– Ну що, не знайшов її цього разу теж?
– Нащо питати, коли й так знаєш?
– Може, почитаємо трохи?
– Вибач, я надто втомлений.
– Справді?
– Дай мені спокій бодай сьогодні.
– Думаєш, мені це приносить задоволення?
– Так.
– Дарма. Це просто робота.
– Звісно, я розумію. Але…
– Не переч мені. Швидше почнемо, – раніше закінчимо, і ти зможеш поспати.
– Якби я тільки знав…
– О, повір – навіть якби і знав, нічого б не змінилося.
– Ти помиляєшся, я міг…
– Ні. Ти вчинив би так само.
Перші спогади в мене пов’язані з болем. Я, напевно, мала проблеми з
координацією рухів – часто падала. Занадто часто, як на дитину, котру випускали на вулицю вряди-годи, а більшість часу тримали в кімнаті під замком. Втім, не думаю, щоб когось це надто обходило. В мене була сім’я, та назвати її нормальною вкрай важко. Батько пив, мати проводила більшість свого часу поза домівкою. В нас не було заведено відзначати сімейні свята, – коли ти розумієш, про що я. Дуже рідко хтось узагалі згадував про моє існування.
Росла я сяк-так, мало спала і харчувалась, як доводилось. Вдягалася в якісь лахміття, пожертвувані добросердими сусідками. Врешті таке життя мені остогидло. Може, це було не зовсім правильно, але…
Одного разу я вирішила піти з дому.
То було досить сміливе рішення, і я пишалася ним. Пам’ятаю – біжу порожньою вулицею і відчуваю шалену гордість за себе. Аж доти, поки не зустрічаю величезного пса, лякаюся до напівсмерті, підвертаю ногу й гепаюсь просто на пощерблений асфальт, боляче збивши коліна.
– Чого ревеш? Можеш мені пояснити?
Високий чоловік з кам’яним обличчям нахиляється наді мною, а я зіщулююсь, наче залякане цуценя, в очікуванні удару. Натомість він простягає руку і допомагає мені піднятись.
– Вставай. Не смій більше падати. Ніколи. Чуєш?
Я киваю. Якщо не послухаюсь – битиме. Дорослі завжди б’ються, коли хочуть мені щось довести. Мовчу. Слухняно дрібочу поряд із ним – куди ми йдемо, невідомо.
– Ось, поїж, – незнайомець пригощає мене канапкою з сиром і я вдячно заштовхую її в горлянку, майже не пережовуючи. Він зачудовано спостерігає.
– Тебе там зовсім не годували.
Так, мене там зовсім не годували.
Тому я і втекла.
З тих пір в мене почалося зовсім нове життя. Життя, в якому не було місця звичним уявленням про чорне і біле. Зате я була щаслива. Була потрібна комусь, розумієш?
Чоловік у білому – завжди тільки в білому – вельветовому костюмі припиняє читання.
– Ти – трагічний автор. Твій пафос тебе погубить.
– Я критики не замовляв.
– Та звісно. Це просто моя думка.
– Тримай її при собі, будь ласка.
– Ну, гаразд, я вже піду. Скоро зустрінемось. Подумай про мою пропозицію.
* * * * * * * *
Вперше за багато років я повернувся в це місто. Колись воно було мені рідним. Так, власне було. Ще й зараз багато чого зосталося впізнаваним, близьким до оскоми. Вокзал, центральна площа, пам’ятник Шевченку… Кленові алеї у сквері, голуби, юрмиська галасливих дітлахів. Ніби час зупинився, спеціально для мене закарбувавши милі серцю образки з далекого минулого. Та ба…
Все ж моє місто змінилося. Саме повітря стало іншим. Тут оселився занепад. На лицях перехожих немає посмішок, вони снують заклопотано, поспішно, зосереджено дивлячись собі під ноги. Лише іноді моє око вирізняє з натовпу жваві, життєрадісні обличчя, та при ближчому спогляданні вони виявляють фальшивими, намальованими, наче карнавальні маски.
