«Забудь про світ! Проте остерігайся, молодий мрійнику, щоб тебе не зачарував вплив духів та вигляд озера, чиї заспані та тихі води спокушають відкинути буремне море життя! Там, на дні, його спокій та спочинок страшні; там тіла утоплеників засипані галькою забуття; тільки обличчя відкриті та повернуті до неба, ніби щоб ще хоч раз захотіли побачити промінь сонця. Ах! Бо найкращим життя стає тоді, коли приходить година із ним проститися».
Ришард Бервінський
- Щось не так…, відзначив про себе, коли мало не проскочив польової дороги перед Нижнім Синьовидним – завше у день Купальського свята група порядку встановлювала тут живописний, прибраний польовими квітами, вказівник: «Купальські забави». Знову ж, коли проїхав міст, звично пірнув вліво, на вигоні опинився самотиною, хоча, уже мало б тут бути немало автівок і автобусів. Нині ж - пустка.
Неквапом кермую вздовж річки, й очам не вірю - ні душі! Глипнув на мобільник, таки 20 червня сьогодні! - день літнього сонцестояння… Пригальмував побіля жіночки, що випасала стадо корівець.
- Не скажете, чому так порожньо тут нині?
- Холера ясна! Він ще питає!? Парох й ми, місцеві, заборонилисмо влаштовували бісівські забави! Он, - кинула поглядом в далину, - й капище дідькове із землею зрівняли!
Зв’язався з організаторами свята. Місце зустрічі перенесли… Їхати у спеку іще кілометрів сто - не було снаги. Та й дуже вже полюбилась мені саме ця місцина… Намет в багажнику, погода дописувала, куди їхати? Чом, бодай раз в житті не перевести свято на одинці?
Намет розбив таки на розруйнованому капищі. Занурився в прохолодні води річки, розпалив вогнище, приготував вечерю – Робінзонада… Романтика! Не учувся, як задрімав. Прокинувся хіба від тиші…
Крона велетенської липи суціль укрита листям, примарно світилася зсередини, мерехтливе сяйво лилось назовні крізь проріхи в густих, незворушних шатах, сповитих коконом ласкавої червневої ночі. Тиша була цілковитою, та враження, ніби ЩОСЬ відбувається – не покидало… Підвівся на ліктях, і чомусь не дуже й здивувався тій химерній обставині, що із густої смуги туману понад річкою починають народжуватись напівпрозорі жіночі силуети русалок, а з ними ще й дріади – покровительки дерев, інші казкові мешканці лісів та гір, джерел та річок, яких ніколи не знав на ймення. Усі вони взялись за руки, і почали нечутно витись довкола липи туманним колом, виповненим лопотанням гірської ріки, шелестом лісу, зумрінням бджіл та гудінням джмелів, і уся та какофонія звуків вливалась в одне, спільне, мелодійне річище, творила гімн життю, красі, ночі, гармонії світу.
Невже не сон? Невже усе це відбувається насправді? Гарячково пригадую, як розбудити себе. Не знаходжу нічого кращого, як куснути себе в губу. На пальцях рожевіє кров! Дурень! - дорікнув собі подумки, хіба лиш дурень може відволіктись від такої вистави… Дивовижне, що для них не існує жодних перепон – входять навіть у стовбур старезної липи, і зараз же випливають з протилежного боку дерева. Увесь час посуваюсь, аби не стати їм на заваді, та, не встигаю – русалка з довжелезним розпущеним волоссям увіходить у мене, лиш у грудях, на мить защемило, мов приступ стенокардії, сама ж русалонька, пройшла крізь мене, гейби й не помітивши… Згадав «Світезянку» Міцкевича, той теж в поезії своїй не міг визначити звідкіля появляється дівчина, і куди йде… Міцкевич не фантазер! Він їх точно бачив, як от я зараз! «Незаспокоєні покійниці» - відкіля це? – хто назвав їх так? – Не згадаю…
Дівчина, що пройшла крізь мене гейби не помітивши, нараз повертається, не годен охопити її зором, та, десятим, чи яким вже там чуттям, знаю, вона - казково прекрасна. У вухах бринить сміх, від якого не можна не засміятись у відповідь. М’яким, тоненьким стебельцем починає лоскотати, безсоромно підбираючись до сороміцьких місць. Дуже лоскотно, благаю зупинитись. Послушна перестає, й заводить пісню.
Дарую тобі той край далекий,
Років на сім, або ж навіки!
