Зустріти його в метро було цілком неможливо. І все-таки це сталося, диво з див: він сходив з ескалатора, штовхаючись, – як і більшість, ненавмисно. Вигляд мав розгублений, нібито вперше потрапив до серйозної установи, – ну, це я так собі мислю, бо не люблю подібних закладів і якомога швидше хочу звідтам забратися. Але метро... тут розгубленість невиправдана. Під землею треба знати, куди йдеш, і прямувати туди швидко. Я уявила собі натовп розгублених, що сунеться, приміром, довгим переходом Хрещатик – Майдан Незалежності, і в голові трохи закрутилося. Ніі, хоч одного врятую.
- Привіт!
Він зрадів, мене побачивши. Зрадів – і засоромився одразу, наче зрозумів, що виявив слабкість. Я вперше перетнулася з ним під землею: ми бачилися взагалі нечасто і завжди на вулиці десь. Він раптово телефонував, казав „давай завтра зустрінемось” і відрізав од мого наступного дня добрячий шматок, але то було цікаво, бо завжди – по-іншому. Флірт – так, був, якщо вважати за флірт квітку на початку здибанки і поцілунок руки на завершення, а єднали ці два пункти розмови про все, крім наших із ним стосунків. Мені подобалося. Йому, вочевидь, теж – чи то з погляду різноманіття, чи то з якоїсь внутрішньої примхи, чи то з ледь відчутного напруження, що позначалося на цих зустрічах. Знову-таки, ми ніколи про це не говорили. Та коли у жвавому діалозі – крррт! – зубочисткою застрягала пауза, гоголівське зачароване місце, де ніяк не витанцьовувалось, – ми слухняно чекали, поки незручна хвилина мине.
- Мені до Контрактової...
- І мені.
Стояли близько у напівнапханому вагоні. Я роздивлялась обличчя пасажирів, чомусь утрапляючи лише на веселі. Може, свято сьогодні яке?.. Зрозуміла, що й сама всміхаюся, та й брудне метрівське скло це потвердило, схопивши мої дитячі щічки, які ніхто не сприймав серйозно. Правда: дитяче лице, і на ньому дорослі очі. Це я. А поруч – він, з лиця дорослий, а дивиться, немов маля, немов-ля, комедія. Довірливий такий погляд, як хата відчинена: заходь і бери, хто що хоче. Небезпечно їздити в метро з таким обличчям.
- Станція „Контрактова площа”!
Вийшли. Любий, рідний Контракт.
- Тобі куди?
- Наліво.
- Чекай... може, трохи пройдемось?
Дитячі очі – це теж небезпечно, бо їм годі відмовити. Він торкнувся моїх щік: „Отак усміхайся завжди!” – сказав. І пригорнув мене, як діти – ведмедиків, а я не знала, куди подіти свої дорослі очі.