Що трапилося з усіма цими людьми? Вони такі самотні на вигляд. Мене пробирає холод. І злість. Чого я чекав, на що сподівався, повертаючись сюди? Я тут – не більше, ніж чужинець. Заїжджий столичний дивак, з натяком на богемну претензійність і містечковий аристократизм.
Вулиці міста якось змаліли, звузились. Чи може, то я виріс? Які банальності лізуть у голову, чесне слово... Те саме, мабуть, думає кожна людина, повертаючись після десятиліть відсутності у місто свого дитинства чи молодості.
Кому-кому, а вже мені, – відомому літератору зі стабільно високими накладами, не годиться мислити штампами.
Власне, приїхав я по справі. Чи, коли вже зовсім чесно, скористався нагодою, аби дещо перевірити. Випробувати долю, себе самого та дідько знає що іще…
Крокую брудними провулками, з цікавістю зазираючи у вітрини поодиноких крамничок, у темні провалля дворів, що дихають вогкістю і мало не розпачем, у заґратовані вікна новіших заможних осель, що бундючно відгороджуються від світу металевими парканами, а часом і бетонними мурами. Не схоже, щоб у цих оселях жили вельми щасливі люди.
А взагалі, можливо, це й на краще Принаймні, я твердо знатиму, що недарма вчасно дременув звідсіля.
Раптом я розумію, що страшенно хочеться випити чогось. Справи видавництва можуть і почекати, врешті-решт. Озираюся у пошуках більш-менш пристойної на вигляд забігайлівки.
Зупиняю свій вибір на пістрявій вивісці – кафе «Маніфік». Брррр… Що за гидотна міщанська назва… Та кафе виявляється на диво затишним і чистим. Мені не хочеться ще кудись іти, тому замовляю каву, чарку віскі, – у них є віскі, хвала цивілізації – та простую до найдальшого столика, сподіваючись на відсутність нав’язливих компаньйонів.
Сиджу за столиком, повільно сьорбаю каву. Вона досить непогана і загалом мені тут подобається все дужче. Офіціантка – мила світловолоса дівчинка в куцій спідничці – запобігливо посміхається, коли я замовляю ще віскі та щось із меню на її розсуд.
– Пан бажає повечеряти чи тільки перекусити?
– Мабуть, повечеряю… До речі, ви не були б такі люб’язні підказати мені, де тут можна зупинитися на ніч?
Дівча трохи знічено наморщує чоло, розмірковуючи.
– Ну-у, в нас є готель для приїжджих, але навряд чи він… Чи вам буде там достатньо комфортно…
– О, про це не турбуйтесь. Я звик до польових умов. То все-таки?
– Це зовсім поряд, направо за рогом. Колишній гуртожиток від медучилища, якщо знаєте.
Чомусь вона вирішила, що я можу знати, де знаходився гуртожиток від медучилища… Я таки справді це знаю.
Вдячно киваю їй. Звідкись її обличчя мені трохи знайоме. Проте звідки? Напевно, я знову щось плутаю.
Дівчина зненацька червоніє.
– А ви до нас надовго?
– Ще не вирішив.
Вона трохи дивно всміхається,– наче знає щось таке, суто між нами, – і квапливо зникає в сутінку зали. Мені стає самотньо. Зненацька спливає гадка, що можна було б спробувати зав’язати знайомство.
Знічев’я починаю витріщатися у вікно, біля якого знаходиться мій столик. Ті самі перехожі, десятки втомлених сутулих постатей. Нічого нового, якщо бути до кінця чесним. Якісь дрібні пристрасті, бажання, банальні думки, звичайні, доведені до автоматизму рухи… Я задихаюся тут, навіть у цьому затишному залі відчуваючи дискомфорт від усвідомлення себе часточкою цього безликого несвідомого.
