* * *
Будиночок, до якого Павло привіз Наталю, привів її у такий захват, що вона не могла стримати свого захоплення. Павло радів, що догодив їй, і теж не приховував своїх почуттів. Вони покидали речі на веранді будинку і кинулися оглядати оселю, в якій мали жити вдвох увесь місяць.
Будиночок мав два поверхи, велику кількість кімнат, гарну величезну кухню, ванні та туалетні кімнати на кожному поверсі, чудову веранду, на якій можна було проводити літні вечори. У дворі була також літня кухня. У величезному фруктовому саду вони знайшли гарненьку бесідку зі столом та стільчиками. Все було настільки миле та затишне, що Наталя несподівано розплакалася. Вона не могла передати словами свої відчуття, тому тільки тихо плакала, припавши до Павла. Він же, не чекаючи від неї сліз, розгубився і лише примовляв, легенько погладжуючи Наталю по голові:
- Наталю, ну, буде тобі. Не плач, а то я злякаюся, що щось не так. Чого це ти раптом?
Нарешті жінка заспокоїлася і прошепотіла:
- Ти навіть не здогадуєшся, як я тобі вдячна за те, що ти привіз мене сюди. Мені ще ніхто ніколи не робив таких чудових сюрпризів. Тут так добре! Так гарно! Дякую тобі, Павле.
Павло полегшено зітхнув:
- Ну, слава Богу! А то ти мене добряче налякала. Радіти треба, а не плакати, дурненька моя.
Він лагідно гладив Наталю по голові, неначе маленьку дитину, яку треба негайно заспокоїти. Побачивши, що жінка вже прийшла до тями, Павло посміхнувся і запитав:
- Що ми зробимо одразу: почнемо розпаковувати речі чи сходимо до моря?
- Ти ще й запитуєш! – Удавано розгнівалася Наталя. – Звичайно ж, підемо до моря. Які можуть бути речі, коли я через стільки років потрапила до раю?
І вони, обійнявшись, вирушили до моря, яке виднілося вдалині.
* * *
Людей на пляжах була тьма. Але це не збентежило ні Павла, ні Наталю. Вони вирішили не спускатися на сам пляж, а стояли на високому пагорбі і любувалися краєвидом, що відкрився перед ними. Море було спокійне, без жодної хвилі. Далеко-далеко, ближче до горизонту, виднівся якийсь корабель, що плив невідомо куди. І від усієї цієї краси на Наталю віяло таким спокоєм, що вона довго стояла мовчки, зачаровано дивлячись у далечінь...
* * *
Увечері, коли були розпаковані всі їхні речі, Павло повів Наталю до свого улюбленого ресторану, який знаходився на набережній моря. І, хоча вже був вечір, людей, здавалося, було ще більше, ніж удень. Тут були і сімейні пари з дітьми, і юнаки з дівчатами, і самотні пенсіонери. Наталя відчувала себе так, неначе потрапила до раю. У ресторані лунала лагідна повільна мелодія, всі столики невдовзі були зайняті, і Наталя зраділа, що вони встигли прийти сюди раніше та зайняти кращий столик з видом на море.
Вечір пройшов казково. Наталя з Павлом розмовляли, танцювали, дивилися на море, яке навіть у цей вечірній час було таке ж тихе та спокійне, як і удень. Їм було хороше вдвох. Наталя забула про всі свої проблеми, а Павло радів, дивлячись на неї, що зустрів у своєму житті таку жінку, як Наталя. Він багато років прожив один, навіть не збираючись після смерті дружини в когось закохуватися. Але зараз, познайомившись з Наталею, Павло зрозумів, що його життя починається знову. Також забувши про усі свої негаразди в минулому, чоловік з головою пірнув у це нове життя. Йому, як і Наталі, здавалося, що багато років він жив, не знаючи напевне, що таке щастя. Але зараз все було в минулому і вони почали нове життя. І, хоча Наталя, поки що, не погодилася стати йому дружиною, Павло був певен, що це все одно рано чи пізно станеться. Правду кажуть: головне знайти в житті свою половинку. І Павло був впевнений, що, нарешті, він її знайшов. Такою половинкою для нього стала саме Наталя.
Наталині ж думки мало чим відрізнялися від роздумів Павла. Вона теж почала розуміти, що проживши стільки років сама, нарешті, знайшла своє щастя...
Цього вечора Наталя та Павло вперше кохалися. І їхні відчуття лише підтвердили силу їхнього пізнього кохання. Ніщо було не в змозі розлучити закоханих. Нарешті вони знайшли один одного...
* * *
Серпень промайнув для них дуже швидко. Він дійсно був схожий на медовий місяць для молодят.
