***
Кожен з нас рано чи пізно знайомиться з Ним. Мені було близько п’яти років, коли однієї літньої ночі якийсь дядько посвітив ліхтариком у вікна хати, в якій жила моя родина і вигукнув: «телеграма». Занепокоєні батьки швидко зібралися і мене, ще сонного, повели до залізничного вокзалу.
Десь позаду гуділа електричка, цокотіла колесами, поступово пришвидшуючи рух. По моєму тілі повзали мурашки, я трясся од холоду, і не розумів, що відбувається.
Ми крокували вночі по освітленій ліхтарями вулиці невідомого мені міста, а може і відомого, проте в пізній темний час хто розбереться?
***
Я прокинувся в кімнаті своєї тітки, почув за стіною шепіт людей та чиєсь приглушене схлипування. Зліз з ліжка. Зайшов до тієї кімнати. Мама посадила мене на руки. Посеред кімнати лежав у дивному ліжку мій двоюрідний братик Сашко; йому тоді було тринадцять. Лежав він у костюмі, а навколо сиділи знайомі та незнайомі мені люди. Хто плакав, хто мовчав… Я не зрозумів тоді, чому він так довго спав і його мама з татом плакали. А потім, коли сонце було в зеніті, мого брата понесли в те місце, де багато хрестів і закопали. Майже всі плакали, грала музика, а мої нутрощі від неї дрижали та боліли. Я мовчав і не плакав, навіть не впав, закотивши очі під лоб, як моя тітка.
***
Наступного року я поїхав з батьками в село до бабусі та дідуся. Проте дідуся вже не було поряд з бабусею, він десь лежав у кімнаті, так само як і мій братик, але мене туди не впустили. Я зрозумів, що дідусь помер від раку, а братик втопився — мені так сказали. Проте я знову не плакав. Я бавився коло хати; дядьки і тітки гомоніли в садку. Мені кортіло побачити дідуся, тому підійшов до вікна і зазирнув. Ще не встиг що-небудь розгледіти, коли ж це мене окликнула заплакана мати і грізно примовила: «Через вікно на покійника не дивись, бо вночі присниться».
Я відсахнувся від підвіконня, але краєм ока побачив у шибці віддзеркалення Його. Це була перша зустріч з Ним.
Коли дідуся несли на плечах, мені дали кошика, заповненого шматочками різнокольорового гофрованого паперу і сказали йти попереду всіх і сипати папірці на дорогу.
— Та, а навіщо мені їх сипати? — запитав я в батька.
— Щоб душа дідика змогла знайти дорогу додому, — відповів він.
Ввечері на столі лишили в тарілках їжу, склянку, пляшку з ситром. Сказали, що це для діда його улюблені страви та напої. Мені стало моторошно. Я уявив собі дідуся, що вночі вилазить із тієї ями, в яку його вдень закопали, і він прямує до хати по стежці зі шматочків кольорового паперу. Я відчув як на шкірі волосся стало дибки.
Коли всі полягали спати, чимдужче притиснувся до батька і вкрився ковдрою з головою. Лише тоді я заплющив очі…
Хто його зна, чи це було насправді, а чи так собі сон…
Відкрив очі, дивлюся, а перед ліжком стоїть хлопчик, майже я — схожий на мене; мовчить, але чую голос у себе в мізках: «Тобі нічого не буде». Від цих слів мене облило холодним потом. Почав було кликати тата, маму, але вони не прокидались.
— Мене звати Фобос, але я люблю, коли мене кличуть просто Фоб, — лунав голос.
В темряві кімнати його постать здавалася маревом: на місці очей чорні впадини, тіло худе, майже прозоре, кисті рук як ниточки, губи міцно зімкнуті. Щоправда одягнутий в трусики та маєчку, такі ж як і на мені.
— Знаю, зі мною ніхто не хоче ані гратися, ані говорити — я ж Фоб. А ти не бійся, — бринів голос в моїй голові, наче то мій голос. Фоб показав рукою на вихід з кімнати, — дивись.
Я глянув туди і побачив постать дідуся, що майнула крізь прохід з таким же блідим обличчям, як і тіло Фоба. Дідусь в чорному костюмі попрямував до столу. Фоб пішов услід за ним, а я настільки злякався, що і не зміг зробити нічого іншого як пірнути назад під ковдру і завмерти. Я чув як там, в іншій кімнаті, шипить ситро — його наливали у склянку…
***
— …вночі батечко приходили, — шептала мати моєму батькові. — Чула як хтось наливав ситро в стакан, але ніхто потім з кімнати не виходив.