Старі кошмари виявилися ближче, ніж я думав – на відстані простягнутої руки. На мене важкою млосною хвилею накочуються спогади.
Закінчення університету, перша серйозна робота у провінційній, але досить непоганій з точки зору кар’єрної перспективи, газеті, друзі, котрі давно залишилися позаду, та все ще живуть у моїй пам’яті… Все це було тут. У цьому тричі проклятому місті. Навряд чи хтось спроможний уявити силу моєї ненависті до нього. І, тим більше, зрозуміти її причину.
Відірвавшись від своїх невеселих думок, кидаю погляд на двох дівчат, котрі саме проходять повз кафе. І… німію від подиву. Одна з них, висока шатенка в бузковому пальто, щось захоплено розповідає подрузі, жваво жестикулює. Вона досить приваблива, проте не ця дівчина викликає спалах моєї цікавості.
Та, інша… Звісно, це не більше, ніж випадковий збіг, чи гра уяви, проте сьогодні я налаштований на особливий лад і схильний в усьому бачити знаки. Струнка й рудоволоса, ця дівчина просто трохи подібна на… на… я досі не можу спокійно вимовляти її ім'я. Не можу згадувати її, хоча відтоді минула купа часу. Мабуть, в пошуках її тіні я і приїхав сюди. Або ж навпаки – пересвідчитися в остаточному і безповоротному звільненні від неї. Може, не так від неї самої, як від тягаря провини.
Ну, та гаразд. Ту дівчину звали Вікторія, вона мала таке саме пишне кучеряве волосся нахабного вогнистого відтінку, так само яскраво фарбувала губи, носила такі ж височенні підбори.
Дівчина проходить мимо, але я так і не зважуюсь пильніше придивитись до її обличчя. Звісно, то не може бути Віка – я добре це розумію.
Відчуваю, що не зможу проковтнути й шматка із замовленої вечері. Власне, мені хочеться звідси піти, але вирішую дочекатися симпатичної офіціанточки, адже попереду – довгий самотній вечір, який незле було б якось прикрасити…
Склеїти її виявляється досить просто. В цьому гнилому містечку не залишилося справжніх мужчин – так вона каже.
Я киваю, погоджуючись.
Ми довго гуляємо, теревенимо, я розповідаю бородаті анекдоти, вона сміється.
Потім на гадку мені спадає цікавіша ідея. Сутінки поволі спускаються на місто.
– А ходімо на цвинтар, – прошу я.
– Ти що – божевільний? Для чого на цвинтар? Можна піти до мене…
– Ну будь ласка… Це не займе багато часу. Я хочу відвідати одного друга. Ти маєш допомогти мені знайти його могилу.
Вона зважує мої слова.
– Це так важливо для тебе?
– Дуже важливо.
Звісно, тієї могили ми так і не знаходимо, хоч і обнишпорюємо всі можливі закутки вздовж і впоперек. Я вперто не називаю їй імені покійника. Кажу тільки рік смерті. Шукаю. Вона слухняно плентається за мною.
Коли хрести й надгробки починають відкидати тривожні тіні в світлі місця, ми йдемо геть.
Я знав, що це марно – завжди знав, але щось змушує мене пробувати знову й знов.
Як і обіцяла, Леся – так звати мою нову приятельку – приводить мене до свого помешкання. Це невеликий будиночок на окраїні, доволі симпатичний, обсаджений вишнями та горіхами. Тут затишно і приємно, а найголовніше – не хочеться нічого згадувати, бо я тут ніколи раніше не бував.
Дівчина готує мені нехитру вечерю – яєчню з помідорами й сиром, чай. Вона вже перевдягнулася і квітчастий халатик звабливо підкреслює обриси її тіла.
У вітальні горлає ввімкнений телевізор, але зараз я хочу слухати тільки тишу. Всідаюся у стареньке плетене крісло на веранді. Відчуваю поряд пришвидшений подих Лесі. Знічев’я обнімаю її трохи нижче талії. Але особливого потягу чомусь не відчуваю.
