Проклятье тем, кто и понятия
Иметь о чести не привык
Проклятие мое, проклятие,
Предавшим свой родной язык.
Пусть все народы вечно славятся,
И трижды будет проклят тот,
Кто вздумает, кто попытается
Чернить какой – нибудь народ.
Расул Гамзатов.
Як ми їхали до Львова, то вже сильно тішилися, найперше тим,
що їдеме до родини. І, найважніше, вже було видно по хатах
і по городах, що тут люде єст господарні, бо не було вже
тих похилених плотів і бур'янів, вище голови, коло каждої хати.
Пам'ятаю, як м и переїхали польську границю, то мій Федьо цілий
час казав - Мамо, смот’ся, яка ту бідося, што ми зробили, же’ зме
не втекли на Німці.
Мій муж бив добрим фрезиєром, зато німці його часто брали
до бункрів, стригти німецьких солдатів. Мусів ходити, бо могли би
його застрілити.
Один німецький офіцер фест собі сподобав мого Федя, бо він все
був акуратний і гарно зібраний.
Одного разу, як’ го відпроваджував із бункера додому, через лінію
фронту, то йому сказав, щоби брав жінку і діти і їхав до Німеччіни,
до його родини. Просив його, щоби не їхав до Росиї, бо там
комуністи, колгоспи і страшна біда.
Мій Федьо з того лем ся сміяв, хіба в нас хтось чув про колгоспи ?
А як ми переїхали польську границю, то відразу до нас дійшло,
що ми зробили, що ми ся не послухали того німака. Але було вже пізно
щось змінити .
Весною 1947 року приїхали ми до села, недалеко од Львова.
В тім селі вже жила вся чоловікова родина. Його сестра Параска
пішла замуж за переселенця зо сусіднього села.
Посватав її ще в Борщові, і повіз до Львова, бо робив головою Сільради
в селі і мав свою хату. Потім забрав няня з мамою і п’ятеро душ родини.
А Федьова мама сильно хтіла, щоби її любимий син з женов і дітьми тоже
були коло неї. І ми поїхали, бо’ зме знали, що нам разом буде легше.
Мої няньо не поїхали з нами, бо собі найшли якусь вдову і пішли жити
до неї. Шкода їм було зі мною і з внуками розлучатися,але не хтіли мені
додавати клопоту.
Рік ми жили в мами Теклі і няня Штефана. Там і так було тісно
в тій маленькій хатині, бо їх жило семеро душ, а тут ще насчетверо
приїхало.
Через рік швагер Лукач ( так ся звав чоловік Параски ) дав нам бідненьку
польську стодолу без фундаментів. Мала одну кімнатку, маленьку кухенку,
і сіни. Вікна були так низько, що здавалося, же ми знову в ті й халупці
в Кобиляках. Було в ній зимно і вогко. Палити не било чим, їсти знов не
було що.
Ходила’ м до сусіда - поляка молоти на жорнах, давав мені маленьке
горнятко муки. Варила’м з неї старанку на воді і забілювала молоком.
Діти цілий час просили їсти. Надя мала вже п’ять рочків і розуміла, що нема
хліба,а Ромко мав два рочки і плакав.
Пам'ятаю, як раз поставила’ м перед ним ту нещасну старанку, а він довго
її мішав, шукав густого, потім, зі злості, як шпурне ложков по ті й стараньці.
Я ся і сміяла, і плакала, бо сама’ м була така голодна, же часами’ м сліпла
від голоду.
Ночами я лежала в тій зимній хаті і думала, як нам добре було вдома.
Слези мі ся ляли потоками, я знала, же ми ніг'ди вже назад не вернемося. Споминала’м собі пісні, що’ м так любила співати.
Ой, верше мій, верше,
Мій зелений верше.
Юш мі так не буде,
Як мі било перше…
... На єдно ся здаме –
Ч орни очка маме.
На друге ся здаме –
Жадне нич не маме…
Дивуваламся, як той наш бідний нарід знав так співати про свою долю.
Як єм жила вдома, то’ м ся не задумувла над тима піснями.
А тепер мала’ м такий нестерпний жаль, що, часами мені ся здавало,
що собі смерть зроблю.
Але мала’ м двоє дітей, і ходила’ м з третім в тяжи.
