Посмішка Кота вже тривалий час припадала пилом у старій покритій плісенню коробці на горищі будинку # 9,31, що по вулиці протилежній сіро-зеленому і навиворіт # 10.
Будинок був неймовірно старим. Облізлі стіни повністю оповиті Лоскітлививм Плющем, який вже кілька дощів і один місячний ранок заповзято наспівував "Jingle Bells" та Диким Виноградом, що боявся лоскотки і тому увесь час тихенько хихотів.
Сірий Кіт лежав на стіні, під ліжком. Серед сміття та сміттячка, поламаних іграшок та кольорових олівців, які лише називались кольоровими. Його маленьке пухнасте тіло міцно притиснулось до старих облізлих і де-не-де потрісканих дверцят, що були прямо перед ним. За дверцятами жили Вони. Вони полюбляли щоночі запрошувати його до себе у гості, гратись з ним у Своєму Світі, де небо було лише підлогою, де дощ падав знизу вверх, де обличчя не вміли посміхатись, де на деревах росли картини, якими можна було досхочу милуватись сидячи на одній із гілок.
Посмішці Кота було нудно в тісній коробці. Там не було нічого цікавого, окрім плісені, яка розповідала анекдоти, та й вони вже були не смішні і швидше дратували, аніж тішили. Але ж вона Посмішка, а посмішка повинна посміхатись.
Колись давно Сірий Кіт завжди посміхався. Він посміхався навіть тоді коли був нещасним. Бо посміхатись не означає бути щасливим...так само як дивитись не означає бачити чи слухати не означає чути. Все ж так само просто як А+Б - Гарбуз і поділити на Яблуко.
І кожен хто бачив усміхненого Сірого Кота, раділи, бо сміх заразний. А сірий Кіт просто посміхався.
Багато років тому Посмішка Кота втекла від нього, бо як і всі посмішки вона баялась стоматолога.