Кожного дня Наталя з Павлом вставали удосвіта і вирушали до моря. На другий день по приїзді вони вирушили на пляж, на якому було не дуже багато відпочиваючих, тому що про це місце знали лише самі жителі міста. А Павло, одного разу випадково потрапивши сюди, з тих пір дуже любив відпочивати саме тут, де не було такого шуму та гаму, як у багатьох громадських місцях Ялти. Кожного ранку Наталя й Павло приходили сюди і довго сиділи на березі моря, обійнявшись та дивлячись у далечінь.
Коли випадала така нагода, вони вирушали на якусь екскурсію. Таким чином закохані побували у Воронцовському палаці, який знаходився в Алупці, на Ластівчиному гнізді, де були захоплені легендою про кохання, яку розповідав гід. Через декілька днів вони побували у дегустаційному залі Кримських вин, де, перепробувавши десятки вин, весело сміялися один з одного, відчуваючи легке сп’яніння.
Двічі Наталя просила Павла поїхати на екскурсію по морю на теплоході. Це їй подобалося найбільше. Стоячи на борту теплохода і дивлячись на горизонт, Наталя уявляла собі, що вони з Павлом пливуть у далекі невідомі краї, де почнуть нове життя удвох. Павло добре розумів жінку, тому що відчував майже те ж саме.
Це був місяць взаємного щастя. І, коли він підійшов до кінця, і Наталя, і Павло відчували страшний сум. Їм здавалося, що вони побували у раю, а тепер треба повертатися у повсякденне життя. Але, не дивлячись на те, що в рідному місті вже не буде такої романтики, Павло пообіцяв Наталі, що зробить усе можливе та неможливе, щоб і далеко від моря, серед сірих буднів вони були щасливі. І жінка йому вірила. Павло показав, що в будь-яких умовах може зробити її щасливою, адже він кохає її, а вона кохає його.
* * *
Напередодні від’їзду з Криму Павло влаштував для Наталі справжнє свято, яке вона ніколи не забуде. Це був один з найщасливіших днів у її житті.
З самого ранку він залишив її у будинку, де вони відпочивали, і сказав, що хоче приготувати для неї невеличкий сюрприз, тому на деякий час залишить її саму. Коли Павло зник, Наталя вирішила не гаяти часу дарма і зібрати в дорогу їхні речі. Це зайняло в неї деякий час, і, коли повернувся Павло, Наталя зробила вже все, що збиралася. Роздумуючи над тим, який саме сюрприз приготував для неї коханий, Наталя посміхалася сама до себе. Помітивши це, Павло запитав:
- Люба моя, чому ти посміхаєшся?
- Тому, що в сорок років, здається, нарешті, знайшла своє щастя. До цього часу не можу в це повірити. – Відповіла жінка.
- Життя – загадкова річ. Сьогодні ти можеш навіть не здогадуватися про те, що очікує тебе завтра. – Задумливо сказав чоловік, лагідно обіймаючи її. – Я теж навіть не міг подумати, що зустріну таку жінку, як ти, і закохаюся, немов підліток. Але це, як бачиш, сталося. І я дуже вдячний долі, що вона звела мене з тобою. В іншому випадку, я продовжував би жити, як раніше, не знаючи, що десь по землі ходить моя доля. Інколи мене це страшить.
Наталя посміхнулася: вона відчувала майже теж саме, що і Павло. Різниця була лише в тому, що її щастя було затьмарене минулим. І з цим нічого не можна було вчинити.
- Так який сюрприз ти мені приготував? – Викинувши з голови думки про минуле, спитала Наталя.
- Потім побачиш. – Загадково прижмурився Павло. – Якщо я розповім тобі зараз, то який же це буде сюрприз? Ти займися поки що своїми справами, а я тим часом дещо зроблю.
І, повернувшись, Павло пішов у бесідку, яка стояла в саду.
Вирішивши йому не заважати, хоча їй і не терпілося дізнатися, що саме робить Павло, Наталя вирушила на кухню, щоб приготувати печеню та декілька салатів на вечерю. В ресторан їй сьогодні йти не хотілося. Адже сьогодні був останній день їхнього з Павлом відпочинку, і хотілося побути з ним на самоті, а не в людному місці.
Весело наспівуючи, жінка почала готувати їжу. А Павло тим часом, посміхаючись своїм думкам, маринував м’ясо для шашликів, яке купив сьогодні на ринку. Він вирішив цей останній вечір їхнього з Наталею відпочинку провести в саду. Павло планував розвести багаття і приготувати для Наталі шашлики під чудове кримське вино. Стіл планувалося накрити у затишній бесідці, яку вони удвох так полюбили. Потім Павло збирався зробити те, про що давно вже мріяв: освідчитися жінці і попрохати її вийти за нього заміж.
Зважаючи на все це, чоловік дуже хвилювався. Раптом Наталі не сподобається його сюрприз? Раптом вона відмовить на його пропозицію стати йому дружиною? Ці думки не давали йому спокою...
