Ще дихання,
Ще дихання украдене у вітру самобутніми, грайливими роками, перелите буденністю крізь призму світу своєю незбагненністю.
Ще крок ,
Ще крок і зір миттєво скине ширму із прожитих і ненароджених життів… все так, все так, чуєш, як Ти хотів.
І не печаль тривогою моє кохання і не губи нажиту мрію у Собі, не кидай загублені пробіли у чеканні словесно-відчайдушної мольби.
Я мові дам нове ім’я, і Слово наречу інакше, лише благаю урятуй Життя, котре так самовіддано кохаю – Тебе.
Тебе, мій милий Боже, готова, знаєш, розпластатись на ложі, а може розтектись… дивись!
Дивись, як руку свою тягну до Твоєї, у легкім дотику, у схрещенні маленьких пальців – лілею.
Зірок,
Зірок в нічному танці. І ми Обранці. Обранці Всесвітів і вимірів і просторів і часу. Я все віддам Тобі, собі залишу лиш крихітку Щастя. А ту крихіточку розділю на двох. Ти ж завжди вчиш мене ділитися, бо знаєш Істину, бо Бог.
Тож я ділюся.
Молюся.
І знає дихання мовчання вітру, і знає зір глибини Твого світу, і знаю я, чую, як у вісні сміються Діти.
Сліпому Богу погляд намалюю, і слух без вух, і відчуття надії, котрим живу.
Я вірю.
Вірю, бо Люблю.
І ти молися за свій гріховний люд.
Адже прийшла моя сестра Стихія, вона ж бо добра, а я наївна. До Тебе простягаю позаду неї свою руку…
Я знаю, що читаєш бентежні букви своєї сизої голубки.