Врешті, даються взнаки втома, випите віскі й насичений враженнями день.
* * * * * * * *
– Не спиш? – її силует виникає в контурі дверей нечутно, геть несподівано.
Вона не питає дозволу увійти, врешті – це її дім.
– Сплю.
– Не бреши. Я також не можу заснути.
– Дозволь мені побути тут. Я боюся сама.
Мені стає її шкода. Принаймні, це почуття виправдовує мене у власних очах, коли дівчина зручно вмощується поряд зі мною на канапі.
– Так і знала, що ти не будеш перечити.
Мені трохи незручно, я злий і збуджений. Та принципово не хочу її зачіпати.
– Гаразд, а тепер давай спати, – командую їй.
– Звичайно.
Якийсь час вона слухняно лежить із заплющеними очима. Навіть стиха посапує. Заспокоююсь і я, збудження трохи влягається, починаю дрімати.
Раптом її рука опиняється на моєму обличчі. Вона проводить кінчиками пальців по моїх губах, гладить чоло. Потім спускається нижче, до шиї.
– Що ти робиш?
– Мовчи.
Вона пригортається до мене, я відчуваю її тіло під тонким батистом нічної сорочки. Маленька в’юнка ящірка. Зеленоока, брехлива і спокуслива. Цілує мене в шию, починає розщіпати сорочку. Миттю долає мій слабкий опір. Я знаю, що цього не варто чинити, знаю, проте зупинитися не маю змоги. А вона поводиться дедалі зухваліше, нестримно регоче і її маленькі гострі зуби виблискують у місячному світлі. Всідається на мене верхи, гоцає, наче на іграшковому конику. Та й на загал Віка зараз до божевілля нагадує дитину. Розпусну, хтиву, але в чомусь таку беззахисну і вразливу. Зітхаю і капітулюю, віддаючись їй у полон.
– А гарно ти писав… тоді. Втім, на сьогодні досить. Якийсь ти блідий.
Мій давній приятель рішуче закриває книжку, – обшарпаний примірник мого першого роману «Дівчинка та її Смерть», який відразу приніс мені визнання і фінансову стабільність – і кидає його на журнальний столик.
– Отже, ти навіть тут не облишив мене?
– Хіба ж я міг?
– Ну, хоча б для різноманітності.
Якусь хвилину він замислено розглядає мою подругу, яка спокійно спить.
– А вона нічого, ця Леся. От лише якась простувата для тебе.
– Не треба про неї, будь ласка. Вона тут взагалі ні до чого.
– Можеш так думати, як хочеш. Ви гарно погуляли. От лише не розумію… Ти справді збирався знайти ЇЇ сьогодні? Сам?
– Я не… Ну… Так.
– Дурень. Знаєш, ти ще більший дурень, аніж я думав. Піднімайся, прогуляємось трохи.
Ми йдемо нічними вуличками, і я впізнаю їх. Принаймні, більшість із них. Ми наближаємося туди, звідки все почалося. Мабуть, це правильно – історія циклічна, врешті-решт.
– Пригадуєш цей будинок?
– Так.
– Він майже не змінився, правда ж?
– Він огидний.
– Зовсім ні. Просто ти йому ніколи не подобався.
Єдиний вцілілий ліхтар скупо освітлює захаращений різним непотребом двір. І раптом… Я помічаю на землі під будинком дещо.
Це дещо підозріло скидається на розпластане людське тіло.
– Бачиш?
Киваю.
– Це… вона?
– Звісно. Хто б це міг бути ще? – він глузливо посміхається.
* * * * * * * *
В кімнаті повно солодкуватого диму. Ми, до чортиків обкурені марихуаною, сидимо на підлозі й дискутуємо про концепцію майбутнього роману.