* * *
Трохи пізніше закохані вирішили провести деякий час до вечора на морі. Сидячи на березі і дивлячись на море, вони сумували. Адже їм так не хотілося покидати місце, де вони були так щасливі. Павло, відчуваючи теж саме, що й Наталя, пригорнув її до себе і промовив:
- Нічого. У наступному році ми теж сюди приїдемо. А якщо у Миколи будуть інші плани щодо цього будинку, то ми можемо вирушити в інше місто, найняти квартиру. Кримське узбережжя велике, так що відпочивати ми знайдемо де. Аби було бажання. Ти згодна зі мною, Наталю?
- Так, Павле, звичайно. Все залежить від нас самих. Я цілком з тобою згодна. Але все одно жаль, що ми їдемо звідси. – Сумно сказала жінка. – Я заспокоюю себе лише тим, що побачу сина, з яким я ще ніколи так надовго не розлучалася.
- От бачиш! Навіть у нашому від’їзді є сенс. – Відповів чоловік. – Перестань сумувати. Сьогодні ми, як слід, відсвяткуємо наш від’їзд.
* * *
І ось, нарешті, настав вечір останнього дня їх відпочинку на морі. Розпаливши у саду багаття, Павло чарував над шашликами, а Наталя, якій передався його святковий настрій, накривала на стіл у бесідці.
Коли все було готове, Павло урочисто вніс у бесідку тарілку з шампурами, на яких смажилося м’ясо. Потім дістав з якоїсь схованки пляшку кримського вина „Массандра” і поставив її посеред столу, на якому Наталя вже поставила зроблені нею салати та бутерброди.
Коли Павло розкоркував пляшку вина та наповнив їхні з Наталею келихи, він встав з-за столу та, піднявши свій келих вина, промовив:
- Наталю, люба моя. Сьогоднішній день для мене дуже важливий. Я дуже хвилююся, тому пробач, якщо щось скажу не так...
Наталя, широко відкривши очі і з хвилюванням очікуючи чогось незвичайного, мовчки дивилася на Павла.
- ...Сьогодні ми з тобою вип’ємо за наш чудовий відпочинок. – Тим часом продовжував Павло. – Крім того я скажу тобі ще дещо. Цей місяць допоміг мені ще більше впевнитися, як ти мені дорога. Я кохаю тебе, Наталю. Кохаю з першої нашої зустрічі. Кохаю усім своїм серцем. Я вважав, що в моєму житті вже ніколи не буде нічого важливого і прекрасного, але я дуже радий, що помилився. Ти допомогла мені зрозуміти, що життя не зупиняється на якомусь одному етапі, воно продовжується. І для мене з твоєю появою у моєму житті з’явився новий сенс. Тепер я знаю, заради кого живу. А живу я тільки заради тебе. Більше в мене нікого немає на всьому світі. Батьки мої померли, дружина – теж. Дітей в мене ніколи не було. Тому зараз, коли в мене з’явилася дуже дорога для мене людина, я неначе заново народився на світ. І все це завдяки тобі, моя люба Наталю.
Павло на мить зупинився, немов збираючись з думками, а потім, підійшовши до жінки і ставши перед нею на коліна, сказав:
- А саме головне, що я хотів сказати... Виходь за мене заміж, Наталю. Ти зробиш мене найщасливішим чоловіком на землі. Я не вмію гарно говорити, але, маю надію, що ти зрозумієш: моя пропозиція йде від самого серця. І сьогодні я прошу тебе прийняти від мене цю обручку і чекаю твоєї відповіді.
З цими словами Павло дістав з кишені оббиту оксамитом коробочку і простягнув її Наталі.
Наталя ж, зачаровано слухаючи його весь цей час, ніяк не могла прийти до тями. Діставши гарненьку золоту обручку, вона наділа її на палець і зі сльозами на очах сказала:
- Так.
Павло якусь мить мовчав, наче не розуміючи. Він тільки дивився на жінку і в нього на обличчі змінилася ціла гамма почуттів. Наталя засміялася крізь сльози і прошепотіла:
- Я згодна, дурнику. Чи ти не віриш своїм вухам?
І тут, нарешті, Павло вийшов зі свого оціпеніння. Він поставив свій келих, який весь цей час схвильовано вертів у руці, на стіл і кинувся цілувати Наталю. Жінка весело сміялась від щастя і, жартуючи, відбивалася від Павла:
- Пусти, задушиш. Так я й до весілля не доживу.
Нарешті, Павло випустив її з обіймів і прошепотів:
- Боже, Наталю, це найщасливіший день в моєму житті...
Потім вони, нарешті, випорожнили свої келихи і стали вечеряти. Один тост змінювався іншим. Павло з Наталею ніяк не могли наговоритися. Вони вирішували, коли одружаться, коли Наталя переїде жити до Павла, будували плани на майбутнє. Вони сміялися, шуткували, сперечалися і навіть не помітили, як настала ніч...
