Дивні діла Твої, Господи - не можу їх зрозуміти. Чи це Ти, прислав мені її, і сказав -люби, бо Я є любов і усе в житті пізнається любов'ю? Чи змій прислав мені спокусу, та таку, перед якою годі встояти... Яким буде мій крок? Чого насправді хочу? Чи здатен бути чесним із самим собою? Господь надто поважає нас, аби прямо відкрити Свою волю, правду Свою. Він допоможе , але вибір мушу зробити сам. На свою згубу, чи порятунок.
Господь надав мені можливість самому опікуватись деревом життя, довільно споживати його плоди. І лише від мене залежить: повернутись до Бога, до справжньої своєї домівки, який так давно, й терпеливо чекає мене, і з великої своєї любові застерігає перед диявольською спокусою. Спокусою?
Чи насправді диявольською? Диявола, чи Бога маємо шукати у всіх земних речах? Треба згадати усе пов'язане з тим дівчатком. Десь там, у минулому, криється розгадка, моя вина, якої й не спостеріг…
На спільноті в Католицькому університеті ми майже не розмовляли. Ближче знайомство почалось коли пішли купити квитки на поїзд, що мав завезти нас у Каліш. Для зручності вирішили поїхати на вокзал велосипедами, яких у мене, фаната вело туризму, завше декілька на підхваті. Ідея прийшлась до снаги. Опісля Єві не захотілось розставатись зі слухняним двоколісним другом, до якого так допасувала її сідничка.
- Може не відразу додому, може ще кудись завернемо, така ж бо гарна днина?..»
За двадцять хвилин ми вже були на досить залюдненому в цей спекотний день приміському ставку. Зробив їй ширму з коца коли перевдягалась у чудернацький голубий, з дивовижними метеликами, купальник. Треба було добре придивитись, аби збагнути, що це аплікації. Спостерігши, що уважно приглядають, пояснила.
- Тато з Австралії прислав. Давно уже... І далі із сумом.
- Новий би здався, з того вже виросла... Та, забув він про мене…
Так довідався, що Єва уже шість років живе без любого татуся, який у далекій Австралії кує копійчину... Тоді й розповів, що мав вигідне запрошення у милу моєму серцю Індію, де й заробітки обіцяли непогані, а ще й Вріндаван, місто юнацької мрії - вайшнавська Палестина чи Мекка... Великою була спокуса, та, таки добре роздумавши, не поїхав, розцінив - навіть мільйони рупі, батька моєму дорастаючому сину не замінять…
- А мій поїхав...
Опісля говорили про мою старшу донечку, яка напередодні вийшла заміж і насправді осиротила свого тата, бо з нею ми були справжні друзяки. Далі Єва сказала щось таке, що мене зачепило.
- Якщо б горіла моя хата, я звідтам не забрала б нічого, окрім татових листів»...
Погладив Єву по голівці, й вона прилинула до мене... Стоп! Було так безневинно, - батьківська ласка... Та це був єдиний епізод, більше не було нічого!!! Єва шукала у мені батьківської підтримки, батьківської ласки, а я, мужлан, не допетрав цього своїми свинячими мізками... Не тікати, не сторонитись, потрібно, а дати їй те, чого насправді прагне її душа.
Коли реколекції закінчились, і ми прощались, мій духівник, що був особою надзвичайно делікатною, порадив, відсторонитись від тієї ситуації, подивитись на з певної відстані, з усіх боків. Можливо, побачу зворотній бік медалі…
----------------------------------------------------------------------------------------------
Медитація 3
І він віднайшовся, той зворотній бік, не дуже й далеко за ним треба було шукати... Єва довірливо розповіла мені про коханців своєї мами, які дещицю свого палкого кохання вділяли і любій донечці своєї пасії. За моєю логікою мала б зненавидіти чоловіків, оте кнуряче охвістя, та Єва сказала, що наслідком цього досвіду було лиш те, що їй опісля не цікаво було цілуватись зі своїми ровесниками, інших поцілунків знала вже смак... Екскурс, у минуле нічого не прояснив, нічого не поставив на свої місця. Зазвичай не дуже вигадливий змій полюбляє до краю заплутати просту на позір ситуацію. І у всіх лиш гарні наміри! І відчуття гріха ні в кого нема. «Ха ха!» (Коби я дослухався до глузливого смішка, який точно прозвучав, і який почув, чомусь, лише тепер...)
