Я не боюсь. Просто в мене тремтять руки, підгинаються коліна, уздовж спини проходить холод і я здригаюсь від несподіваного шуму.
Початок року ознаменувався снігопадами, яких не бачили принаймні півстоліття. Сніг ішов усю ніч і під ранок кожен будинок став готелем «У загиблого альпініста». А ще ж три дні тому, пригадуєш, почалася було відлига, на яку ти покладав величезні надії, адже просто терпіти не можеш холод і, відповідно, сніг. З вікна другого поверху ти дивився, як сусідські діти намагаються зробити сніговика, «найвищого в світі, чуєш?». Сніговик і справді вдався двометровим, дарма що комплекція в нього була далеко не вітрувіанська. Зараз його замело на третину.
Що ти зараз робиш? Знову пишеш про трагічну долю свого фірмового героя? Що ж, ти пиши, а я читатиму.
Так-так, що у нас тут? Жили-були двоє братів-близнюків. Розрізнити їх неважко, адже у одного з них шрам через половину обличчя. Далі йде зворушуючи історія цього шраму. Падіння з дерева, хм. А може, краще це буде пригода з мотоциклом? Ні?
Гаразд, ідемо далі. Брати – просто молодці, розумні, сильні, захоплюються альпінізмом і таке інше. Слухай, може, нехай просто скаутами якимись будуть? Ти ж зовсім не розумієшся на альпінізмі, навіщо ти про нього пишеш? Ну, як знаєш. До речі, ти не вперше так робиш. Думаєш просто додати фарби до романтичного ореолу героя, а насправді, пишучи про те, чого не знаєш, тільки підкреслюєш, що історія вигадана. Щось ти сьогодні не дуже прислухаєшся. Що, видавець підганяє?
Так, я бачу, що хлопці підросли, встигли сходити в армію, звідки винесли собі фізичну користь і моральну шкоду і… Це ж треба, стали тинятися у горах, знімаючи все на плівку і продаючи сюжети різним телеканалам. Шрам робить одного з них нетелегенічним, тож він буде оператором, а його брат – зіркою. Слухай, за що ти не любиш людей зі шрамами? Чому в тебе антагоністи завжди подерті?
Тут ти описуєш їх подорож, мимохідь зазначаючи, що вона остання. Готується щось жахливе, еге ж? Як це «звідки ти знаєш?» - ти ж почав описувати пейзаж. Що, стомився? Вже майже п‘ята. Піди нагору, визирни у вікно і подивися на віддалені об‘єкти – дай очам відпочити.
Снігу стало тільки більше, та й сильний вітер ще з учора погрожував залишити селище без струму. Сусідський сніговик, тим часом, вже був заметений майже по груди, проте стояв, як риф, незважаючи на шквали. Хтось із дітей неодмінно стане архітектором. Це ж треба було дотямити розпилювати на сніговика воду?
Ну, що ти там надумав? Душевна розмова братів у наметі. Немов ненароком згадана дружина телегенічного. Полягали спати – останній відпочинок перед штурмом вершини. Ага! Тому, що зі шрамом, не спиться! Він думає про дружину брата, в яку був закоханий, але воно обрала не його? Яка банальність! І що далі? Що ти робиш? Брат штовхає брата у безодню! Потім лізе на вершину, звідки знімає на відео приголомшливий краєвид, спускається, іде до вдови брата, розповідає про нещасний випадок, вони сваряться, потім він іде з плівкою на студію одного з телеканалів, але по дорозі його насмерть збиває авто, за кермом якого (фанфари!) вдова брата, яка про все здогадалася! Кінець?! Що за маячня?
Що з тобою коїться? Навіщо ти притулив сюди цю міллю побиту кінцівку? Чому з більшістю твоїх героїв трапляється така чортівня? А, я знаю чому. Бо ти пишеш просто так, задля годиться. Ти не переживаєш те, що переживають вони, тобі на них начхати! Ти вже давно не думаєш про те, що думав твій герой у трюмі корабля, де йому придавило ногу ящиком, а в трюм почала прибувати вода. Ти вже не хочеш жити так, як хотів той твій літературний син, якого затягло у болото по шию, прямо як того сніговика замело там, за вікном.
Знаєш, а у мене достатньо сили змусити тебе дещо зробити. Хочеш заново відчути, що таке невеличкий страх?
Не хочеш, звісно, але куди ж ти подінешся. Бери сірники і йди до ванної кімнати. Ти дивись як бореться зі мною, аж руки тремтять. Ні-ні, світло не вмикай. Увійди і зачини за собою двері. Обережно стань так, щоб бути навпроти дзеркала. Заплющ очі.
Я бачу, ти давно забув, що значить бути справжнім. Ти боїшся, що зараз на тебе щось впаде зверху. Ти відчуваєш когось за спиною. Ти чуєш легкі кроки. Але тут тільки ти. Подивимось, що ще ти зможеш зробити з собою. Тебе пробирає холод. Але ж це всього лише темрява. Бачиш, які жарти з її допомогою може зіграти з тобою твоя уславлена уява? Пройшло п‘ять хвилин. Ти готовий? Трохи опусти голову і запалюй сірник.
Ти бачиш? Ці танцюючі тіні за спиною, що намагаються тебе схопити, ці чорні очі, що п‘ють тебе до дна. На біса ти ще й посміхнувся? Тобі мало? Чого ти кричиш, куди ти? Ти боїшся?
Бачиш, як змінився почерк. Два речення і кінець, раз і назавжди. Так тобі і треба. Своїх героїв треба любити.
Із дерева в саду, важко махаючи крилами, злетів старий сич. У сусідньому будинку прокинулась дівчинка. Божевільний сміх було чутно навіть сніговику, якого замело з головою.