Цієї ночі Наталя спала, як немовля. Життя її почало налагоджуватися, вона забула про всі свої негаразди і тепер спала спокійно. Інколи в її серці з’являлася думка про минуле, але жінка намагалася заховати її подалі і не дозволяти лишити її спокою знову.
Перед сном вона думала про сина та його молоду дружину, про те, що в неї скоро з’явиться онук чи онучка. Можливо, думала вона, дивлячись на свого сина чи доньку, Тимур забуде про те, що колись планував зустрітися з батьком, а, можливо, навпаки, це його тільки спонукає до зустрічі з так названим батьком. Як би то не було, зараз Наталя була щаслива, в неї був її коханий Павло, хоча вона й не була впевнена в тому, що він, дізнаючись про гріхи її минулого, все зрозуміє правильно. Можливо, його життєвий досвід допоможе Павлу зрозуміти Наталю і простити її за колишній вчинок. А, можливо, це для нього здасться настільки страшним злочином, що він подивиться на неї зовсім іншими очима і не зможе жити з нею далі. Стараючись не думати про можливі наслідки, Наталя нарешті заснула, вирішивши жити щасливо, поки доля не вирішить її покарати....
* * *
На вокзалі Наталю та Павла зустрічав Тимур. Розцілувавши матір, юнак взяв у неї валізи й швидким кроком пішов з перону. Наталя та Павло, сміючись, поспішили за ним услід.
Вдома їх чекав накритий стіл, над яким потрудилася Оля. З приводу приїзду матері та Павла Тимур взяв собі вихідний день і тепер вони всі разом святкували повернення старших з відпочинку.
Добряче поївши та похваливши невістку за смачні страви, Наталя кинулася розпаковувати свої валізи. У Криму вони з Павлом купили багато сувенірів для молодят і жінка хотіла негайно їх показати. Тут були і чудові морські черепашки, і морське каміння принадливої форми, і намисто з черепашок для Олі. Собі Наталя привезла чудову картину з видом на море, обрамлену мілкою галькою. Також у місцевих бабусь вона придбала декілька мішечків з лавандою, щоб користуватися нею при сильному головному болю. Один з них жінка віддала молодятам, інші залишила собі з Павлом.
Коли з подарунками було, нарешті, покінчено, Павло спитав у Наталі:
- Люба, коли ми повідомимо дітей про радісну звістку? Я б не хотів відкладати, то, може, скажемо їм про все прямо зараз?
Тимур з Олею розуміюче переглянулися, а Наталя зашарілася. Вона не знала, як син сприйме звістку про те, що його матір виходить заміж та переїжджає жити до свого чоловіка. Це її трохи турбувало, але виходу не було: якщо вже почали говорити, то треба довести справу до кінця.
- Тимуре, ми з Павлом вирішили послідувати вашому з Олею прикладу й одружитися. Що ти на це скажеш? – Схвильовано запитала жінка в сина.
- А що я можу сказати? – Засміявся юнак. – Я дуже за вас радий. Я бажаю тобі щастя, мамо. Хватить тобі вже думати лише про мене, пора вже й про себе подумати. А з таким чоловіком, як Павло Сергійович, ти будеш щасливою.
І син лагідно пригорнув матір до себе. Наталя була на сьомому небі від щастя. Потім вона випручалася з обіймів сина й сказала:
- Але це ще не все. Справа в тому, що Павло хоче, аби я жила в нього. Як ви з Олею до цього віднесетесь. Можливо, я вам все-таки потрібна вдома?
- Мамо! – Застогнав юнак. – Ми вже не маленькі, в нас у самих скоро буде дитина. Все буде гаразд. Переїжджай, собі на здоров’я, до Павла Сергійовича і не думай про мене з Олею. А якщо буде потрібна твоя допомога, то ви ж будете жити майже поруч, я одразу ж подзвоню тобі. Коли Оля народить, твоя допомога може знадобитись на перших порах, тоді й допоможеш. А поки що одружуйтесь, переїжджайте та будьте, нарешті, щасливі один з одним. Гірко!
Наталя з Павлом від несподіванки підскочили, але одразу ж розреготалися. Витівка Тимура прийшлася їм до смаку. Павло піднявся зі свого місця й, підійшовши до коханої жінки, лагідно її поцілував. Оля з Тимуром, неначе діти, засміялися та заляскали в долоні...
* * *
Наступного дня Павло повів Наталю до Загсу. І, хоча жінка очікувала на це, їй було якось не по собі. Вона згадувала своє весілля з Сергієм, яке ні до чого хорошого не призвело, і тепер їй було трохи боязно так швидко міняти все в своєму житті. Але, подивившись на Павла, який йшов біля неї з щасливим виглядом, жінка посміхнулася: ні, цього разу буде все інакше. Павло нікому не дасть її скривдити. І у нього, і у неї за плечима вже є деякий життєвий досвід, який і допоможе їм знайти спільну мову у будь-якій важкій ситуації.