Мій Федьо пішов до роботи на спиртзавод. Гроші там не платили,
лем давали спирт. І він зачав пити. Вже тепер розумію, що йому було
тиж тяжко, бо в Польщі був паном, мав добру роботу в Дуклі, був все
по-паньськи одягнений. А ту не мав ся де подіти. Давали йому роботу
головного бугалтера у Львові на маслозаводі, але казали' му записуватися
до партії, а він не хтів, бо добре видів, як тота партія нагаздувала.
В 1948 році, в марцю, вродилася третя дитина, дали ми йому ім'я Штефан,
так, як ся звали наші няньо.
Я не мала його чим кормити, бо не було в грудях молока. А де мало
взятися, як я все була голодна. Як мала кусок хліба, що ми з мамою
Текльою заробили в місцевих господарів, в сусіднім селі, то’ м принесла
дітям, а сама’ м була голодна.
В ту весну, як ся вродив мій Стишік, ми вже не були такі голодні, бо я
насадила червоних бураків і вони мені красно зародили. Бо я хотіла
посадити бульбу, поіхали ми з няньом до Комарна, купили метер бульби,
а вона через ніч в кухни мені змерзла і стала, як горіхи.
Боже, як я плакала за тою бульбою, я за неї заплатила 200 рублів
на старі гроші. Можете знати, яка то була хата, а ми в ній прожили
понад сорок років, я її все лем латала і латала.
Запам'ятався мені оден випадок, як єдного разу, як я ще ходила в тяжи,
вертали' зме з поля, і мама пішли попросити для мене хліба, казали що
невістка в тяжи і сильно голодна. То господиня спустила на нас пса,
повіла, що ми цигане, не хтіли’ зме в Польщі робити, а приїхали тут жебрати.
Я думала, що мені серце трісне від жалю за мамою. Ми так тяжко робили
в Польщі від ночі до свиту, нас насильно вивезли, а тепер ще називають
циганами і жебраками. Приходив мі на памнят наш сільський музикант –
циган Петрик. Так знав грати на скрипці мадярські чардаші, що йому паньство
руки цілувало і платило великі гроші.
Любив співати –
Я сой циган,
Я нич не мам,
Тівко тоту циганочку,
Же з ньов сьпівам...
А в самім кінци були такі слова -
Буду жити і гмирати - з циганами.
Не знам, чого мені спав той циган на думку, але так зі мною було раз – пораз,
як мені було тяжко . Тогди плакала’ м і сьпівала, так мені ставало, по короткім
часі, лекше на серці.
В нашім селі тоже ся на нас криво дивили місцеві люде,
лем поляки, котрі не виїхали, нас розуміли, бо з ними зробила тота безбожна
влада так само.
На той час мій муж вже ся розпив так, же приводив пияків до хати і цілима
днями пили горівку з того спирту, що йому платили на роботі.
Раз чуть не спалили хату, бо пияки курили і кинули окурок до соломи.
А як приходив п’яний, то бив мене,виганяв з дітьми з хати.
Добре,що’ м мала до кого втікати, його мама і няньо сильно за мною
обставали, хоц сильно любили свого єдинака.
Мій муж хоч і пив, але був грамотний і знав добре бугалтерію,
то взяли’ го до колгоспу на роботу, касиром по зарплаті, в сусіднє село.
Оден раз так ся напив, же стратив течку з грішми,що мав людям
на зарплату. А то були страшні часи, за таке давали багато років тюрми.
Боже, як я плакала і ся молила, жеби’ го не посадили.
Потім приїхали мої мама з вітчімом з Кривчі і привезли мені гроші, щоби’ м
віддала до колгоспу. Мама там, в Тернопільскій області продали свою хату
і приїхали до нас жити. А в нас і так ся не було де подіти.
Аж через рік мамі Сільрада дала хату в старі й кузьні, бо вони пішли до
колгоспу на ферму робити. Вони в тій кузьні довго жили, закиль не збудували
свою хату.
( Далі буде… )
Ольга Теодор.
Тлумачення окремих слів :
Смотся - подивись ; фрезиєр - перукар; бункер - сховище;
старанка – затирка з тіста; глядав – шукав; закиль - поки;
на єдно ся здаме – в одному ми схожі; повіла – сказала;
Дукля – містечко на чеській границі;
Кривче - село в Тернопільській області. (тлум. О.Т. )
