Всі ми родом з дитинства. Це найпоширеніший вислів, який дає підстави стверджувати те, що ми, дорослі, можемо бути справжніми люб’язними та уважними до своєї дитини батьками. Для цього потрібно зовсім небагато — зрозуміти свого маленького нащадка. А як же це буває іноді важко… Просто, з плином часу, ми стаємо забудькуватими: забуваємо про те, якими самі були. Звідси і оті прикрі слова «що то за діти зараз пішли». Доросла людина має відмінність від дитини лише у розмірах та фізіології тіла, а решта, то звичайнісінькі ігри, щоправда дещо модифіковані. Ось, наприклад, хлопчиська переодягаються в басейні і міряються в кого більший «свисток», а ось, десятками років по тому, стоять вони і роблять те ж саме. Та не подумайте нічого такого! Цим вже вони мірятись не будуть, для цього в них є автомобілі!
Як же «великим дітям» зрозуміти світ маленьких? Дуже просто. Запам’ятати хоча б ці три правила, або історії.
Правило перше, або історія перша. Діти сприймають все буквально, тому слідкуйте за своїми словами.
Малому п’ятилітньому Андрусику довелося поїхати разом з ріднею копати бараболю в село. До баби тоді з’їжджалася вся рідня. Він прихопив з собою в село іграшкову вантажівку, та ще й яку! Вона була спеціалізована під перевезення циркових звірів: машина мала дві клітки, які відкривалися і замикалися гратками. Двоюрідний брат, Сашко, дав Андрієві погратися двома ховрашками Тіком і Таком. Хлопці посадовили їх у клітки вантажівки і возили по черзі, тягнучи машину за мотузку. Саме в один із таких моментів, йдучи по межі, і тримаючи мотузку в рученяті, малий наступив на щось м’яке. Це «щось» видало невідомого походження звук, схожий на протяжне «кве-е-е». Хлопчик зупинився і глянув додолу. З-під сандалика лівої ноги на нього вирячено дивилися великі темні очі ропухи. Андрій ще повністю нічого не вкуривши в даній ситуації, по інерції продовжив порух своєї лівої ступні і в цей момент у жаби з рота вилізло дещо велике і рожеве. Малий від побаченого злякався, різко відірвав ногу від великої ропухи. Ропуха, знай своє діло, дременула у гущу різнотрав’я, а Андрійко, ледве не обмочивши свої шортики, з лементом «Цицька-а-а-а» і плачем кинувся навтьоки, забувши про все на світі.
Мама лякала Андрусика тим, що коли він не буде її слухатися і буде лізти куди не тра, то його впіймає зла велика жаба, затягне під землю, а то й ще страшніше, у мул на дні старого ставка і дасть цицьку. Розповівши своїй мамі про пригоду юного натураліста, сидячи на її колінах, п’ятиліток зрозумів з пояснень старших, що то жаба висолопила язика.
Ой, матінко, а де ж Тік і Так?! Далі нові сльози, ще більші, і гіркі, немов полин. Тепер плакали двійко хлоп’ят — два братіки. Коли Андрій перелякався, то перекинув вантажівку, гратки відчинилися і ховрахи повтікали. Нехай щастить, друзі ховрахи!
Правило друге, або історія друга. Діти вчаться говорити — цей процес творчий, тому дайте шлях для розвитку літературному генію.
Тарасику вже було чотири рочки, він міг їх показати на пальцях своїх рученят.
— Тарасику, скажи, скільки тобі рочків? — усміхаючись питали його дорослі.
У відповідь хлопчик нахмуривши брови, тим самим показуючи, що він не дурніший за інших, діловито підіймав до гори руку та показував чотири пальчики. Що цими пальчиками він буде складати тим дядькам і тіткам потім — історія замовчує. Малому хотілося уваги від дорослих, але всі вони їли, пили, потім говорили і знову їли. Отаке день народження в Тараса, наче як і не до нього прийшли. Хлопчик знудився, навіть батьки йому здалися нудними і нагадували тягучу іриску, що вчора прилипла до його штанців і не хотіла відставати. Отак і вони, сміялися, гигикали і перед кожним дядьком чи тіткою виставляли Тараса на показ, мовляв, дивіться, який у нас син. Нема щоб погратися з ним, а вони все одне і теж — «Як тебе звати? А скільки тобі рочків?». Ніби не було чого іншого спитати.
В печальній задумі ходив малий усюди: з кімнати в кімнату, з вулиці в хату. Виношував Тарас слова у своїй ясній голові , такі собі слова, звичайні, але йому вони були нові. От почув від дядька одного слово «засада», підійшов до мами та й пита:
— Ма, а що таке сасада?
А мама йому, сміючись:
— Не «сасада», а «засада».
От, думає Тарас, знайшли над чим посміятись, покажи пальця і теж засміються, я ж тільки запитав, що воно таке. Тут підійшов якийсь невідомий дядько з татом. А в дядька борода така руда-руда, майже коричнева. Тарасикові не зовсім хотілося спілкуватися, бо ж настрій зовсім зіпсувався, а той бородань та й подав руку:
— Здоров козак! Як звати?