* * *
До приміщення Загсу вони зайшли, коли там майже нікого не було. Перед цим вони з Павлом вирішили одружитися так само, як і Тимур з Олею – без свідків та гостей, тому зараз, якщо робітники Загсу не будуть нічого мати проти, вони й розпишуться.
Павло пішов усе владнати, а Наталя сиділа у вестибюлі приміщення і ніяковіла. Як-то воно буде далі? Поринути у роздуми Наталі не дозволив Павло. Він раптом з’явився з кабінету, де був зовсім недовго, і підійшовши до жінки, радісно повідомив:
- Наталю, невдовзі ми станемо чоловіком та дружиною. Це станеться сьогодні.
Закохані написали заяви, віддали їх разом з паспортами якійсь жінці, що працювала в Загсі, й почали чекати церемонії одруження.
Наталя запитала в Павла:
- Як тобі вдалося так швидко все владнати? Наскільки я знаю, після подачі заяви існує якийсь термін очікування. А нас згодні розписати навіть сьогодні. Що ти їм сказав?
- Люба моя, головне – бажання, а далі все дуже просто. А якщо серйозно, то я сказав, що ми багато років живемо разом і зараз очікуємо дитину. У них не було приводу, щоб заперечити мені.
Наталя засміялася:
- Ти, й справді, чудовий. Ти знаєш про це?
- Не знав, але тепер знаю. – Павло пригорнув Наталю до себе. – Ти теж чудова. Тому я й вирішив на тобі одружитися.
Чекати їм довелося недовго...
Не пройшло й години, як Наталя з Павлом вже виходили з приміщення Загсу, тримаючись за руки. У чоловіка в руках було свідоцтво про одруження, яке він обережно ніс у руці, немов найважливіший документ у житті. Наталя радісно посміхалася, плануючи на вечір накрити святковий стіл і запросити сина з невісткою, щоб відсвяткувати разом з ними цю визначну для них з Павлом подію...
* * *
Так воно і сталося. Увечері Наталя наготувала безліч смачних страв, щоб було чим нагодувати гостей. Павло подзвонив Тимурові та Олі і запросив їх на вечерю, не кажучи, з якого приводу вона має бути. Заінтриговані молодята поспішили прийти, їм не терпілося дізнатися, що ж таке трапилося в житті закоханих.
Почувши радісну звістку, Тимур по черзі обійняв матір та ново названого батька, а потім сказав, не приховуючи свого здивування:
- Ну, ви, старше покоління, даєте! У нас з Олею не вийшло так швидко оформити шлюб, хоча я й намагався. А ви: раз – і готово! Молодці! Я за вас дуже радий.
Оля теж пораділа за Наталю з Павлом та побажала їм довгого щасливого життя. Дівчина жорстоко страждала від раннього токсикозу, тому святкове застілля для неї було не в радість. Вона не могла ні їсти, ні пити, і раз за разом схоплювалася зі свого місця, щоб вчасно добігти до туалету. Тимурові залишалося лише співчувати молодій дружині, адже допомогти їй він нічим не міг.
Наталя намагалася заспокоїти дівчину:
- Потерпи, дитинко. Як тільки залишиться позаду перша половина вагітності, токсикоз повинен припинитися. В мене теж таке було, коли я виношувала Тимура. Дуже важко виносити майбутню дитину, але справа того варта, повір мені. Бачиш, якого чудового сина я маю, от і в тебе такий може бути. Треба лише трохи потерпіти.
- Так, Наталю, ти права. Але після проблем вагітності виникнуть нові. – Сказав Павло. – Далі треба буде виховувати дитину, водити до лікарів, допомагати вчитися. І по мірі росту дитини проблеми теж будуть рости. Недарма кажуть: маленькі діти – маленькі клопоти, великі діти – великі клопоти.
- Ви так говорите, що мені не віриться, що ви ніколи не були батьком. – Зауважив Тимур. – Невже у вас і справді ніколи не було своїх дітей?
- Ні, Тимуре, не було. Тому я дуже радий, що тепер маю такого чудового прийомного сина, як ти. Та й Оля мені тепер стала дочкою. Отже в мене з’явилася справжня сім’я, якої я ніколи не мав. – Відповів Павло, а потім продовжив, лукаво дивлячись на Наталю. – І хто знає, можливо, ми з Наталею ще зробимо маленького хлопчика чи дівчинку. Я був би дуже радий.
Наталя зашарілася:
- Ну, що ти таке говориш, дурнику? Ти забув, скільки нам з тобою років?
Але Тимур несподівано підтримав свого нового названого батька:
- Мамо, а що тут такого неможливого? Жінки народжують і не в такому віці, як ти. Я читав про таке у багатьох газетах та журналах. Так що я цілком згоден з Павлом Сергійовичем: ти повинна народити мені братика або сестричку.