Ніколи не чув такого тембру! Сопрано й контральто… ні, ні!!! Дивні, раніш не чуті модуляції – не людина це співає – увесь довколишній простір, цілий Божий світ! Ой леле, Знову лоскоче! Та ж вона запрошує мене до близькості!.. «Незаспоєні покійниці», - знову спливає в голові. Ніхто й ніколи не говорив про кохання із духами природи, хіба от Леся… Але ж дівча зовсім не схоже на Мавку – видиме, та безтілесне… Та, може, справді, все можливе в мить, коли рік - ділиться навпіл, а Сонце дає Живу - найпотужнішу живильну енергію. Не дарма в цей день слов’яни славили Бога земної радості, і кохання – Купайла! Але ж безтілесна не може бути коханкою…
Згадую пророцтво останньої своєї любаски: "Тебе ніхто ніколи не полюбить"…
Може, це мій останній шанс?..
- Нечисте, бісівське, відьомське дійство! Залізними пальцями здушує горло страх.? Але ж чому? Русалки – не відьми, дріади – не чорти! А КУПАЙЛО - прадавнє, величне, світоглядне свято наших Предків, - продовжую внутрішній монолог, - та це тоді, коли собі на потіху ми влаштовуємо його самі, коли ж ініціатива не в наших руках?..
- В цю чарівну ніч, і найбільший день Бог Сварог відкриває Небесну браму, і всі моління-славлення-звертання людей будуть почуті Рідними Богами, - чую голос, чи спливає в пам’яті давній переказ...
Але ж Христа назвав я своїм Богом! Пересвідчився, й не раз – немає нічого не безпечнішого за ігри з Богом! – чапить у свідомості осторога.
Мавка чи русалка, (вже й не знаю), шепоче у вухо: «Ти разів з тридцять був на Купальських забавах! Облаштовував капище, розпалював ватру, молодим козлом плигав крізь вогонь. Ця місцина пам’ятає тебе. І я пам’ятаю… Ти тут свій, легеню…», - шепіт пронизливий, все проникаючий, як і вона сама. Не в моїй волі приймати її чи ні…
Дівча починає мене роздягати приспівуючи.
Наше Купайло з Верби з Верби
А Ти Іване прийди-прийди
Бо як не прийдеш на Купайла
То вийде з Тебе Душа й Пара
Летить у вогонь моя сорочка, штани, кросівки, не задумуючись жбурляє в огонь мої речі, геть усе. Не пручаюсь - невідаль яким знанням знаю - більше мені не знадобляться… Птахом кружляють слова: паливо, палати, палко, запал, палій, палахкотіти – згадав - жертва богові ПАЛУ. Мої речі принесені в жертву язичеському богу. Ані трішки не злякався - іще один ритуал. Дурня! Скільки їх вже було в моєму житті…
- Ходи, бодай раз у житті споглянь на те чудо, яке довгі роки надаремне шукав. Лише нам з тобою відкриється предивна з’ява… Нагий перестрибом біжу зі своєю чарівною любкою у поблизький лісок.
Сам біг, чи несли мене, вже й не збагну, опинився на знайомій, як і все тут, лісовій галявині, й раптом, з тріскотом, наче грім з неба, з велетенської папороті спалахує, вмить виростає вгору лавою невеличкого вулкану дивної краси квітка, горить блакитним вогнем, та, одразу і осипається. «Сміливцю, який встигне зірвати цю, полум'ям охоплену квітку, відкриваються усі таємниці світу», - зринає з пам’яті колись почуте, хапаюсь обіруч - цього разу квітка реальна – обпікає долоні.
Німію у подиві. Душа радіє, й відчуваю, що усі душі-духи навколо неї радіють, а пахощі від її цвітіння ідуть по всьому лісу. Найкоротша Купальська ніч!
- Ху, як же тут гаряче! А квітка пече, обпікає руки! Чимдуж у воду, - гукає дівча, я пущу свого віночка! Біжить, на ходу зриваючи польові квіти, і коли врешті досягаємо річки, у неї прекрасний вінок у центрі якого усе ще палахкотить цвіт папороті. Пускає його за течією.
- Мусить виплисти на середину! - кинулась у воду, скеровуючи вінок. Ні на мить не замислюючись, пірнаю услід. Декілька гребків «кролем», і я вже зрівнявся із нею, повернула голівку.
- Цієї ночі, саме зараз, бог Сварог відкриває небесну браму. Хочеш туди???
- Чому б ні? Ще ніколи не було мені так добре, так радісно, так легко, й так безтурботно. Відкілясь, не втямлю й звідки, несеться пісня. Диво пісня – видається, співає все навкруги, сама земля. Відчув, що душа моя насправді покидає, виходить із тіла, неземними голосами кличе мене прекрасна русалочка, а чи мавка…
Десь у лісі озивається пробуджена світанком птаха, та я вже не чую її…