– Це буде щоденник, – категорично висловлюється Віка. Руді кучері безтурботно розсипані по голих плечах, з одягу на ній лише старі джинсові шорти.
– Щоденник дівчини, яка стала служницею диявольських сил, – кажу я.
– Ні. Не диявольських сил. Це занадто банально. Просто – помічницею долі.
– Гадаєш, ця ідея має шанс стати повноцінним сюжетом?
– Залізно, – Віка нестерпно самовпевнена й шалено талановита.
З першого курсу всі викладачі пророкували їй майбутнє видатної письменниці.
Ким я був для неї? Другом, однодумцем, співрозмовником, коханцем…
Але чи любила вона мене хоч трохи? Думаю, ні. Думаю, вона нікого не любила по-справжньому, окрім себе.
– Зайчику, я б ковтнула пива, – повідомляє вона.
Пива у нас нема. Я добре це знаю, бо сам тільки що перевіряв холодильник.
– Збігаєш?
Звісно, я йду за пивом. Я слухняно виконую всі її забаганки, і Віка охоче цим користується.
Повертаюся я через деякий час. Довелося вистояти чергу, та ще й за хлібом зайшов у булочну. Ще з коридору чую звуки веселого сміху, – того дивовижного сміху, яким заливається Віка, коли їй особливо хороше зі мною.
Вриваюся в кімнату. Віка обіймається з кимось, сидячи на підвіконні розчиненого вікна. Вони цілуються – пристрасно, глибоко. Я скрегочу зубами від безсилої люті.
Віка озирається на мене – і я нарешті можу роздивитись, з ким вона.
Світловолоса дівчина – трохи повніша за Віку й далеко не така гарна – зухвало мені всміхається.
– Йди сюди, зайчику. Зараз будемо експериментувати. Леся погодилась мені допомогти.
* * * * * * * *
Підходимо ближче. Зненацька мене щось насторожує. Я починаю розуміти, що…
Та, яка лежить мертва під вікнами нашого старого дому – то не Віка.
– Звісно, це не я, – лунає приємний оксамитовий голос, який я впізнав би й через століття.
З сутінків виступає невисока худорлява постать і повільно наближається до нас.
У променях світла я виразно бачу пишний ореол кучерявого волосся, що оточує голову жінки. Вона трохи накульгує і опирається на ціпок.
Я вже нічого не розумію.
– Ну, привіт, зайчику. Давно не бачились.
* * * * * * * *
Я біля вікна. Дивлюсь униз, але мій мозок відмовляється сприймати те, що бачать очі. Внизу – двоє нерухомих тіл. Вони, безперечно, мертві. Після падіння з десятого поверху ніхто не виживає. Віка… Все втрачено. Що тепер буде? Що буде зі мною?
Зненацька розумію, – деякі шанси в мене ще є. Жили ми відлюдно, з сусідами не знайомились, мене ніхто не бачив сьогодні.
Починаю гарячково збирати речі, жбурляю в стару валізу якісь футболки, пару светрів, витерту шкірянку.
Зазираю в шухляди комоду – в пошуках якихось особистих дрібниць, які вказали б на мою присутність тут. Зненацька мені втрапляє на очі розтріпаний нотатник Віки.
Там вона записувала думки, враження, шматки текстів.
Не роздумуючи, хапаю його і кидаю до своїх речей.
Я ще не знаю, що цієї миті вибираю майбутнє. Ціле своє сране подальше життя, в такому вигляді, в якому воно існувало до цього часу.
* * * * * * * *
Це Віка. Безперечно, це так. І ще – та й не дивно – вона зовсім не схожа на дівчинку, котру я бачив сьогодні на вулиці. Як могла мені примаритись ця схожість?
Віка має вигляд немолодої, побитої життям жінки – якою, власне, й має бути.
Мала б, звичайно, якби не загинула тієї ночі так по-дурному.
