Ходити в гори я любила змалку, бо виросла в Карпатах. Гори оточували мене скрізь, як і кожного, що родився, жив і вмирав тут. Мої батьки були забезпечені і в ліс не ходили, все купували на базарі, то я просилась в походи разом з сусідами в своє задоволення.
Андрій(мій чоловік) був з міста і в них в родині ходити в гори було модно. Тато брав йо-го, ще школяра на нічну електричку. В поїзді Андрій мусів грати в шашки. Тому, хоч він після навчань і виборов першість з шашок серед школярів у своєму місті, походи в ліс не дуже лю-бив.
Як правило ми йшли по чорниці і гриби в район Явір’я, Затинки, Чорногориці а Андрієві родичі заходили ще й на Синячку. Туди треба було 6 год.йти, потім 2 год. збирати і швиденько бігти на вечірній поїзд.
На Говерлі я була 4 рази. Перед сходженням мене лякали, що дуже тяжко йти, треба їсти цукор, шоколад. То все мені не пригодилось.З Говерляни на Говерлу я зайшла за 40 хв, будучи четвертою з загону, який складався з майже одних хлопців.
На масове сходження я йшла з подружкою Роксоляною і сестрою Наталкою.
В масовому сходженні брали участь і депутати, потім мав бути концерт на базі Заросляк .Так як я вже мала досвід сходження, ми облишили групу і йшли окремо.
Перед нами йшла пані Реня – дуже побожна жінка років десь 75. Вона вивбиралась як на парад – білі лакові туфлі на шпильках, костюм, в руці ридикюль .Чи мала на голові шляпку – не пам’ятаю. Йдучи, вона так викручувала ті туфлі на шпильках, що пообдирала до самого заліза. Але, мабуть на її думку на таке свято мештів було не шкода. Маленьким і не дуже дітям які йшли ззаду і не хотіли рухатись ,батьки показували як приклад паню Реню, що в гарному кос-тюмі і мештах шкутильгала вперед.
І от з бідою для Роксолани і Наталки ми видерлись на гору. Тут всі розділились на групки і почали святкування. Так як ми були собі окремо, то розгулювали по горі .Тут звідки не візь-мись спочатку землю накрив сильний туман, потім почав падати дощ. Всі почали збиратись назад. Тоді ще вказівників на Говерлі не було – тільки кругла гора і безкрайній ліс кругом.
Куди ж спускатись? І тут серед депутатів Роксоляна впізнала Зайця.
– Заєць ! Заєць! – почала кричати вона і ми вирушили за ним. Звідки ж ми знали, що Заєць спускається на Закарпатську сторону? Стояв сильний туман і Заєць незабаром зник з виду .
І тут ми побачили що гора Говерла міняє свої обриси – з’явились нові обриви. Ми хотіли вертатись назад, але ззаду з–за туману взагалі нічого не було видно. Туман був такий, як молоко .Тож ми продовжували спускатись. Недосвідчені Роксоляна та Наталка раз у раз падали, так що їм вже не треба було концерту, все одно в такому вигляді їх би туди не пустили. Капюшони від дощу не допомагали, тож Роксоляна зняла капюшон і сказала, що її тепер вже все одно .
І тут нас підібрав рятувальний патруль. Нас вже було четверо – приблудився ще чоловік Микола – член УПА з Тернополя. Нас повезли машиною в Рахів, де весь час перепитували наші прізвища. А ми раділи, що не пішли в румунський бік – туди тягнеться безкрайній ліс і хтозна чи стояла рятувальна служба.
Ввечері ми поїздом вернулись додому. Нас зустріла мама і сказала :
– Як добре, що ви не заблудилися. А то по радіо передавали, що на Говерлі дуже погана погода.
І так, на своїй полонині Затинці, горі Чорногориці, та інших карпатських хребтах я вже була. Одного разу до мене приїхала моя начальниця і попросила мене повести її по гриби. Бідна, вона не знала що то так стрімко. Ми йшли під кутом 60–70 градусів вгору, вона часто зупинялась і нічого не збирала. Я за той час назбирала її повний пакет грибів. Вдома вона зро-била ЕКГ –і виявила в себе стенокардію. Ще моя міська бабця колись хотіла назбирати грибів, вилізла на 100 метрів, а злізти ніяк !Посиділа там 2 год, а потім спускалась рачки і на колінах.
