Горпина несла на плечах велетенський лантух з кукурудзяним бадиллям. Спина боліла а тепла зелена хустина спадала на очі. Коли занесла сухе галуззя до хліва, кинула його на землю і присіла на лавці. Перевела подих, а тоді почала підкладати свою колишню ношу під ноги худібці – молоденькій корівці та чорнобокій козі.
Гаврило – чоловік Горпини десь пиячив. А коли ввечері повертався додому, міг і боляче вдарити своїм костуром стару.
Горпина було піднялася уже йти за новим оберемком кукурудзяного бадилля але раптом внизу живота щось закололо. Вона скрутилася клубочком. Намагалася встояти на ногах але в очах потемніло. Впала на всипану соломою та курячим послідом долівку хліва. Закричала.
Люди! Аафф! Як воно болить! – вона стискала в кулак поділ свого колись білого фартуха. Потріскані від денного гарування руки з чорних стали білими – так сильно вона стиснула свої пальці.
Корівка принпята до ґратки заревіла. Коза голосно замекала. За хвилину біль минув. Горпина простяглася на холодній з битої землі підлозі хліва. Таким солодким видався цей момент – коли немає нічого приємного. Просто так сильно не болить!
Вона просунула собі руку під халат – туди де кололо. Намацала там щось мокре й тепле. Витягла руку - на пальцях кров.
- Та йоб твою!!! Курва стара! Розляглася тут! – заревів Гаврило. Він повернувся додому за закускою, перед тим як знову йти пиячити разом з мужиками на сходи сільського магазину. Він взяв з дротяного кошика у хліву кілька підгнилих паперівок та й копнув брудним чоботом Горпину у бік. Та знову скрутилася клубочком. Зажмурила сильно очі – від сорому й болю. Важко було дихати. Легені погоджувалися лише видихати. Врешті стара зомліла.
До тями привели сусіди. Вони все чули. Вони все бачили. Вони й відвезли фірою стару до районної лікарні.
Горпина лежали горілиць на ліжку а рудий дебелий лікар оглядав їй міжніжжя. Було соромно, однак перечити лікареві боялася. Лікар присвічував маленьким ліхтариком. Оглядав ранки на внутрішній стороні поморщених ніг літньої жінки. Обмив їх ватним тампоном змоченим у спирт. Запекло – Горпина сіпнулась. Тоді лікар хірургічним затискачем відігнув темну шкірку і присвиснув.
- Ого! Пані, маєте інтерес, - сказав він. – Ви самі себе зсередини їсте. Того вас так і боліло.
Горпина знову закрила свої старечі очі. Такі слова їй не віщували нічого хорошого – біль і багато втрачених грошей. Мабуть доведеться продати козу… Що ж на це скаже Гаврило…
Лікар ще трохи подивився і продовжив.
У вас нас статевих губах появилася кіста – такі маленькі гострі ствердіння, - казав лікар записуючи щось у блокноті. – Схожі на маленькі зубки. Маленькі і дуже гострі. Як у щуки, чи ще якої риби. Ну ви розумієте. Геріос кохлюс калюстратос – по латині ця аномалія зветься.
Горпина спробувала подивитися з під лоба на себе там, у місці де ця кіста. Але не змогла нічого розгледіти – заважали складки одягу. Халат, фартух, сорочка, які загнув лікар, щоб подивитися хворе місце.
Коли статеві губи скорочуються, ви ніби як самі себе кусаєте, - продовжував лікар. -Звідси й той сильний біль. Коли м’яз скорочується багато маленьких гострих зубок впиваються у тіло. А соки, які виділяються з кісти, не дають ранкам заживати...
Горпина уявила собі як її Гаврило кусає стиглу паперівку, після того як випив одним махом чашку самогону…
За кілька хвилин взяла з рук лікаря гумову прокладочку, яку той порадив накладати повсякдень на зверху, на внутрішні зубки, щоб ті гризли гуму а не плоть. Врешті вибралася на автобусну станцію – треба було повертатися домів.
Додому Горпина повернулася підвечір. З хліва долинав рев молоденької корови та несамовите блеяння кози. Худобу ніхто не доїв от вона і мучилася…
Горпина увійшла у хату. На нерозстеленому ліжку, поміж розкиданими вишитими подушками спав Гаврило. Жінка лягла поруч і закрила очі – спробувала спати.
Снилося як кричить худібка. Її люба червона корівка тупала ногами крутила головою та ричала. А тоді стала говорити людським гугнявим голосом.
- Горпино! Біля хліва нашого смерть твоя! Не пускай її! Двері підпирай! Вікна зачиняй!
А коза й собі підбекувала, протяжним голосочком підблеювала:
Горпииино! Уже й двері відкрила смерть твоя! Уже й вікна розбила біда-погибель!
Тоді Горпина відчула себе маленькою-маленькою. Дитям-немовлям. Яке замість говорити-лепече. А бильця ліжка високі-високі. Як у колисці. Аж раптом над колискою схилилася коза її – рогата, бородата, чорнолика тай чорнобока.
І тут Горпину кольнуло знову внизу живота. Відчинила вона свої очі – повні переляку. Повні страху й болі. Витягнула рукою прокладку гумову – а вона вся прогризена. Лише краї і купа гумової стружки між ногами. І біль. Страшенний біль – зуби виросли і стали міцнішими сталі. Болючішими битого скла з оцтом.
Горпина скорчилася від болі, стиснула за руку Гаврила, який сопів п’яним сопухом поруч. Він навіть не прокидаючись вдарив стару під бік – рефлекторно, за звичкою. Тоді Горпина обняла ногами його шию та притиснулася міцно до лиця чоловіка свого. Прокинувся Гаврило від пронизливого болю. Сотня маленьких зубок прогризали, шматували кусали та наче терка стирали його лице. Його шию. Його щоки.
Кров, крик, звиваються двоє старечих тіл. Все це у кімнаті залитій місячним світлом. У двері хтось товче. Сильніше. Дужче. Дошка якими вони підперті врешті падає і у кімнату забігають корівка та коза. Коза відштовхує вбік тіло Гаврила. Корова підбігає і своїми потужними зубами виїдає, викушує внутрішні зубки Горпини. Ті хрустять й дзвенять. Але піддаються коров’ячим потужним жувалам. Кришаться й осипаються дрібною сіллю на розбевхане ліжко…
Любі мої, врятували…хто б вас доїв, хто б вас глядів, якби я вмерла…врятували, - каже Горпина гладячи корівку-ялівку по голові, поки та облизує своїм шорстким язиком місце, хвилину тому вкрите дрібними зубками. Вилизує, зашліфовує до гладкого своїм шорстким язиком шорсткі сколи.