— Може і виходив, а ти не помітила. Он мо’ Микола ходив уночі попити, — запевняв тато. — Коля, ти вночі вставав пити воду чи ситро?
— Ні, нікуди я не ходив, спав та й усе, — заперечив мій дядько. — Хвате вам дурне вигадувати. Оно малий прокинувся, диви, які очі перелякані… вже вас наслухався.
Відтоді, коли мені ставало страшно, іноді з’являвся Фоб.
***
В років десять я з батьками поїхав на проводи до Сашика. На кладовищі з’явився Фоб, одягнутий в те саме, що і я.
— Вже п’ять років минуло відтоді, коли не стало твого брата, а скільки б йому було зараз? — присів на оградку Фоб, — дивись, ось земля провалилась, бач, надгробок перекосився. Дерево теж не вічне, зогнило.
Я подумав про тіло брата, що могло статися з ним за ці роки там. Глянув на його фотографію на пам’ятнику. Зі світлини на ще живих дивилося юне обличчя. Обличчя, якого вже немає і не повернеш. Там, внизу, зовсім поряд — кілька метрів, але так далеко — роки, лежать кістки, куски домовини, шматки тканини. Трохи вище повзають черви, ще вище — снують мурашки та інші комахи по підземних ходах, а інколи, може, кріт проривається крізь землю… Ні, кріт там не буде лазити…
Людина, яка ось нещодавно ходила, бігала, говорила, гралася з тобою, зникла. Лишилися тільки… Жаль та відчай безповоротності здавили мені горло, сльози бризнули з очей та закапали на фарбований метал надгробка. Плакали всі: і мої батьки, і тітка з дядьком. А Фоб знизав плечима і сховався за пам’ятником.
— Вибач, я не хотів…
***
В жовтні, коли мені вже було двадцять з лишком, не стало дядька Миколи. Дядечко, з яким я вперше пішов на рибалку, який навчив мене грати в пекаря… Ховали його в селі, там, де він провів своє дитинство, де вже спочивала його рідня.
Мій тато плакав за своїм братом, всі плакали. Священик відспівав молебень. Мого дядечка поклали поряд з нещодавно виритою могилою.
З’явився Фоб, в джинсах, шкірянці, таких як і на мені. Значно старший, ніж тоді, коли мені було десять. Знову, як колись, губи його були міцно зкуті, а басистий голос, голос молодого чоловіка зазвучав у моїй голові.
— Співчуваю тобі, знаю як важко втратити близьку рідну людину, а ще й тоді, коли він, твій дядя, нещодавно відсвяткував свій день народження у родинному колі. Хто тоді був поряд з ним? Твої батьки і все, більше нікого. А ти тоді відмовився прийти, лишився вдома, був чимось зайнятий… Я теж знав, що у нього була важка хвороба… Слухай, тобі твоя мати напевно сказала, що він питав за тебе?
Після цього питання я згадав слова мами. «Треба було піти тобі з нами. Він так жалкував, що ти не прийшов. Казав: «Чого ж він не прийшов? Я ж його хотів так побачити. Я ж ось хотів з ним випити по келиху шампанського, ось приготувався… Чого ж він не прийшов…». Він тоді мені так гірко сказав: «Ах, Валентина, важко мені, важко». Махнув рукою і очі в сльозах. Певно, щось все-таки людина відчувала…»
Дядечка я бачив востаннє живим декілька місяців назад, тому мені гірко було і відчував певну провину. Я тримав свого батька за плечі та плакав, дивлячись на дядю. А Фоб підійшов до труни, присів біля голови покійного та показав пальцем на його потилицю.
— Бач, шрам червоний тоненький, ще свіжий. Навіщо твоєму дяді тут різали? Що там шукали? Навіщо нутрощі мертвого виймати, оглядати, а потім запихати в бездиханне тіло? Ми ж знаємо, що в нього серце розірвалося… Ти не турбуйся, всім таке роблять, хіба що тим, хто дожив свого віку, не роблять, а ті, хто раніше пішов звідси… — І знову ця потвора сховалася за спину копача. — Шкодую, вибач, я не хотів…
***
Минали роки, але я не забував останньої зустрічі з Фобом. Готувався в будь-який момент нарешті дати опір цій нахабі.