Наталя не знала, куди подіти очі. Намагаючись перевести розмову на іншу тему, вона запитала в невістки:
- А ти, Олю, кого хочеш: хлопчика чи дівчинку7
- Та мені все одно. Я однаково буду любити і хлопчика, і дівчинку. Та й Тимур теж так вважає. – Відповіла дівчина. – Ми навіть не хочемо йти на УЗД, щоб дізнатися, хто народиться. Коли народиться дитина, тоді й дізнаємося. Хай це буде для нас сюрпризом. Правда, любий?
Вона потягнулася до Тимура, щоб приголубити, але раптом зойкнула і вискочила з-за столу. Через мить дівчина вже неслася в бік туалету. Тимур зітхнув:
- Хотів би їй допомогти, але не знаю, чим.
- Нічого, синку. Від тебе зараз потрібне лише розуміння та співчуття. Більше ти нашій майбутній матері нічим не в змозі допомогти. – Намагалась заспокоїти сина Наталя, дивлячись на муку в очах сина.
Зараз вона навіть заздрила своїй невістці. Якби у свій час за неї так переживав її чоловік, їй тоді було б набагато легше. Але Сергія мало турбував стан вагітної дружини, він вважав, що це лише її проблеми, і навіть не старався підтримати Наталю лагідним словом чи жестом. Тепер жінка відчула цю різницю і їй було боляче згадувати своє недовге життя з Сергієм.
* * *
А життя тим часом продовжувалось. Наталя жила з Павлом у його невеликій двокімнатній квартирці. Їм було добре разом. Здавалося, що життя почалося з нової сторінки для них обох. Павло з Наталею ніколи не сварилися, вони завжди намагалися зрозуміти один одного. Будь-які негаразди вони обговорювали і разом вирішували, що робити у тому чи іншому випадку.
Тимур з Олею теж ладнали один з одним. У визначений лікарем строк молода жінка народила маленьку та гарненьку дівчинку. Тимур був на сьомому небі від щастя. Щоб краще забезпечувати дружину та доньку, юнак перевівся на заочне відділення інституту і поміняв роботу. Тепер він працював на СТО – станції технічного обслуговування автомобілів. Зарплатня там була набагато більшою, ніж на попередній роботі, тому молода сім’я поступово ставала на ноги. Через деякий час син Наталі купив собі автомобіль, що дало Наталі змогу зрозуміти, що діти ні в чому не терплять нужди.
Наталя допомагала невістці чим могла. Перші місяці вона кожний вечір та усі вихідні проводила з маленькою Танюшкою. Тимур навіть шуткував, що Павло Сергійович не потерпить постійної відсутності дружини й подасть заяву на розлучення. Але Наталя не хвилювалася, адже знала, що чоловік її дуже добре розуміє. Якби не його постійна зайнятість на роботі, він би і сам з превеликим задоволенням проводив більше часу з новонародженою. Але його робота була для нього надто важливою, щоб він міг нею пожертвувати. Вона також давала можливість їм з Наталею жити без матеріальних проблем. Павло працював начальником маркетингового відділу одного з найвідоміших супермаркетів міста, тому його присутність на роботі була важливою не тільки для нього самого, а й для керівництва.
Коли дівчинці виповнилося півроку, Оля вже настільки ввійшла в роль матері, що допомога Наталі їй була вже майже не потрібна, і Наталя знову більше часу стала проводити з Павлом.
Найбільше вони любили разом проводити вечори. Наталя приходила з роботи раніше за Павла і завжди готувала на вечерю щось смачненьке. Вони разом вечеряли, розповідали один одному, як пройшов робочий день кожного, ділилися своїми радощами та негараздами. Потім, обійнявшись, дивилися телевізор і після цього лягали спати.
Наталя дуже цінувала те, що доля звела її саме з Павлом. Цей чоловік був наче посланий Богом для неї. Він її розумів, як ніхто інший. Він зробив життя Наталі щасливим і вона була вдячна йому за це. З самого першого дня їхнього подружнього життя жінка намагалася зробити все, щоб Павлові було з нею так же хороше, як і їй з ним. Вона зробила з його похмурої холостяцької квартири дуже затишне і миле житло. Поміняла всю постільну білизну, яка нагадувала їй щось казенне та безлике, на вікна повісила гарненькі фіранки, заповнила їхнє з чоловіком житло різноманітними сувенірчиками, які додавали квартирі якийсь милий затишок. Павлові дуже сподобалися ці зміни, він посміхався і казав Наталі:
- Одразу видно, що в цій квартирі з’явилася жінка. Раніше тут було не дуже затишно, інколи мені навіть не хотілося повертатися додому. Але з твоєю появою все стало зовсім інакше. Дякую тобі, Наталю, за те, що ти ввійшла в моє життя і зробила його щасливим.