– Я не померла тоді, – відповідає вона на моє не виказане питання. – Тому ти й не міг знайти моєї могили. Втім, Лесі також. ЇЇ ж поховали як собаку – без хреста. Самовбивця і таке інше.
Я мовчу, вона провадить далі.
– Ти покинув нас на вулиці посеред ночі… Покинув здихати, а я от вижила. Правда, покалічилась добряче. А Леся… Вона була такою смішною. Померла швидко. Але я встигла з нею попрощатись, якщо тобі цікаво.
Я мовчу. Слухаю її.
– Може, тебе дивує, чому я нічого не сказала потім, коли приїхала міліція і почали копати цю справу? Про тебе…
– Чому ж?
– Та я й сама не знаю. Пожаліла, напевно. Сказала, що ми хотіли вчинити самогубство вдвох. Про тебе не згадала й словом. Думала – добре, що ти нарешті забрався звідси. Якби не той випадок, ти б так і зостався в цій дірі довіку.
– Неправда. Ми могли вбратися звідси разом.
– Разом? – вона іронічно кривиться. – Тільки через десять років я дізналася, ким ти став. Коли прочитала власний роман, виданий під твоїм іменем. Впізнала тебе на фото – ти ж узяв псевдонім, звичайно.
* * * * * * * *
Я безсило стискаю кулаки. Як же мені хочеться вліпити їй дзвінкого ляпаса… Натомість роблю вигляд, що все нормально.
– Розумієш, для того, щоб писати про Смерть, я мушу відчути, що це таке. Мушу зрозуміти, як почувається людина, підступивши до самої межі. А потім усе запишемо, по гарячих слідах.
Вони хапаються за руки і випростовуються на підвіконні. Вітер тріпоче пасма їхнього волосся – рудого і білявого.
– Ми повинні дізнатися, як це – бути на грані, – регоче Віка.
Вони нахиляються все нижче й нижче, їхні босі ноги вже ледь торкаються підвіконня.
– Зайчику, дивись – ми летимо!
– Ні! – кричу я, але вже пізно. Надто пізно.
* * * * * * * *
– Ну от що, мені вже набридло тут лежати. – Леся підводиться, з кутика її рота струменіє цівочка крові.
– Ти ж… мертва, – несміливо промовляю я.
– Звісно. Та це не завадило мені сьогодні трахнути тебе, – сміється Леся і я відчуваю, що починаю божеволіти.
– В мене є пропозиція, – каже Віка. – Давайте піднімемось у нашу стару квартиру.
Я озираюся навколо, але тебе ніде не видно. Можна подумати, що тебе й не існувало зовсім, мій старий друже.
Зелені гардини на вікнах, зелені шовкові простирадла на ліжку. Воно широке, тепле і приємно пружинить під моїм тілом. Поряд посапує Густав – огрядний лисуватий німець, з маківки до п’ят укритий рясним ластовинням. У нас щойно було трохи сексу, який зовсім не вразив моєї уяви, проте Густава, схоже, цілком задовольнив.
Ми зустрілися абсолютно випадково, у парку. Я годувала голубів залишками булки, а він вигулював старого підсліпуватого коллі.
Я йому відразу впала в око. Такі речі не важко помітити, якщо знаєш, що й до чого. Далі все було просто. Він привів мене до себе на квартиру, пригостив дорогим коньяком – утім, я зовсім не хочу сказати, що він мене напоїв. Швидше, напився сам. Мабуть, для хоробрості.
Я не поспішаю. Терпляче чекаю, поки він засне достатньо міцно. Потім беру подушку – м’яку, пухову, оздоблену мереживом й китичками – і міцно-міцно притискаю до повного веснянкуватого обличчя. Густав прокидається, починає пручатись, але я налягаю на подушку всім тілом, я сильна, – о, така сильна! – він кілька хвилин іще хрипить, дряпає білизну розчепіреними пальцями, сіпається. Та я не відпускаю, мій натиск сильнішає, Густав агонізує… а потім приходить Вона.