Якось, однієї ночі, коли був важко хворий, і згорав від високої температури, мені сяйнула думка, що все ж таки прийде час, коли не стане моїх батьків, коли, зрештою, і я зникну. Але яким чином? Чи буде в цей час хтось поряд?
Від усвідомлення того, що ми, люди, приречені зникнути з цього світу, я різко звівся з ліжка. У грудях був якийсь тягар, дихалося важко, серце гупало, зіниці очей були розширені. І ось поряд з’явився Фоб. Він просто сидів біля мене на ліжку.
— Не забарився, сука! — презирливо кинув я йому.
— О-о, зі мною вже тисячу років ніхто не говорив. Я дуже радий змістовній розмові, — Фоб улесливо посміхнувся.
Його уста розійшлися в посмішці, оголивши при цьому чорноту безодні, з якої линуло холодом.
— Хто ти? І яке маєш право насміхатися, знущатися наді мною? — Хто я? Знущатися? Та ні, тобі ж нічого не буде. Отже, я тобі раніше казав, що я Фоб…
— Та пішов ти…
Фоб різко приклав вказівного пальця до своїх блідих вуст. В моїх мізках пролунало шипіння, схоже на сичання змії. Очниці Фоба стали ще більшими і чорнішими, наче ось-ось могли втянути в себе все, що знаходилось навкруги. Запала тиша. Я відчув різкий головний біль. Вхопився за голову, заплющив очі. Раптово з’явилися розмиті картинки, що наче кадри з плівки прокручувались з великою швидкістю. І ось почали з цих кадрів виставлятися на передній план жахливі картини - зображення вбивств, страт, ґвалтувань, пограбувань, знущань. Поряд з цим поступово наростав звук, що невдовзі став чітким і невиносним. Це були крики, благання, плач, вереск, звуки захльобування сотень, тисяч, мільйонів.
— Досить, досить! Прошу тебе! — благав я. Фоб опустив руку і все припинилось.
— Ти хочеш знати, хто я? — запитав він моїм голосом.
— Ти диявол… — знесилено вимовив я.
— Е-е ні… Не так. Хоча знаєш? Може й так! Адже мене, ви, люди, називаєте хворобою, відчуттям, нечистою силою, духом, прокляттям, людиною… Та багато чим ще називаєте. А я всього лиш Фобос! Я породження Батьків людського роду, що розплодився по всій земній кулі. Я древніший за цей світ, я з’явився тоді, коли з’явилося Слово. Я такий старий, що ймення свого не пам’ятаю, а Фобос — це останнє моє прізвисько, що дали мені люди, і яке мені сподобалося…
— Чому ти являєшся мені?
— Думай. Ти і всі ви, мене завжди кличете до себе. Отак! Кличете, а говорити не говорите.
— Але ж…
— Стривай. Ви, людство, завжди чогось боїтесь. А ваші Батьки не боялись, може через це їх сьогодні тут немає? А я лишився… Як опікун. Мені завжди лишається важка робота!
— Робота залякувати всіх, потурати, мучити?
— Помиляєшся. Це ви самі себе та інших піддаєте усіляким тортурам. Дурні! Я ж існую через вас. Я — це часточка тебе та ще таких декількох мільярдів двоногих створінь. Я — це ви!
— Ні, ти — марення! Згинь, диявол! Відступи від мене. Боже милостивий, спаси і сохрани…
— Ну ось, почалось, знову те саме. Гадав, що ти поспілкуєшся зі мною… Крім нас нікого більше в цьому світі немає. Кому ми такі потрібні?!
— Отче наш…
— Та замовкни! Ти хочеш, аби я пішов?
— Так…
— Ну, як бажаєш. Але пам’ятай, ти і я — одне ціле. Допоки одне ціле! Але все одно прийде час і ми зустрінемось. Я провідаю тебе, щоби сказати тобі «прощавай». Я ж, як-не-як, дивлюся за вами тутечки. Гаразд. Доречі, моя сеструня до тебе ще не збирається. Бувай.
***
Я прокинувся на лікарняному ліжку. До мене підійшли близькі та рідні. Повідомили, що була важка форма запалення легень. Я довгий час був без свідомості, проте лікарі сказали, що одужаю.