Щоб допомогти дружині, Павло почав купувати різну побутову техніку. Спочатку в їхньому домі з’явилася пральна машина „Індезіт”, потім нова праска і новий електричний чайник. Згодом з’явився кухонний комбайн та мікрохвильова піч. Наталя тільки за голову хапалася:
- Боже, Павле, це усе стільки грошей коштує! Ти що, банк пограбував?
А Павло лише посміхався у відповідь. Лише одного разу, коли він приніс новий пилосос, Наталя не витримала і заставила його зізнатися, за що він купує такі дорогі речі. Павло засміявся:
- Люба моя жіночко, повір мені, я нікого не грабую. Я просто ходжу на роботу та заробляю гроші. До того ж у мене є рахунок у банку „Аваль”, куди я час від часу кладу частину зарплатні на всяк випадок. І за декілька років там зібралася чимала сума, тому я вирішив дещо потратити, щоб тобі було легше займатися побутовими справами. От і все.
Наталя заспокоїлася, але попрохала чоловіка без її згоди нічого більше не купувати. На що Павло, тяжко зітхнувши, сказав:
- А я тільки-но збирався купити новий сюрприз для нас обох. Тепер це не буде сюрпризом.
- А що ти вирішив купити? – Поцікавилася жінка.
- Автомобіль.
- Що?!! Павле, але ж це дуже дорога покупка! – Здивувалася жінка. – Де ми візьмемо стільки грошей?
- Я ж тобі сказав, що в мене є гроші. Наталю, люба, я дуже хочу мати свій автомобіль. Зрозумій мене, будь ласка, і підтримай. – Попрохав Павло. – Я стільки років нічим не цікавився, мені було все одно, на чому їздити – на метро чи в автомобілі. А зараз, коли в мене з’явилася сім’я, я хочу, щоб у нас все було, як у людей. Тим паче що я можу собі це дозволити.
Наталя здвигнула плечима:
- Якщо тобі так хочеться, то що я можу заперечувати? Хай буде так, як ти кажеш.
- От і добре. Я вже домовився про покупку „Опеля”. Думаю, тобі він теж сподобається. Залишилось тільки оформити всі необхідні папери і автомобіль буде наш. – Зрадів Павло. – Ти тільки уяви собі: влітку ми вже не поїдемо в Крим на поїзді, а поїдемо на власному автомобілі. І у нас з тобою буде більше можливостей побачити різні визначні місця.
- Можливо, ти і правий. – Відповіла жінка, лагідно дивлячись на коханого.
Павло мав вигляд малої дитини, яка чекає на гарну іграшку. Наталі подобалось бачити чоловіка щасливим, тому вона вирішила ніколи і ні в чому йому не відмовляти. Звичайно ж, в межах розумного.
* * *
Все в житті Наталі та Павла йшло прекрасно, і жінка вже й думати забула про те, що колись її так турбувало. Тимур був зайнятий своєю дружиною та донькою, і Наталя сподівалася, що про батька він зовсім забув. Та не все було так просто, як їй здавалося...
Одного разу, коли Павла відправили у відрядження в інше місто і Наталя залишилася вдома сама, у двері пролунав дзвоник. Здивована жінка пішла відчиняти двері.
Виявилось, що до неї завітав Тимур. Наталя дуже зраділа синові, адже, хоча вони й жили майже поруч, бачилися не так вже й часто. Син постійно був зайнятий на роботі, а, коли по вечорам приходив додому, Наталя проводила час з власним чоловіком. Тому зараз, побачивши юнака, жінка кинулася його обіймати:
- Синку, як я рада, що ти до мене завітав. Давно вже тебе не бачила. – Раптом вона випустила його з обіймів, зрозумівши, що син не міг зайти без причини. І Наталю злякало те, що могло щось трапитися, а вона про це навіть не здогадується. – А чому ти не подзвонив перед тим, як прийти? Може, щось трапилося? Як там Оля та Танюшка? Я ж недавно в них була і все було добре.
- Мамо, з ними все в порядку, не турбуйся. – Якось вимушено засміявся син. – Мені просто потрібно було обговорити з тобою дещо важливе, от я й прийшов, знаючи, що твій чоловік поїхав у відрядження, і нам ніхто не завадить поговорити.
Наталя стурбовано дивилася на сина, не розуміючи, про що таке важливе він хоче говорити, що навіть дочекався відсутності Павла. Раптом її кинуло в жар: вона зрозуміла, про що прийшов говорити її син. Але, до останнього надіючись, що вона помиляється, жінка мовчала, чекаючи, поки син заговорить сам.
- Пам’ятаєш, мамо, колись у дитинстві ми говорили про мого батька? – Продовжував Тимур, відводячи очі від матері. – Я тоді вирішив знайти його, коли виросту, і пояснити ситуацію, в якій ми з ним опинилися із-за твого страху мене втратити.
- Так синку, пам’ятаю. – З відчаєм у голосі сказала мати, зрозумівши, що те, чого вона так довго боялася, все-таки трапилося.