А от на основному найвищому хребті, що проглядався з наших країв – Ґорганах я ще не була .Давно я мучила сусідів, кума, щоб мене повели і от знайшовся мій троюрідний брат – да-лекий родич, що повів нас з чоловіком туди.
Ґорґани – це татарська назва. За легендою через купи каміння зверху гір татари їх не пере-йшли і вернулись назад, так гори їх налякали.
Вів нас, як я сказала, пан Василь, йому було 50 з гаком і з ним недавно познайомилась. Я знала, що серед моїх родичів багато довгожителів 80–90 і більше років, в його селі теж було багато серед родини .Через те, сказав він, нашу родину називали Штрамакевичами (гуц.штрамака–спритний, міцний )І от Штрамакевич (буду його так називати) повів нас на Ґор-ґани.
По дорозі ми зайшли на полонину Явір, де вже сиділи і випивали франківські хлопці. Во-ни спеціально приїхали, щоб кудись вилізти і напитись. Але дали йти вони не захотіли і ми, полишивши їх і пастухів з вівцями, рушили далі.
При швидкій ходьбі ми були на Ґорґанах за 3 години. Мені дали пройти першій. Вкінці дорога ставала все стрімкішою і ми йшли під кутом 70–80 градусів вгору.
Вгорі була купа величезного каміння, вкритого зеленим мохом і лелич. (Лелич – маленькі деревця подібні на тую, ростуть на висоті не менш як 1500 метрів над рівнем моря . Лелич до-помагає при артрозах, ревматизмі, варикозному розширенні вен .Навіть якщо пройтись попри лелич Горганським хребтом – на другий день ноги не болітимуть).
І ось, познімавши на камеру неповторні карпатські краєвиди і панораму навколишніх сіл пан Василь запропонував пройтися Ґорґанським хребтом і вийти на полонину Буковицю, де можуть бути білі гриби.
Треба сказати, що хребет займав 1–2 метри каміння більш –менш на одній висоті, далі з двох сторін величезні валуни спускались вниз і йшов обрив.
“Пройдемось з годинку хребтом”– мовив Штрамакевич і помчав вперед. Ми з Андрієм лі-зли, як могли враховуючи, що в щілинах між каменюками зіяла пустота. Спочатку я лізла так, як Горлум з казки Толкієна, далі, побачивши, що Штрамакевич і Андрій перескакують з камін-ця на камінець, випросталась. Добре, що пекло сонце а не падав дощ і каміння з мохом були не дуже слизькі. Штрамакевич пару раз дав мені руку а потім сказав що з рюкзаком йому погано балансувати і помчав вперед. За ним Андрій а далі я, не дивлячись вниз стрибала, як гірська коза бо по перше :сонце сильно пекло і хотілось злізти з хребта; по друге, надію на підмогу я втратила – вони й так з рюкзаками ледве балансували; а по –третє вертатись назад було ще страшніше.
Проскакавши так годинку ми сіли перепочити.’Ще годинку – і все!’– сказав Штрамакевич і помчав вперед. Ми за ним .
Минула 2 година.”Ще годинку!”– як завжди сказав Штрамакевич і за пару хвилин зник із виду. Всюди – і вперед і назад простягалось одне велетенське каміння. На небо почали насува-тись хмари. Ми побігли ще скоріше.
На 4–й годині в мене на очах показались сльози та й Андрій щось не виявляв свого захоп-лення пробігом. Але остаточно я не опозорилась, тому що Штрамакевич сказав, що ми вже схо-димо стежкою в ліс .
Тут я вже була гонорова. Пройшовши весь Підбуковицький хребет, Штрамакевич призна-вся, що він кандидат в майстри спорту з бігу на довгі дистанції.
Грибів на Буковиці звичайно не було – в таку спеку! Знайшовши півторби козарів, по-чвалали додому. Ми були на ногах вже 12 годин! Добре, що по дорозі додому нас підібрала ва-нтажна машина. Вантажівка везла людей з полонини, де вони збирали малину. (Ще хотіла ска-зати що на Горганах були ґоґази і чорниці але навіть Штрамакевич їх не збирав).
На вантажній машині було повно людей і одна старша жінка, якій весь час ставало зле, бо машина мало не перекидалась, а один раз відвалився лівий борт і пару людей попадало в потік.
На 13 годину нашої мандрівки ми вернули додому. Набрали леличу, на другий день нічого не боліло. Цей похід на Ґорґани я запам’ятаю надовго.
