Пропоную увазі шановного товариства одну небилицю, а може й бувальщину.
Пані Ольга Теодор представила нам декілька пісень із сімейного фольклору. Натхненний її досвідом, дещо подібне хочу зробити і я.
У кожній українській родині із покоління в покоління передаються якісь казки або пісні. Я ж хочу розказати одну кумедну байку, бо як відомо, гумор – важлива складова народної творчості. Історію цю приніс із фронтів І світової війни мій прадід – Степан Антонович Коблик, який служив в армії цісаря Франца Йосипа ІІ. Прадід розповів її своєму сину (себто моєму дідусеві), а той – мені.
Не знаю, вигадка то чи правда, бо всяка анекдотична історія береться з життя.
Отож, діло було ще «за бабуні-Австрії». У Бескидах йшла війна. В маленькому гірському селі, населеному працьовитими бойками, розмістився німецький полк.
В сільській корчмі сиділо собі двоє вуйків, п*ючи горілку і обговорюючи останні події в світі. Позаду них сидів маленький загін німецьких солдат та офіцерів. Вони пили пиво і голосно сміялися.
- А сперечаємося, куме, на флєшку, жи я зараз піду і зговорюся з отими німаками? – питає перший вуйко.
- Та чи ти здурів? Як же ти, вар*яте, будеш з ними балакав, як ти неграмотний?
- Е, то вже моє діло. Сперечаємось?
- Ну, давай.
Підходить він до першого-ліпшого солдата та й каже:
- А поцілуй же мене, проклятий швабе, в сра*у!
Німець, видно нічого не втямивши, перепитує:
- Was, was?*
- Та мене, мене. Ще й мого кума Василя! – відповідає вуйко.
Ось так кмітливий бойко виграв флєшку, яку вони з кумом одразу і випили.
