лід водою між Нами.
