«- У вас є вітаміни від осінньої депресії?
- …
- Самі жеріть ті аскорбінки!»
(malina)
ВІН
Бабине літо померло несподівано. Вночі стовпчик термометру з елегантністю гільйотини впав за нульову позначку, позбавивши бабине літо навіть примарних надій на життя – вже вранці, не зважаючи на сонечко, що знову пригрівало, найлегший подих вітру зривав з дерев стайки зеленого листя. Ще зеленого, але вже мертвого.
Йти вулицями міста, які водночас перетворились на братські могили, було моторошно. І коли віднайшов парк, що був вкритий не зеленим, а жовтим листям, то спочатку навіть не повірив своєму щастю. А як зрозумів, що то не мара – просто, в чому був, впав на цей жовтий саван.
Листя не мають вмирати зеленими. То не правильно. То не добре. Ніби кошенята сліпі у відрі з водою.
Жовте – принаймні встигло пожити вповні. І їхня смерть закономірний фінал яскравого весняно-літнього життя.
Жовтим листям можна засипати себе з ніг до голови – найкращий одяг осіннього спліну. Мій одяг. Осінній сплін – це я.
Вечір.
Одинокий жовтий кленовий листочок, що вчепився мені в руку там у парку, тепер прикрашає підвіконня. Підвіконня, сидячи на якому, самотніми осінніми вечорами так добре роздивлятися Місяць.
В мене багато знайомих. Достатньо і близьких друзів. Друзів, які завжди (ну, чи майже завжди) раді мене бачити. Якби вирішив відгукнутись на всі пропозиції завітати в гості, то, мабуть, тижні зо два міг би не з’являтись вдома – кожного дня лишаючись ночувати в чергових друзів.
Але сиджу вдома.
Сам.
Осінній Сплін.
Краплі дощу лижуть вікно. Хмари вийшли на мітинг. Вітер продовжує обдирати з дерев зелене листя… А ми з жовтеньким другом маємо за всім цим спостерігати. Це все, що ми можемо зробити. Це те, що ми мусимо зробити. Данина пам’яті всім тим, хто був з нами цього літа. Вони житимуть допоки пам’ятаємо про них.
Хвилина мовчання, яка переростає в години й дні.
Сиджу вдома.
Сам.
Осінній Сплін…
ВОНА
Осінній Сплін.
Сама.
Сиджу вдома…
Полізла було в сумочку, але продравшись крізь усі перепони (гаманець, мобільник, зарядка, косметичка – звичайно ж відкрита і все розсипалось – кілька дрібних купюр, записничок, декілька листків із чиїмись телефонами, журнал поцуплений на роботі, жовтий листочок клена, підібраний у парку, ручка, та ще багато чого укупі з, не перший вже місяць як кинутим у сумочку, пакетиком з презервативом), і діставшись вже самісінького дна, переконалась, що від плитки шоколаду залишилось лише пара віконець… Ситуацію то, звичайно, врятувати не могло.
Дістала мобільний. Довго переглядала останні смски. Потім поставила мобільного друга на зарядку.
Сплін.
Осінній.
Вдома.
Сама.
Хоча ні. Підійшов Мурчик і потерся о ногу. Отже все ж таки не сама. Посміхнулась, взяла Мурчика на руки та заховала у його теплих обіймах очі. Той почав мурчати від задоволення.
Маленький мій, ти єдиний, хто мене справді кохає. Знаю. Завжди як приходжу додому, несешся щосили мене зустрічати і лише у коридорі переходиш на поважну ходу – поважаєш себе. Тим приємніше твоя ніжність. Якби ж ти був людиною… Вже й цілувати тебе пробувала. Але, мабуть, я все ж таки не справжня принцеса, бо на принца після того ти не перетворився. Та все ж таки постійно здається, що не просто слухаєш мене, а й дійсно розумієш, що кажу тобі…
Добре, Мурчику, що хоч в тебе немає цього осіннього спліну… Тобі не потрібні ані шоколад, ані аскорбінки. А мене навіть вони не рятують. Самотність… І кому можу розказати про неї? Тільки тобі. Не подзвониш же комусь і не скажеш: самотньо мені, рятуй!
Покласти голову комусь на плече, закрити очі й забути про всі проблеми, відчуваючи себе в абсолютній безпеці у чиїхось обіймах… Відчути себе маленькою дівчинкою, яку чиясь тепла чоловіча рука обіймає й захищає від усього світу. Мурчику, я банальна? Я знаю… Але як же хочеться іноді оцих маленьких банальностей! Щоб усе було як заведено. Щоб до дому проводжали, дарували квіти – не треба дорогих! – досить якихось дрібненьких польових квіточок. Щоб телефонували ввечері та казали: «Добраніч, маленька…»
Я знаю, Мурчику, він десь тут, недалеко… Може навіть на сусідній вулиці живе. Але чомусь ми з ним так досі і не зустрілись. Не знаю як він виглядає… Але, як побачу – відчую, безумовно відчую його! Серцем, душею – обов’язково відчую. І він відкриє мені Двері В Літо. Ми разом відкриємо Двері В Літо.
Але поки що…
Сиджу вдома.
Сама.
Осінній Сплін.
ЗНОВУ ВІН
Ідея була наче постріл. Несподіваною. Вбивчою. Осінній сплін помер. Вранці пішов на пошту і влаштувався на роботу. Не всі ще загубились в Інтернеті. Багато людей продовжували писати листи. Не «мило», а справжні листи. Листи, які не загубляться після того як меіл.ру в черговий раз глюкне й знищить увесь архів. Листи, які можна перечитувати осінніми вечорами, і з усмішкою бачити за рядками живі обличчя.
Листи писали менше. Але все ще писали.
Та крім цих листів у сумці було ще багато чого. Стопка листівок, в яких повписував невеличкі послання: «Привіт! Скучив за тобою», або «Вчора згадав тебе і стало тепло…», або «Не сумуй, скоро зустрінемось», або «Бачив тебе уві сні – гуляли парком і сміялись!». Ще було з десяток шоколадок. Ну, такі, знаєте, як у дитинстві – «Оленка» та «Чайка». Вони такі самі… Ну, чи майже такі самі. «Чайка»…. Чайка на ім’я Рошен. А ще – багато жовтих листочків клену.
Заходив у будинки і кидав у скриньки листи. А якщо комусь листів не було, то кидав власні вісточки – листівку, шоколадку або жовтий листочок. Люди не мають бути одні. Нехай кожен знає, що десь є хтось, хто пам’ятає про них.
Кожна світла посмішка – то постріл в сумне обличчя Осінньому Спліну.
І ЗНОВУ ВОНА
Вранці поцьомала Мурчика та вийшла з квартири. Спустилась і за звичкою відкрила поштову скриньку. Ніхто давно вже не писав нічого окрім рахунків та реклами.
Несподівано пальці натрапили на щось тверде. Витягла на світ і не знала, що робити далі – пальці тримали плитку шоколаду у синій обгортці з білою чайкою. Все ще здивована, із шоколадкою в руці вийшла на вулицю.
Сонячний зайчик стрибнув на обличчя.
Посміхнулась.
Я відчуваю тебе – ти десь поруч. Обов’язково зустрінемось і відкриємо Двері В Літо!