- Так от...
Тимур мовчав, не знаючи, як сказати матері найважливіше. Наталя ж відчувала, що сили покидають її. Вона лише молилася Богові, щоб не втратити свідомість при синові. Вона повинна бути сильною заради нього.
Тимур тим часом зібрався з духом і продовжив:
- Так от. Я з ним зустрівся нещодавно. Він не вірить, що я, насправді, його син. І вимагає зробити аналіз на ДНК, щоб упевнитися в цьому...
Тимур продовжував ще щось говорити, стоячи до матері спиною, але Наталя його вже не чула. Перед очима в неї замиготіли зірки, а потім її огорнула темрява...
* * *
Коли жінка прийшла до тями, вона зрозуміла, що лежить на ліжку. Не розуміючи, як це могло статися серед білого дня, вона озирнулася і побачила сина, який метушився біля шухлядки з ліками, не знаючи, чим допомогти матері. І тут Наталя все згадала: Тимур зустрівся з Сергієм і той вимагає зробити аналіз на ДНК, щоб упевнитися в своєму батьківстві. Вона не стримала стогону, який йшов із глибини душі.
Тимур озирнувся і, побачивши, що мати прийшла до тями, полегшено зітхнув:
- Мамо, як же ти мене налякала. Я вже хотів викликати „Швидку допомогу”.
- Навіщо ти бачився з ним? – Простогнала Наталя. – Ну, навіщо? Він стільки років з тобою не бачився, а ти вирішив його розшукати. Та й як ти його знайшов?
Син винувато поглянув на матір:
- Це було зовсім неважко, повір мені. Я знайшов його адресу в твоїх старих паперах і написав йому листа. Через деякий час я отримав відповідь. Так ми й знайшли один одного. А нещодавно навіть зустрілися. Але ж, мамо, чому ти так близько прийняла все до серця? Ти ж знала, що рано чи пізно це станеться. Чи не так?
Наталі не було чого відповісти синові. Та й що вона могла йому сказати? Повернувшись до стіни, жінка тихо заплакала. От і кінець спокійному щасливому життю. Сергій знову все зруйнує. Як тільки виявиться, що він не батько Тимура, у юнака виникнуть нові запитання, на які вона не зможе відповісти. Вірніше, зможе, але до яких наслідків це призведе? Син може назавжди зненавидіти матір, і буде правий.
Тимур винувато дивився на матір, але знав, що все одно б вчинив так, а не інакше. Він має право знати свого батька, навіть, якщо той і вимагає підтвердження свого батьківства. Що ж, він здасть цей проклятий аналіз заради батька. Хоча йому й боляче, що рідний батько не бачить в ньому сина. Лише зараз, коли Тимур сам став батьком, він почав розуміти те, чого раніше не знав. Він зрозумів, наскільки важливою є для дитини повноцінна сім’я, в якій вона виховується. Ні, Тимур не звинувачував свою матір в тому, що вона лишила його батька. Можливо, в неї були надто важливі причини для розлучення з ним. Але тепер юнак став розуміти різницю між неповною родиною та повноцінною, в якій є і батько, і мати. Тому він твердо вирішив йти до кінця і налагодити стосунки з людиною, яку вважав рідним батьком.
- Синку, може, ти все-таки не будеш здавати цей аналіз? Який з нього батько, якщо він тобі не вірить? – Спробувала Наталя вмовити сина.
- Але ж, мамо, він сумнівається, бо свого часу ти сама йому сказала, що я не його син. Хіба не так? Він уже звикся з цією думкою, а тут раптом з’являюся я і переконую його в тому, що я все-таки його син. Тут хто завгодно засумнівається та захоче дізнатися правду. І хоча я відчуваю деяку образу на нього, але все-таки відношусь з розумінням до його бажання встановити істину. – Переконував Тимур свою матір. – А зараз мені потрібно бігти на роботу, бо я дуже затримався. А ти перестань хвилюватися дарма. Що тут такого, що я буду спілкуватися з батьком? Це раніше він міг мене, маленького, в тебе відібрати, а зараз, коли я вже дорослий, це просто неможливо. Бувай, я пізніше подзвоню. А якщо будеш погано себе почувати, то негайно виклич мене або Олю.
І син побіг на роботу, залишивши матір у такому відчаї, що вона навіть стала думати про самогубство.
Лише через деякий час Наталя трохи оговталася і стала думати, як зарадити біді. Але, як вона не намагалася вирішити, як зарадити цій проблемі, з часом зрозуміла, що це неможливо. І тоді жінка прийняла єдине вірне рішення: хай все буде так, як вирішить доля. Нічого зробити вона не в змозі. Їй залишається тільки покластися на долю та на любов свого сина. Можливо, він знайде в собі сили вибачити їй те, що вона накоїла, лишивши його батька назавжди...
