– А оце лежить його полюбовниця. Пережила його всього місяців на два.
Вдивляюсь у потріскане зображення на хресті:
– Вона була сліпа?
– Та ні! Чого ти так подумала?
– Та таке наче в чорних очках.
– Очі були глибоко посажені, блищали, як з ями. А бачила вона добре, ось тільки була глухувата. Пішла збирати на путя кокс, та й не почула поїзда за собою. Машиніст угледів її пізно, сигналив-сигналив… Протягнув метрів з двісті, поки спинив паровоза. Ось і поховали її рядом з любовником, моїм дідом.
– Слідом, значить, забрав, до себе.
– Та якби він усіх своїх баб забрав, то тут би вже й місця для могил не осталося! Було їх у нього – на каждій станції. А він же об’їздив увесь Союз. Один Бог знає, де його не носило після того ГУЛАГу. Жив під двома паспортами, надовго ніде не засиджувався. Любив вольницю і роздольницю, а не робив ні дня! Казав: я на цю власть робить не буду! От і жив воровством. Поки не попався.
Я вигрібаю з густого любистку листя, граблі зачіпаються за поржавілу оградку сусідньої могили і коріння здичавілого бузку, яким вона заростає. Мати озирається на скреготливий звук.
– Отож, як поховали її діти, поставили хрест, обнесли оградкою та й забили вход наглухо. І після того тут не були. Бач, заросло все чисто! Якби не було тої огорожі, то я б, дивись, пройшлась якийсь раз граблями та хоч оту поросль повирубувала. Хіба важко? А так – літом і хреста не видно. Оцей бузок і кленовище геть захаращили могилу. Нікому воно не нужне… А, було, приїде дід до нас із черговою курвою – і до баби: “Стели, Дусько!”. Баба – у ґвалт: “Та Федоте, та хіба ж можна?! Та ось же і дочка, і онука!.. Та Бога побійся!”. “Стели, кажу тобі, сучко!”. Стелить баба постіль, сльозами давиться і хреститься, щоб він не бачив. “Я тобі оті хрести на спині позав’язую! Пошла вон!”. Баба, мати і я заб’ємося, було, в сусідню комнату і трусимося там усю ніч од страху. А я ще мала була, школьниця, визираю з-за одвірка. “А-а-а-а, зінське щеня! І чого тебе мати в кропиву не висцяла!” – як гарикне отак, то я, було, з переляку й сама мало не всцюся. Ох, і боялася ж я його! Вже і як лежачим був, перед смертю, і тоді я боялася до нього підходить. Мати, було, піде в ночну смєну, а я з ним одна, бабусі вже не було. Я всю ніч не сплю, прислухаюся, чи не встане, бува. І за пару днів до смерті він таки встав! Помню, гукав він мене, щоб я води подала, та все матюками крив “зінське щеня”, та все про ту кропиву згадував, у яку мене мати не висцяла. Кружкою металічною гепав об табуретку – так, що аж посуд у суднику підскакував, а в мене серце тіпалося в грудях, наче по ньому молотом гатять. Забилася в спальні на кроваті в куток і дихать боюся. Тільки через отой страх чую в собі зловтіху: а-а-а, погано тобі, діду, а не встанеш, не достанеш мене… Аж чую: рипить під ним постіль, гупають ноги об пол! Устає!!! Я вже думала, що тут мені й смерть буде. Дід був здоровенний, під два метри росту, широченний у плечах, а руки – як граблі. Йому б віку не було, якби не той рак, та не тюрьма, та не ті ссилки на крайній сєвєр… І ось чую я: хапається він за стіну і суне в нашу з матір’ю комнату. Ось за одвірки взявся, вже йому до мене – з півтора метра, тільки руки простягти. А в спальні – хоч в око стрель: на ніч ми зачиняли ставні. І так мені страшно, так страшно, що й зараз, як згадаю, піт у душі проступає. Дід намацав мою постіль і добрався до “зінського щеняти”. А в мене тоді довга коса була, то він схопив за неї і давай сіпать з усієї своєї страшної сили. А сила у його руках була до останнього дня. Я мовчу, хоч і болить, та більше – страшно. А він гепає мною об подушки і матюччя гне. А потом стягнув додолу, я вдарилася об бильце – і звалилась без пам’яті... Вранці мати знайшла мене на полу. А дід лежав у себе і мовчав, наче йому річ одібрало. Мати не повірила мені, що він вставав, тільки з тої ночі, вже аж до його смерті, зо мною ночувала моя тітка з сусіднього кутка. Бо я сказала, що більше одна з дідом у хаті не останусь. Та він уже не вставав, слава Богу…
Ми висмикуємо з могили цьогорічні кленові пагони, по тому починаємо рвати кропиву довкола. Її багато, вона густа і доходить аж до рову, куди зносять вирубані деревця й гілки, вигребене листя, перемиті дощами і вицвілі на сонці віночки. Весь цей мотлох упритул підступає до могутніх ясенів і чагарнику, якими обсаджена-обмежована територія цвинтаря. Дідова могила – крайня: хоча між нею і ровом ще є місце, але тут уже не поховають нікого.
