25.06
В Сімеїзі мені сподобалося ще в минулому році, коли я була там проїздом. А сьогодні ми з мамою вирішили поїхати туди і вивчити це містечко поближче. Від ринку в Кореїзі ми сіли в маршрутку, забиту відпочивальниками ( куди всі їдуть?). Гроші в місцевих маршрутках передають при вході.
- Передайте по 6 від Ялти!
- Два по 4!
- Три по 5!
- Де моя здача?!
- Відкрийте задні двері!
- Закрийте двері, ми зараз повипадаємо!
Яка гармонія. Напевно гроші передають зразу тому що більшість пасажирів точно не знають, де їм виходити, куди вони їдуть і де вони взагалі знаходяться. А так водій відкрив двері – і всі вільні!
Отже, ми вийшли на головній вулиці і пішли до моря. Сонце пригрівало, кипариси виділяли фітонциди ( це такі підступні речовини, які потужно і позитивно впливають на наше здоров’я). Виходимо на набережну. Бачимо скелю, ні навіть гору, яка стирчить з моря. Називається вона Діва. З берега до неї підходить гора, яка називається Кішка. Дійсно нагадує кота, який приготувався до стрибку. Вода в бухті блакитна і прозора – прозора. На морі хвилі, а під скелею вода тиха. Видовище вражає! Не порівняти зі скупою позначкою на карті!
Але вузький пляж так забитий людьми, що ступити ніде. При цьому хвилі б’ють і заливають тих, хто лежить надто близько до води. Нічого. Ми собі місце все одно знайдемо! Так і вийшло, причому біля самої води. І от я вже переборюю стихію, катаюся на хвилях. Коли вдаряє це маленьке цунамі, народ дружно і пронизливо верещить. Верещу разом з ними.
***
Коти. Вони переслідують нас усю відпустку. І річ не лише у горі Кішка. Вчора в «Алі – бабі» у нас під столом лазила і терлася об ноги східного вигляду плямисто – смугаста кішка. А зараз ми сидимо в кафе в Сіиеїзі. Чую знизу дивне скрипіння – верещання. Це сидить сіре дещо пошарпане кошеня. Стає на задні лапи, передніми спирається на лавку і робить страшне, на його думку, лице. Ну звичайно, я ж їм рибу. Мама дає йому шматочок м’яса. Все, має відчепитися. Наївні ми люди. Окрилена успіхом пухнаста тварючка починає біснуватися. Кіт застрибує на лавку і намагається залізти на мене. З трудом відчіпаю його кігті від моєї майки і кладу кота на підлогу.
-Сиди тут, - сказала я і для більшого ефекту помахала перед його пикою пальцем. Ніби зрозумів.
Через кілька хвилин знову застрибує. Я так само беру кота і ставлю на підлогу. Потім це ще довго продовжувалося. Я їла рибу, машинально простягала руку і скидала кота на підлогу. Йому це, здається, подобалося.
- Ну прощавай, чуваче , - сказала я і погладила кота за вухом, коли ми вже йшли.
Малий сумно дивився нам услід.
***
В житті кожної людини настає період, коли вона починає відчувати гостру необхідність полазити по скелях.
Я босоніж перестрибую з каменя на камінь, перелізаю з виступу на виступ. Вгору – вниз. Головне не звалитися в воду. Вона холодненька. Напевно, так пересувалися наші предки, лише не в шортах і купальниках, а в шкурах замордованих тваринок.
Якого біса тебе сюди понесло? Все з тобою ясно: свіже повітря геть зносить дах. Тим цікавіше.
Хоча дах від захоплення почало зривати ще до обіду, коли ми з мамою побували десь у районі морди Кішки ( тої, що гора). Звідти відкривається варте десяти Оскарів видовище на затоку і скалу Діву ( ту, на яку мама категорично відмовилася підніматися). Хочеться просто сидіти під сосною кримською ( ендеміком півострова, о, кляті білети!) і, як на картинах Фрідріха, відчувати свою нікчемність порівняно з величчю навколишнього краєвиду. Але цьому заважають такі прозаїчні речі, як сильний ( дуже сильний) вітер і необхідність зайняти місця на переповненому пляжі. Все ж таки, тут круто!
А тим часом моє захоплене єднання з природою, особливо з камінням ( каміння – це сила), продовжується. Долаю останню ущелину ( тоді я ще не знала, що через кілька днів мені доведеться, наче гімалайським шерпам, лазити тут з важезною сумкою) і виходжу на перемичку між Кішкою і Дівою. Вітер немилосердно хоче здути мене геть і нафіг одночасно. Я сідаю на теплий камінь, відчуваю на обличчі солоні бризки і промені призахідного сонця. Що буде далі?