— Тарас.
— О-о, будеш поетом, як Шевченко! А скільки тобі рочків?
Хлопчик показав пальчики.
— То це скільки буде? — почав випитувати бородань.
— Та він не охочий говорити з тобою, — втрутився у розмову тато.
Бородань не звернув уваги на це та й почав допитувати малого, що до чого. Тарасик вже трохи розговорився з ним, як з вулиці донісся індичий гомін. Батьки Тараса тримали свійське господарство.
— А що то там таке в тебе на вулиці, Тарасику? — запитав дядько.
— Піндюки.
На цім слові всі покотилися з реготом, а бородатий дядько найбільше. Тарасик розгнівався на дорослих, що вони сміються з нього. А той волохатий давай допікати «скажи ще», «повтори». Малий подивився пильно на свого дорослого співрозмовника, який на той момент нагадував йому бурого ведмедя, який був намальований на картині, що висіла у вітальні. Дійсно ведмідь, руки вкриті рудим волоссям — справжні лапи, борода… а сміється, наче ведмідь ричить.
— Ну, скажи, — затаїв подих дядько, а решта присутніх теж насторожилися, очікуючи моменту, щоб знову засміятися.
Але Тарасик був справжній козак, тепер була його черга помститися бороданю за образу — сказати на кого він схожий.
— Дядьку, ви справжній ібєдь!
Правило третє, або історія третя. Діти мають свій світогляд, тому вони не є міжгалактичними контактерами чи поколінням індиго — не нав’язуйте їм стереотипи світу дорослих.
Шестилітню Софійку батьки вирішили віддати до школи. Мама привела її до шкільного психолога. Тьотя з розумними очима, як в карася, якого дуже часто тато приносить до дому і він кудись зникає на кухні, задавала дівчинці різні питання, і, зрештою, попрохала її намалювати чоловічка.
Дитина з завданням швидко впоралася, але чомусь дорослі, розглянувши її творчість, не зраділи.
— Коля, нашу малу до школи цього року не візьмуть. Кажуть, що треба з нею позайматися досвідченому психологу. Ось і номер телефону дали, — стурбовано говорила мама татові вдома, після візиту до школи.
— А що там такого? — запитав тато.
— Відставання в розвиткові, наче, — мама подала малюнок Софійки татові.
На аркуші паперу було зображення гуманоїда. Так, справжнього гуманоїда. Яйцеголовий чоловічок з худорлявим тільцем махав своєю рукою з малюнка.
— Софійка, а кого це ти тут намалювала, — поцікавився тато.
— Тебе, — посміхнулась дівчинка.
На наступний день, через день і ще через-через день мама з Софійкою відвідували психолога з риб’ячими очима. Там дівчинка гралася, розмовляла з тіточкою і малювала чоловічків. Після кожного заняття мама давала тьоті гроші та зітхала, а тато вдома гнівався, що гроші безрезультатно тринькаються, що потрібно закінчувати ці відвідини до психолога.
— Ну, що ж. Діло ваше. Вашій донечці потрібно ще декілька сеансів психотерапії. Тут прихована якась сімейна проблема, — по закінченні сеансу говорила психолог.
— Я розумію, але сімейний бюджет нам більше не дозволяє відвідувати ваші заняття. Ліда Петрівна, ну а що ж то за кружечки на тілах чоловічків, які малює моя доня? — стурбовано запитала мама.
— Ну, щодо великих очей, то вона так відображала свій страх, а те коло на півтулуба — це, очевидно, підвищена тривожність, пов’язана з встановленням гендерних ролей у такому віці, — розважливо вимовила психолог.
Після таких слів мама ледь не заплакала, вона вже думала що завгодно: чи це відхилення і дівчинка стане лесбійкою, чи це неправильне ставлення до дівчинки батьків?
Вдома зібралася сімейна рада, навіть дід та баба приїхали з села. Довго вони говорили, аж поки бабця не позвала Софійку.
— Дитятко моє, а твої папа і мама не сваряться при тобі?
— Нє.
— А шо та тітка зі школи тобі говорила?
— Ми гралися. Я би ще туди пішла, але мама каже, що грошей немає.
— А що ти там малювала?
— Лідія Петрівна мені казала малювати чоловічків.
— А покажи-но мені такий малюнок.
— Ось, дивись.
— О-о, який кумедний… Голова, очі як в твого тата.
— Да, це і є тато. Я вирішила його намалювати.
— Софійка, а що то в твого тата на тулубі намальовано?
— То це живіт.
— Ні, ось цей кружечок, що це?
— Ба, ти хіба не знаєш! То, що й у всіх — пуп.
Історій, пов’язаних зі світом дитинства, яке для дорослих є далеким, існує безліч. Тому і правил може бути стільки, скільки заманеться. Головне, шановні батьки, або майбутні батьки, дотримуватися тих правил і любити дітей, тим самим, ви полюбите і себе.
Юрій Балюк
