Одного ранку, коли в повітрі запахло весною, після довгої зимівлі на дні широкого болота на берег виповзли жабки, щоб нагріти свої сіро-зелені спини.
– Ой, як чудово сонечко сяє! – радісно крикнула молоденька жабка.
– Мою душу переповнює радість, – підтримала її друга.
– Чуєте, як дзюрчать струмочки? – запитала ще інша.
– Ходімо гуляти округ болота, – запропонувала котрась.
– Ходімо, ходімо! – закумкала громада.
І так «ква-ква», «кум-кум», «кру-кру», галаслива громада вирушила гуляти, а разом з ними й старенька жабка-бабка, яка вже п’ять зим перезимувала, і хоч недочувала і недобачала, але гуляти все таки їй захотілось. І так «квак-квок», «стриб-скок» пострибала за громадою.
Але враз...
– Щ-щ-що ц-ц-це! – заверещала старенька, опинившись в глибокій ямі зі стрімкими стінами.
Щоправда, жабки які стрибали попереду гукнули: «Обережно, – яма!», та де глухій почути?
«Тут мені доведеться погибати», – подумала жабка, дивлячись вгору на сіро-зелені голови, які облягли яму, не всилі допомогти бабуні.
– Не вибратись бідолсі звідти, – зітхнула одна жабка.
– Яма занадто глибока, – погодилась друга.
– Бідна бабуся, – додала інша.
Але враз жабка-бабка почала стрибати, намагаючись вчепитися лапками за край ями, але...
– Не зможе!
– Та де їй?
– Ні, не говоріть!
– Даремно! – розкричались жабки.
Старенька перестала стрибати, передихнула, а потім, зібрвши свої останні сили, – стриб! І опинилась на краю ями.
Вся жаб’яча громада вирячила на неї очі.
– Ой-йо-йой! – забідкалась глуха жабка-бабка. – Якби були ви всі не кричали на мене: «Стрибай-стрибай, ти зможеш!», мала загинути в ямі, дякую вам всім!