Я насипаю піском на дідовій могилі хреста. Такий звичай. Хрест викладаю довгий, та рука мені зраджує, і лінія виходить кривувата. Білий пісок западає під кучеряве листя любистку, під голубенькі дрібні квіточки, наче хоче заховатися. Це остання могила, яку ми сьогодні опоряджуємо, а піску ще піввідра. Отже, весь він має піти на діда – назад, із цвинтаря, нічого виносити не можна. Обсипаю могилу по контуру – щедро, повними жменями. Але пісок ще лишається. Із сусідньої могили, густо заштрихованої гіллям, за мною стежать чужі очі – я відчуваю на собі важкий, темний погляд; здається, він докоряє мені за щось, чи, може, навпаки, хоче поділитися своєю безпросвітною самотністю і тугою. Бо кого він ще може тут угледіти, кого діждатися? За кілька днів буйна зелень заховає од світу і овальне зображення, і сам уже трохи похилий хрест, що чомусь стоїть навпроти дідового, трохи навскіс. Огороджений маленький шмат землі, де покояться останки невідомої мені жінки, яка грішила з моїм прадідом (а може, вона його дуже любила, а грішив він?), замаскується листям, зіллється з тлом, зануриться в гущу, наче затаїться – аж до падолисту. Йому буде біло тільки взимку, якщо впаде сніг.
– Помню дідів похорон. Я його і в труні боялася. Була пізня осінь і лютий мороз. Такий лютий, що мужики не знімали шапок даже на кладбищі, а батюшка, як зараз бачу, був закутаний у пуховий платок. Копачі нас кляли – бо їм прийшлося довбать удвічі глибшу, чим обично, яму. Дід загадав поховати його крайнім од поля і так глибоко, щоб, як він сказав, “ці кляті совєти мене не достали”. Ось і поховали його тут, скраю. А могилу викопали таку, що як труна гепнула об дно, то мені здалося, весь світ загойдався, – рушники виявилися короткуватими.
Мати розігнулася, обіперлася на хреста.
– Ось уже і “совєтів”, діду, нема. Кончились “совєти”. – Трохи помовчала, потім заходилася мити хреста. Він був освіжений минулого року, виглядав охайно і фарбувати його знову не було потреби. – Дід не простив “совєтам” ні землі, ні коней, яких у нього забрали. Десь там, у Гужовці, казали люди, і досі лежить здоровенний камінь од його млина. А землі було сто шістдесят гектарів. А коні, кажуть, були найкращі в районі. Ні в кого таких не було. Тож коли їх у нього прийшли забирать, він і полоснув віжками комісара, чи хто там був. Його й скрутили тут же, бо який він не сильний, а їх же багато. Дітей з жінкою замкнули в хаті, а клуню підпалили, і вони дивилися з вікна на той пожар. Мені мати розказувала… Жінку Дуню тоже забрали – через місяць, і діти, моя мати і дядько Сашко, зосталися самі. Їй тоді було восім, а йому – чотири. Вона пішла у найми до рідні та колгоспного начальства – худобу пасти, дітей няньчить. А Сашка взяли чужі люди, і жив він у них, аж поки мати із Сибірі не вернулася. А на дідових землях зробили колгосп… Так отож, коней він любив так, що де б не був після войни, а на майські всігда його бачили на іподромі в Дубровці…
Я ще раз посипаю піском могилу зокола. Вона тепер така біла й чиста, наче в ній лежить непорочне дитя. Я думаю, що було в діда від його часу, а що – від його породи. Але мовчу, а мати продовжує:
– Бач, яка могила висока. Ми з твоєю бабусею разів з п’ять її насипали. Бо коли на весну після похорону послала вона мене красить хреста перед поминками, могила провалилася прямо підо мною. Господи, як я злякалася! А було так. Стала я на могилу, щоб хреста покрасить з цього боку, і тут земля під ногами – шурх! Я й упала без пам’яті. Навєрно, мені, дитині, здалося, що дід з могили підводиться. Прийшла до тями од холоду. Над головою – зорі, як кулаки. Ніч! Я як чкурнула з кладбища – і краску забула і про відро не згадала. Мені було тоді тринадцять. “Більше не піду”, – кажу матері. То ми пішли вдвох, досипали землі, мати втоптала, докрасила хреста, посадила барвінок…
Мати витягує з пакунка кілька яскравих карамельок, кладе на могилу.
