Забагато людей на один квадратний метр. Кімната крихітна, живуть вони вчотирьох. Гуртожиток, що тут поробиш. А їй так хочеться іноді побути на самоті. Щоб нікого не бачити і не чути. Навіть книжку не почитаєш у цьому гаморі: до вух лізе чиясь музика, а голоси з фільму звучать замість власних думок.
Але сьогодні усамітнитись вирішила Віка:
- Розумієш, прийде мій хлопець. Усього три години – до восьмої. Катя поїхала додому, Оля з подружками в кіно. І ти кудись піди: не можна весь час бути в кімнаті. Домовились?
Звісно, що домовились. Тепер Аня сидить у парку, гортаючи сторінки.
Кохання… Воно і в цій книжці, і у Віки. Всюди. Он, на сусідній лавці хлопець і дівчина цілуються. Такі гарні удвох. Початок літа роздягає та зближує своїм теплом. Ех!
Несподівано вона зрозуміла, що понад усе хоче закохатись. Одним спалахом, яскраво, миттєво. Відчути те, про що раніше навіть не думала. Вдома, в школі було навчання, друзі, однокласники, але кохання… воно навіть не було потрібним. Дивно якось.
Погляд давно полишив друковані сторінки і малював різкі зигзаги: дерево, стежка, трава, плитка. Іще одне дерево, білка, листя. Знову стежка, чиїсь ноги, обличчя. Чорне волосся, карі очі, прямий ніс, трохи обвітрені губи. Футболка, потерті джинси, швидка хода.
У душі феєрверк. Зачарована.
Розділ другий
Аня знала, що він кожного дня проходив повз цю лавку. Сусідки по кімнаті не могли збагнути, де її носить весь час. Сама не своя. А дівчина казала, що закохана і бігла дочитувати вже третю книжку.
- Не заважатиму?
- Та ні, що Ви, - посміхнулась Аня.
- Чому це «Ви»? Тобі скільки років?
- Сімнадцять.
- А мені 20.Тому ніякого «Ви». Я – Боря.
- Аня. Дуже приємно.
- Ти весь час тут сидиш? Тиждень – так уже точно. Скоро, мабуть, ночуватимеш у парку.
- Ночуватиму? Що ж, а це ідея. Вся справа у лавці, – пошепки, - вона… чарівна!
- Ха-ха! Оце ти загнула. Всі пречудово знають, що їх уже давно не виготовляють. Заборонили. А останню спалили років десять тому на Головній площі. Диму було!
- Не віриш – не треба. Моє бажання уже здійснилось Головне – загадати те, чого ти дійсно жадаєш.
- Та я знаю, що ти мені пояснюєш. Лише одна мрія, та й та нематеріальна. Тут важко щось перевірити, тому ти навіть і можеш мати рацію.
- То просто загадай бажання і переконайся.
- Знаєш, якось іншим разом. Не сьогодні.
Повірив.
Розділ третій
«УВАГА! У ПАРКУ БІЛЯ НАШОГО УНІВЕРСИТЕТУ БУЛО ЗНАЙДЕНО ОСТАННЮ ЧАРІВНУ ЛАВКУ. ПРИХОДЬТЕ НА ГОЛОВНУ АЛЕЮ І ЗДІЙСНІТЬ БАЖАННЯ ВСЬГО ЗА 10 ГРН!»
Біля таблички з написом «Чарівна лавка» ніде голці впасти. Трава потоптана, біля урни тліють недопалки. Цікаві перехожі озирають студентський натовп.
- По одному. Ніхто нікого не квапить: усі встигнете. Такий шанс випадає лише раз, - почула знайомий голос Аня.
Боря захопився своєю новою роллю. Він, мов чарівник-диригент, керував процесом.
- Хлопче, вставай уже! Нехай дівчина сяде. Так, ти, у синій майці. Не забуваємо розраховуватись. Так-так, і вам дякую. На все добре. Хто наступний?
За мить я вже сиділа на лавці. В очах навколо читалось: «Ну давай, швидше, нам самим дуже кортить». Або: «Наївна дівка, вірить цьому клоуну. Та йому гроші потрібні – стипендію не заробив, а ти йому свою віддаєш».
Заплющила очі на все це. Трохи лячно. Тільки темрява. Ані звуку, ніби навколо нікого. Стало гнітюче порожньо. Чи й досі було порожньо без когось? Ще з дитинства.
Татко… Цікаво, чи схожа на нього. Ніс у мене точно не мамин. Хочу тебе побачити, почути. Повернути в своє життя.
Дивне відчуття. Наче хтось обіймає.
Повертаюсь до реальності. Колишній шум.
Розділ четвертий
Він прокинувся. Що було вчора? Пиво, іще одне. Знову. Може, горілка? Так, це вона його сюди притягнула незнамо навіщо. Спати на твердому, гнути його думки, жмакати свідомість, вивертати душу.
- О, мала! – здивовано. – Давно тебе не було. Ти вже тут не ночуєш?
- Привіт, сонько. Моя лавка весь час зайнята. Тепер читаю лише рано-вранці, коли всі сплять.
- А-а… Клята лавка! Схотів заробити. Виходило ж. А вчора один бовдур відмовився платити. Мовляв, лавка державна, і я їй не хазяїн. Двоє підтримало. Згодом – всі решта. Сволота.
Він гепнув кулаком по дереву.
- Вона ж ні в чому не винна.
- Хто?
- Лавка. Вона нічого поганого тобі не вчинила.
- А хорошого що?
- Тобі – не знаю. А от мені бажання здійснила.
- І чого ж ти хотіла?
- Закохатись у тебе.
- Ха, ну і дивне бажання. Щось не бачу результату. Я тебе не люблю. Та ти мені навіть не дуже і подобаєшся. Виходить – фальшивка, туфта вся ця твоя магія…
- Не закохати, а закохатись. У гарну людину.
Боря хмикнув на те. Еге ж, «гарна людина»… За тиждень він поїхав з міста.
Розділ п’ятий
Напис на табличці: «Лавка любові. Сідати тільки закоханим».
Цілком слушно. Аби мрії були взаємними. Як у нас із татом.
