| © Юрій Кирик, 27-06-2010
|
3.
Медитація 4.
Те, що людина в літах відчуває сексуальний потяг до зовсім юного створіння річ на загал відома, пояснена психологами. Письменники ж, не дали собі з нею ради… Валерій Брюсов у “Вогневому ангелові” занурився й втонув у глибокій містиці, Набоков, у Лоліті, не знайшов нічого кращого, як зробити пікантний еротично-детективний сюжет, мало не трілєр. Не укрию, була й у мене спокуса – “продати тему”, та бажання зрозуміти себе, й іншу людину в хвилини їх найвищих поривань, і найнижчого падіння, коли людина йде до Бога, погоджується на співпрацю з Ним, а між тим, віроломно порушує угоду й таки прямує у протилежний бік таки перемогло.
Зв'язок з Євою важив для мене аж надто багато: Вийшла заміж люба донечка - мій натхненник, співпрацівник і соратник у всіх справах. Порвалось аж надто багато пов'язей залишаючи нерозтрачені почуття… Проминали місяці її життя у шлюбі, я ж, тихцем ревнував і не міг їй цього простити(!!!), десь у глибині серця, гадаючи, що ми були кращою парою, міцнішою, життєздатнішою командою. Хотів прийняти за сина і щиро полюбити її чоловіка, та слухав того, що нашіптував: “У тому шлюбі вона тільки отупіє й деградує”. Мій молодшенький теж почав відходити од мене, жити своїм життям, заблукав у хащах комп'ютерного світу. Велосипед перестав бути його хоббі, а відтак час нашого спілкування звівся до коротких реплік за вечерею чи обідом. Дружина? Напевне найкраща у світі жінка, але й святий не витримав би життя з такою бестією як я. Прощала мої пияцькі гульбища, достосовувалась до щораз, нових життєвих захоплень. Не знаю яка жінка могла б зробити для чоловіка більше. Але, о диво! Коли я, врешті, якби втихомирився, й розпочав спокійне, розмірене життя, стосунки наші категорично зійшли "на пси". Можливо, втомилась, можливо, вже не сила було вибачити, видати, закінчився її ресурс терпіння. Саме тоді, коли по усіх її, та й людських параметрах жити було вже й можна, того життя не захотіла... Підозрюю, що була там й інша причина: живучи зі мною, узалежненим, безумовно, співузалежнилась й сама. Пізніше ж, нізащо не захотіла того визнати, пройти відповідну терапію. Словом, ми якось пристосувались терпіти одне одного під одним дахом, втішаючи себе тим, що "живуть же так люди"...
Єва зуміла увійти в моє життя одразу - зайняти усі ніші й прогалини, що у ньому утворились: Спільнота стала сенсом її життя, від ровера - шаленіла, радо, з ентузіазмом відгукувалась на будь – яке починання, як і в мене - справжня пристрасть до авантюри, без якої практично нічого не годен здійснити у тому, що є “моє життя”… Про такого життєвого партнера міг лиш мріяти. Усе це в купі викликало до життя почуття любові. Чув, як винурюється з мого нутра і появляється відчуття безмірного щастя, яке шириться й пломеніє як назовні, так і в середині. Було воно надто реальним –пропливали крізь мене потоки любові, життєвої енергії, коли не годен погамувати у тілі дрижаків.
Видужання приходило нелегко. Був при ній, не міг не бути, любив то предивне створіння, вважав, що спокутує мою вину. Стан був паскудний, через свою невизначеність. Часами видавалось, що хвороба відпустила, відійшла, Єва була повна енергії, робили довгі, багатогодинні прогулянки, навіть сідала на велосипед, і годі було стримати її, нестримну, що так прагла повноти відчуттів, повноти життя. Ми поїхали в гори, упевнені, що чинимо розсудливо - легка прогулянка, аби надихатись живичними випарами смерек…
Того разу підвела погода і дванадцять кілометрів, що мали пройти за три години, чвалали шість. Гадалось, що лише промокли, промерзли, й перетомились, та вночі у Єви нараз почало боліти серце. Про якусь лікарську допомогу годі й думати - село віддалене й глухе. Неспокійна, тривожна видалась ніч.
