Ми покидали Крим із тяжким серцем. Кожен ранок Петро приходив до нас і ми брели на море.На вихідні він таки взяв екскурсію і довго недзвонив, за що був обварений нами найгіршими словами. Лице його сталонеприродно загостреним, погляд надто зосередженим на випадкових речах. Інодівін закидався пивом так, що сміявся та жартував, як раніше.
-Видзвоніть мені, добре? – він якось так несміливо глянув.
-Звіснож! – Римка обіймає його. – А ти в гості приїжджай, - і закусила губу.
Я бачу його сумнупостать з вікна автобуса. Вона розмивається краплями дощу. На склі.
Робота поглинаємене всю і повністю. В найближчу п’ятницю ми з друзями плануємо піднятися на Хом’як.Вечорами хочеться напитись. Вітольд злиться на мене ще від часуповернення. Постійно повторює «Де катя. нема каті. Де катя. Лишила тебездихати» - це Таніна мама його навчила. Я підбадьорююсь, як можу: приговорюю,сюсюкаюсь, годую. А він гризе мій палець і каже «Нічтожество!» - то з фільму.Та що з пташки візьмеш?!
В сумці розривається мобільний.Я втомлено бреду до нього з думкою, що якщо це з роботи, то буду матюкатись.
(Продовжити)
-Мася,здоріу! – це Петро.
-Привіт,пташенятко! – я справді рада його чути.
-Явирішив приїхати до тебе в гості. До вас тобто. Ну хто прийме…
-Та домене звісно ж. я сама живу… - і тут Вітольд такий «Нічтожество!!!»репетує. Ми сміємось.
-Я тут з розуму сходжу, - голос реально сумний.
-Я буду чекати. Коли тебе зустрічати?
-В цей четвер. Зранку буду. Потягом.
-Ок.Молодчинка. Слухай, а може в гори підем? Я збиралась з дівками…
-Нузвісно ж. тоді я палатку захоплю.
-Ага, а то моя нікудишня – китайське гімно.
-Ахала. Парусник від вітру.
-Точно.
-Ну все, тоді цілую.
-Добраніч, зай.Скоро зустрінемось.
Вкотре чую «Абонент знаходиться поза зоною досяжності». Ненавиджу цю дівку всією шкірою, кінчиками волосся,струпиками на розбитому коліні. Петро вже чотири години в дорозі і три з половиною, як ми не розмовляли. З дуру я переглядаю новини в неті – чи неставалось аварій на залізниці. Я не сплю всю ніч. В п'ятій закінчуються цигарки. Я іду до цілодобового. Там черга з алкоголіків. Нація чотирьох бід: крадійства, халявності, алкоголізму та понтів. Доки доходжу до вокзалу, сонце вже добряче шкварить. Я сиджу на вогкій лавці і намагаюсь на замерзнути або не заснути. Приходять потяги, від них смердить вугіллям, туалетами, немитими ногами і домашньою ковбасою. Жінки, як штангісткиперекидають здоровенні торби в клітинку з перона у тамбур.
у віні потягаЛьвів-Чернівці я побачила дівчинку років так шість. В неї білі кучерки і дужечервоні губи.
Вона розтягла долоньки по віконниці і прилиплагубками до скла. Я помахала їй рукою. Маля роздивилось по боках і, зрозумівши,що мені більше нікому привіткати, відповіла тим самим. Всі п»ятнадцять хвилинстоянки ми переморгувались. Потім потяг пішов на захід, а я на схід – дозалізничного мосту. Там мене цілувало сонце. Дуже відверто і нахабно. Спершувоно витягнулось у сонному позіханні, потім з-за піристих хмар показалась йоголіва п'ятірня, а за нею іправа. Я мружилась, але не відверталась. Чомусь стало спокійно. Я подумала:якщо сонце отак запросто собі мене ніжить теплом, втішає і заграє, то нічогопоганого не може статись. Помалуспустилась і сіла на пероні. Сонце не досягало мене у піддашші, але я моглайого бачити. Далі йшли потяги, тягнулись втомлено рейками. Але якщо зі сходу небуло затримано жодного локомотива, отже там нічого не сталось…
Було дуже тепло іхтось цілував у вухо. Я зірвалась на рівні ноги і не могла зрозуміти, де і що сталось. Поки пригадувала, чого я на вокзалі, мене перебив з ясного розуму новий шок – той, через кого я проревіла ніч, гучно реготав наді мною.
-Свиня!- я не витримала і штовхнула його в коліно. – Я так переживала, чого ти не відовідав на дзвінки?
-В мене мобільний офф, розрядився…
-Як то так?
-А так. Я провтикав.
-Я з тебе втухаю…
Він мовчить. Ми сідаємо в таксі. В квартирі досить холодно – я не зачинила кватирку. Вітольд репетує своє «нічтожество» - це його коронне слово, коли щось не до вподоби. Мабуть мій папуга таки москаля, бо слово «нікчема» ніяк не вимовить.