Милосердна і всепрощаюча матінка Смерть. Я її не боюся. Скільки разів кликала її до себе, проте марно. Відтак збагнула, що єдиний спосіб зустрітися з нею – змусити її прийти.
А втім, у її появі нема нічого епохального чи урочистого. Швидше, це навіть нудно. Втомлено киваю їй. Сьогодні Смерть має вигляд кокетливо підфарбованої літньої дами, вбраної в пишний вечірній стрій та діаманти. Вона гидливо кривить губи, підведені пурпуровою помадою.
– Що цього разу, мала? Невже ти не можеш підшукати хоча б раз когось гідного?
– Невдячна. Ти мала б мені дякувати – я полегшую тобі роботу.
– Аякже. Цей міг іще пожити.
– Так. Але навіщо відтягувати неминуче?
Вона сміється, я теж. Нам весело разом, і тому, напевно, вона така поблажлива до моїх витівок.
Але ми не маємо права затримуватись тут. У нас ще багато справ.
– Це ти сам дописав? – питає мене Віка. – Доволі непогана кінцівка, хоч і банальна, як на мій смак.
– Я… намагався зробити роман таким, яким ти його уявляла. Наскільки я тебе розумів.
Жінка, яку я кохав стільки часу… яку я поховав у своїй голові… яку я вбив, принаймні, для себе самого – ця жінка простягає мені свою руку, але викликає в мене тільки відразу і страх.
– Хочеш політати з нами? Тільки тоді ти насправді дізнаєшся, що це таке.
Я не бажаю, аби все закінчувалося отак.
– Ти, напевно, не в курсі. Вчора я ковтнула шість упаковок різної гидоти. Не могла так більше… В цей момент моє тіло вже замерзає у трупарці, напевно.
– Мені жаль.
– Йому жаль, чуєш?
Леся знущально дивиться кудись крізь мене.
– Я ж казала, що йому не стане духу. Він – слабак, і завжди ним був. Украв у тебе славу, молодість, життя. Про себе я вже мовчу.
– Можна тебе поцілувати, зайчику? – Віка насувається на мене, я помічаю сітку потворних зморшок на її обличчі, гнилі зуби вишкірені в посмішці, очі сповнені лихоманкового блиску.
Мені стає ясно, що вихід тільки один. Я відчиняю вікно.
Вони були праві – ми нічого не знаємо про Смерть, поки не відчуємо її подих на своєму обличчі.
* * * * * * * *
З газети:
«Минулої ночі в спальні своєї квартири знайдений мертвим відомий письменник, автор численних бестселерів Олександр Звенигородський. Тіло було виявлене його подругою, котра мала власні ключі від помешкання. Як повідомляють інформовані джерела, ознак насильства чи стороннього проникнення в квартиру не виявлено. Причина смерті не розголошується. Триває слідство. Нагадаємо, що літератор пішов із життя у віці сорока п’яти років, не залишивши після себе спадкоємців значного капіталу. Близьких родичів у нього не було. Організацією похорону займатимуться друзі, яким висловлюємо наші найщиріші співчуття».
* * * * * * * *
– Привіт. Ось ми й знову разом.
– Що ти тут робиш?
– Прийшов у гості. Не можна хіба?
– Наші дороги розійшлися.
– Цього разу ти помиляєшся.
– Слухай – я ж робив тільки те що мусив. Був твоїм нагадувачем - от і все. Я не хотів завдавати тобі прикрощів.
– Так, знаю. Але є проблема, – тепер правила диктую я. Думаю, нам варто все ж розказати цю історію.
– Ти хочеш, аби я…
– Так. Ти напишеш інший роман. Кращий за мій. А потім, довгими зимовими вечорами будемо разом його читати. Геть, як у старі часи.
– Я зовсім не вмію писати.
– Не страшно. Я тобі диктуватиму.