У зболених очах застояний розпач, затаєний страх. Очі, й справді, дзеркало душі. Тої ночі були незрячі, перестали діяти за призначенням – перестали дивитися на світ, бо в ті хвилини не потрібен їм був жоден світ, в ті хвилини ніщо їм не було потрібне - все втрачає значення, коли зупиняється серце. Не відчував його порухів, вслухався, і не відчував. Слабким рухом усувала мою руку зі свого серця. І вона тяготила, і вона була їй не потрібна…
Нараз затріпотіло в моїй долоні конвульсійне, мов риба викинена на берег, і далі ніби не хотячи, вибиваючись із останніх сил, працювало, якби на останніх залишках енергії, гейби розкрутилась до останку пружина, що приводила його в рух. Та я не дам їй розкрутитись дощенту, воно мусить жити, твоє серце, воно пульсує в ритмі моєї руки і я не перестану робити той масаж, не відпущу руки, бодай довелось пересидіти тут ціле життя. Бо то й моє життя пульсує разом із твоїм серцем. Тепер вони працюють у парі – твоє серце і моя рука. Той ритм пов'язав їх, і я вірю, вони не зупиняться, поки стане в мене сил, - не зупиняться! Усе впевненіше виконую свою роботу і настає мент, що вже не знаю, чи то я йому допомагаю, чи воно мені…
В захмарених очах нараз спалахує промінчик сонця. Лиш на мент, мов блискавиця, Але я також яснію, є перший промінь, а значить буде схід! Втома зморила й мене, здрімнув, коли ж розплющив очі, побачив твоє нахилене до мене обличчя, і вулкан радощів виплеснув із грудей моїх, і ми прилинули один до одного з довір'ям, і без страху, може були вже тим страхом пересичені, й перепоєні і перестали його помічати.
Коли ввіходив у неї не скрикнула, а протяжно, із полегкістю зітхнула, й пригорнулась іще міцніше, усвідомивши, що стали одним. В тих обіймах відчули себе нараз вільними. Буддисти назвали б це “саторі”, а у моїй голові лише одне слово крутилося – “дурень”, який же ти телепень! Стільки усілякої чортівні собі понакручував, замість того, аби просто і довірливо віддатись почуттю. То мені лише здавалося, що я знав жінок, знав кохання. Тільки зараз я відчув справжній його смак, тільки нині напився ним доп'яну.
Хвилі приємної млості пробігали по тілу, накочуючись одна на одну, шаленів у розкоші, втопав у вирі почуття. Не хотілось нічого окрім тих обіймів. Лежати так, дивитись на Єву, і відчувати своє щастя усім єством, кожною клітиною свого тіла. То був пік незвіданого блаженства, коли втрачається відчуття часу і простору, втрачається відчуття реальності, і ти живеш в іншому світі, світі свого кохання.
Ранок благословився сонячним, і золотим. Ніжним, зеленим коником стрибунцем буйна, й нестримна плигала по росяній, ще зеленій траві. Добре, що люди хоч на хвилину можуть стати кониками-стрибунцями, і як добре, що нині стала ним ти...
Те, що відбувалося, те, що ми пережили діялося як гейби знову за Бруно Шульцем, тринадцятого, додаткового місяця року на кільканадцятьох порожніх картках великої хроніки календаря. Ранки були на диво терпкими і свіжими. Зовсім інший плин часу, зовсім новий запах повітря, якась відмінна густина світла свідчила про те, що ми ввійшли в якусь іншу серію днів, новий регіон Божого Року.
Під тими новими небесами голос Єви звучав дзвінко й свіжо, як ще в новому і неузжитому помешканні. Ти і світ, і довколишня природа пахли новизною, й недоторканністю, і це було дивно зворушливо, гейби великий, і добрий чарівник тільки що створив цей світ лише для нас, і ми пожадливо вбирали його очима, що жевріли якоюсь святковою, прекрасною лихоманкою...
Чи годен усе, що сталось прийняти як гріх? Але усе моє життя не що інше, як нагромадження гріхів, помилок і клятвопорушень. Та якимсь чином усі вони вказують мені шлях до відкриття Бога. Я так вдячний Йому за те, що Він дозволив той гріх. Бо бачив мою любку, а значить зрозумів, і простив...
Було блаженство, супокій і тиха радість. Власне це насторожувало, бо то був стан, справді раю, а його тут, на землі не буває. Ми ж раювали, й утопали у розкошах. Не пам'ятаю - чи ми чого їли, чи пили, цілий світ, перестав для нас існувати. Чого такі поняття як рай поєднують із Богом? Маючи рай, ми забули про Бога, хоча, саме Йому мали б дякувати, Його величати, та, воліли лиш просити і ... брати. Якби хотіли укрити, що те, що маємо, отримане лише завдяки великій, і безпричинній милості Божій.
Парадокс, та саме усвідомлення безумовної Божої любові, робить мене до Нього байдужим. Мені не треба її домагатись, заслуговувати, а ще певність, що як і вчинив помилку, вона буде мені прощена... При єдиній, правда, умові - щирого каяття, а каяття не було...
(Далі буде).
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