Переживати за Петра – все одно, що злитись на дощ. Він наче випробовує долю. Спочатку заявив, що досить з нього потягів і ми тряслись(фізично і психологічно) разом у маршрутці. Потім він відмовився пройтися пішки лісом і ми брели краєчком віджиґорної траси з різкими право-лівими поворотами. Він таки забив собі зап’ястя підсковзнувшись на корені, порослому мохом. До вечора руки мала гламурний рожево-бузковийвідтінок. Тож ми всі господарські справи поклали на Велика – Римкиного чи тодруга, чи то коханого, чи то коханця. Решта братви мали б прибути недільногоранку. Таня спала в тіні, як заєць під корчем: періодично зриваласть іоглядала, чи бува не стався за час її дрімінга кінець світу. Римка пішла по дрорва з Великом( той від роду Веліамін, але став Великом щойно я спробувалазукраїнізувати його ім’я. Такі залишилось). Я варила банош, точніше мамалигу, бо ні молока, ні масла не було. Ліля сиділа сонна і все доливала з термосу кави. Петро задумливо шпортавпрутиком і багатті.
Ми пішли шукати гриби – я і Петро..дівчата відмовились. Вони думають у нас шури-мури, але нічого нема. Ми дійшлидо вершини гори, не зустрівши навіть блідої поганки. Може вони просто занадтобліді. Я лежу на його вітрівці і жую травинку, він стоїть, заклавши обидві рукиу кишені, і оглядає поляну. Навколо повно синіх квітів, а він їх не збирає –шкода. Я б їх собі заьрала і сплела б вінок.
-В тебе жопа вібрує, - мені хотілось сказатиякомога грубіше, все через грьобані квіти.
Петро дістає з кишені штанів мобільний і відходить в сторону. Повертається блідий,як смерть.
-Що сталось?
-…
-Що сталось???– я хапаю його обличчя в долоні.
-От тобіі доля…
-Ти прошо?
-З’їзд альпіністів. Змагання а Судаку. Я тамкожен рік. А тепер не поїхав…
-Ну тона другий рік поїдеш, не пропадуть без тебе.
-Нема комупропадати. Весь автобус – тринадцять моїх корифанів , всі загинули. І шофер. Двоєвижили, попутніх. Стояли.
-Таке можебути?
-Не знаю,може того, шо стояли…
-Я непро то! Що за аварія така?! Цілий автобус і всі…
-Всі. Дівчата,хлопці. Всі!
Він сідає навколішки і обхоплює руками голову. Мене заціпило. Чую тільки якпульсує кров.цей звук наростає і здається зараз розтрощить мені голову.Я закриваю очі і стає холодно. Я стратила свідомість. Петя б’є мене по щоках. Я не знаю точно, де я, алезнаю, що це він. Я зупиняю його руку. Моя голова у нього на колінах. Я боюсьрозплющити очі і побачити, як він плаче… Але його очі сухі, сухі і порожні. Я обіймаюйого за шию, але виходить так.ю що він мене притискає до плеча і втішає.
-Чого тастара сука не сказала, що там будуть інші?! Я би здогадався! Я би їх спас…
-Думаю,вона цього не знала. Вона ж їх не бачила…
-І шо?Це все?! Я втік. Отак я нафакав фатум?
-Ніхтоне може цього зробити.
Він мовчить деякий час.
-Я мушуїхати.
-Я зтобою.
Він коротко глянув і кивнув.
Ми вилетіли того ж вечора з Франківська. Він не забрав усі речі. Сказав, щохоче повернутись. Я погодилась. Він не спить. Я чую його блукання кімнатами. Чую,як з третього спалахує його запальничка. Кожного разу з третього.. я теж нехочу спати, але таки засинаю на годину. Прокидаюсь від тривоги, що він не тут. Плутаючисьу покривалі, влітаю в його кімнату. Він сидить на підлозі в одних плавках. Головазакинута на диван. Світає… Може, він спостерігає за світанком чи спить?..Я беру з дивана подушку і ковдру, вкриваю насобох.
-Підлогахолодна, - його голос хриплий і стиснений. Очі далі у вікні. Він згрібає менеправою рукою і садить собі на коліна. Ми так і засинаємо. Я точно знаю, що вінтеж засинає – його тіло м’якне і теплішає. Світанок настав. Нема на що більше дивитися.
Ми прокидаємось о першій. В нього затерпла дупа, в мене руки від надтоміцних обіймів. Ми по черзі приймаємо душ і п’ємо чай з ромашки. Я вже ненавиджу аромат ромашки. Вінбуде мені нагадувати масовий похорон, де нерухомо стояли друзі, де марили жінкизагиблих, де матері були байдужі черезвелику дозу заспокійливого. Ми тримались за руки. Петро стискав мою долоню всесильніше і сильніше. Мене боліло і від цього ставало легше. Ми вкинули пожменці в кожну з дев’ятимогил – всі його друзі.
-Ну оті все… - сказав він в таксі і зняв окуляри, потер пернісся і, мабуть, такизаплакав. Я небачила, бо відвернулась. Щекілька днів ми пили горілку з ябучним соком. Я блювала і далі пила. В п’ятницю його лице стало сірим, шкіра пахланікотином і спиртом. Ми спакували речі, заїхали на пляж і пролежали там досьомої вечора. З2їли по дині і кіло бананів, випили по чотири бокала квасу, скурили по пачці цигарок і щепо три ароматичні сигари. Відтак обгоріли і поїхали на вокзал. Мимало говорили. Але я точно знала, що він не скоро повернеться врідне місто, що крім мене в нього більшенікого нема. Він знав, що крім нього в мене є папуга і троє подруг, але він напершому місці. І що так буде доти, доки він схоче. А отже завжди. Арріва!