– Звиняйте, діду, завтра ми сюди не прийдемо. Завтра будемо на другому кладбищі, біля Вашої дочки горемичної, – вона тернула кулаком у кутику ока, і в цьому русі було щось таке дитяче, щемливе й беззахисне, що мені клубок до горла підступив. – Оце вам солодке, Ви так його любили. Ох, як любили! – І продовжила, наче вернулася на дорогу з манівця: – Баб любив і горілку. Накришить, було, в миску хліба, заллє самогонкою – і їсть ложкою. Страшно було дивиться. А солодким любив зманювать баб. Я тоді канфет і не бачила, для мене грудочка сахару з голівку часнику була щастям. Мати, було, коли у буфеті продавала халву, приносила додому обгортку з неї. То я її шкребу-шкребу, шкребу-шкребу, а потом висмокчу всю і довго жую, як оце зараз діти жвачку… А дід привозив цілі чемодани шоколаду. Він довго жив у Харькові, з якоюсь жінкою, що робила на шоколадній фабриці. Вони удвох оттуда тягали продукцію і приторговували краденим. На тому шоколаді він і попався в п’ятдесятих. Отоді й випливла вся його біографія, і розкуркулення, й оті два паспорти. Припаяли йому посмертно, та він у тюрьмі майже й не був – його добивав уже рак желудка. Того й одправили вмирать до законної жінки, щоб не морочиться… Так отож, привезе він цілий чемодан канфет. Чемодан був великий, як сундук, дерев’яний, із замочком, і він його всігда держав замкнутим, а ключ носив із собою. З того чемодана так солодко пахло! Я, було, потай притулюся до щілинки і нюхаю. А він одкриє його, набере скільки йому хочеться, замкне знову – і з хати, до якоїсь у гості… Мене не вгощав ніколи, мені була тільки кропива і “зінське щеня”... Якось бабуся рішила його обдурить, щоб добраться до того солодкого кладу. Взяла ножичок і потроху ним розширила стулки чемодана. Старалася, щоб замок не зачепить і не розламать, бо ж буде! Їй вдалося збільшити щілину настільки, що з того чемодана вже можна було витягти якусь канфетину, надовбати крихт од шоколадної маси (бо ж там усе було без обгорток, із конвеєра, полуфабрикати). Отак ми врем’я од времені і причащалися з чемодана дідового. Більше нюхали та лизали, чим їли, бо треба було брать незамітно, потро-о-шечку, щоб дід нічого не заподозрив. Він був дуже недовірчивий, та що там казать – він сам собі не вірив...
Почав накрапати дощ. Я підвела голову – над нами стояла важка чорна хмара, мов кінський табун. Краплі густо зашелестіли в листі, щомиті голосніше. Пісок мокрів і темнішав на очах, втрачаючи свою білизну, сповзаючи до ґрунту і зливаючись із ним. За кілька хвилин від майже святешної чистоти не лишиться й сліду. Завтра поминальний понеділок, і тут буде знову темно – як у минулому.
– Пішли, дочко, може, вдасться не дуже змокнути. Ми все, що треба, тут зробили.
Краплі бігли по металевій поверхні прадідового хреста, наздоганяючи одна одну, що нижче, то швидше, і здавалося, що він плаче. Я знову відчула на собі погляд. Підвела голову – з похилого хреста навпроти темніли до мене чужі очі, як два провалля, вимиті півстолітніми зливами. Він теж плакав. Десь голосно тріснула гілочка. Я механічно повернулася на звук: згорблена, вже мокра, материна спина віддалялася, продираючись крізь хащі старого цвинтаря, і ті гойдалися їй услід, наче щось хотіли сказати чи посварити всіма своїми прутиками за те, що їх потривожили. У порожньому відрі дзвінко торохтіли, як драже, краплі квітневого дощу. Впіймала себе на недоречній думці: добре, що вчора обсадилися, ця гроза – на врожай.