Єва була у нашій спільноті, тож, мови не могло бути, аби якось сепаруватись, обмежити контакт, стати осторонь, поспостерігати здаля... Та й чи хотів дослухатись поради наставника? Дівча пасувало до мене. Відгукувалось на кожну пропозицію, із захопленням підтримувало кожну ідею. Таким солідарним зі мною у всіх моїх починаннях уже давно ніхто не був. На мандрівку по Карпатах теж зголосилася першою…
Вже пройшли полонину Рівну, Туря Ремету, дякуючи Богу за чудо, яке Він отут для нас створив: Усідались на гейби витесану, відполіровану кам'яну глибу, що слугувала столом, і кріслом водночас, за поживою лише рукою засягни довкола – афени. Скатертина – самобранка, казка у житті! Хіба найбільша у світі плантація чорниць. В сезон, як ото зараз, сюди, на Рівну, приїздять військовими вантажівками, (інший транспорт сюди не проїде), сотні людей, і розсіваються, губляться на цій дивовижній плантації. Ідемо чудними місцинами, ночуємо в райських закутинах, які так не хочеться покидати, та в поході правило: «не затримуватись, ні до чого не прив'язуватись!» Навіть на Воєводиному водоспаді - справжньому гірському органі, пригальмовуємо лиш на декілька хвилин – змити бруд, за фотографувати, і вйо! Похід бо ж! Хоча мандрівка заповідалась мало чи не прогулянкою по добре знаному, хоч і великому парку, та вийшло навпаки, як в анекдоті - «як думав і що вийшло», - наш провідник давненько не ходив тим маршрутом, а мо, позаростали старі стежки, то ж нині ми – першопрохідці - прокладаємо зовсім новий маршрут, часами йдемо мов сельвою, шкодуємо, що не змайстрували мачете, важко продиратись чагарниковими заростями. Далі, більше - карколомні спуски міняються крутими підйомами, а ще малинникові хащі, й зарослі ожини, та місцеве «драпаки» пасує таки більше - відкриті частини тіла небавом вкриваються своєрідним татуюванням. А цих відкритих частин вистачає, йдемо в шортах, планували ж прогулянку втоптаними стежками... Коли врешті виходимо на путівець - жахаємось, дорога розбита лісовозами, і ми, помінявши шило на мило, чвакаємо у болотяному місиві. Відповідне взуття лише у декількох. Ми з Євою взагалі у кедах. Та вона не нарікає, не скаржиться.
Думка невідступно кружляє довкіл свого узалежнення: чи й тут, аби встати, мусиш упасти аж ген на дно? Чи не простіше, попросту зректись гріха? Найлегший і найправильніший вихід. Та, не єдиний... На тому наголошували на реколекціях: не зрікатися чогось, а краще упізнати свою проблему, спробувати визначити справжнє її у значення, у своєму житті, тоді відпаде потреба зрікатись... Бо, якщо навіть пориваєш з гріхом, то твоя прив'язаність до нього не зникне автоматично, це вже аксіома. В прикінцевому результаті, все ж, доведеться зректись! Чи ж зможу?..
Вранці, коли наметовий табір дружно похропував ми з Євою відвідали місцеву церковцю. Співали сивочолі чоловіки, так щиро, й гарно... Після утрені Єва затягла мене у крижану купель. Ця дівча – вогонь. Повна нестримної радості... Перепливаємо, долаючи стрімку течію гірської річки, лежимо на прохолодних, остиглих за ніч, кам'яних плитах. Під акомпанемент ріки Єва заводить пісню, одну, другу, третю, подумки повертаюсь у далеку юність, яку колись так і не пережив, до своїх коротких шкіців, новел, де лиш сплеск емоцій і почуття. А мо, в житті все треба довершити: доспівати, долюбити, дописати. Можливо, зараз, Боже, Ти даєш мені той шанс, той тринадцятий місяць у році, як особливу милість, - тільки для мене...Не знав, що маю робити. В душі вірив, що все якось само-собою вирішиться, обійдеться: ще так не бувало, аби якось не було... Насправді ж, я не мав снаги вирішувати це самотужки. Зрештою, чого б мав брати на себе так багато, тепер це справа трьох… Сказав же, – хай буде воля Твоя! Чекав на Його рішення …
***
Це сталось вже в наступній нашій вело подорожі польською землею, на мальовничій сільській дорозі по якій ми, четверо туристів зі Львова прямували до славетного своєю архітектурою, й музеями Гданська. Єва фактично “вимолила” нас взяти її у цю мандрівку, Не вгавала висловлювати свої захоплення навколишнім пейзажем, від чого той видавався справді, привабливішим. Місцина нагадувала наше підкарпаття, тобто суцільні пагорби – вниз вверх, вниз – уверх. На одному зі спусків, що не був ані надто крутим, ані надто небезпечним раптом побачив, що велосипед Єви нагадує ракету, яка чомусь відхилилась від траєкторії – почала виписувати ”вісімки”. На такій швидкості це не могло продовжуватись довго. Через секунду вони розділились – Єва і її ровер, який завдяки значному вантажу, перевернувшись, безрушно вкляк. Єву ж по інерції ще декілька метрів протягло по придорожньому гравію.
Коли підбіг не подавала ознак життя - знепритомніла. Водій “Фольксвагена” , що був свідком випадку, допоміг перенести її у затінок дерев.
- Заберіть мене із сонця” - лопотіли знекровлені вуста, - хочу спати... Хвилин за 10 повернувся товариш із сином, які встигли далеченько таки від'їхати. З хати, що поблизу, вибігли господарі, принесли води. Єва болісно реагувала на кожен дотик. Годі було навіть перевірити, чи не поламані кінцівки. На стегно й плече, якими проїхалась по гравію, моторошно було дивитись. Вайлуватий парубійко з “Фольксвагена” пропонував своїм автомобілем, відвести потерпілу у лікарню, що, зрештою, було найслушніше. Уклали на відкинуте переднє сидіння, і помчали до єдиного поблизького по трасі містечка - Ясла. Бригада лікарів працювала досить злагоджено – застосували знеболюючі, антибіотики, мало не з усього тіла зробили знімки. За якусь годину - півтори був попередній діагноз: забій, струс мозку, травма черепа, тріщина якоїсь там черепної кістки... Вуста ж безперестанку лопотіли:
- Я така вдячна тобі, така вдячна...
Лице судомив біль. До тямку прийшла лише на наступний день. Що спричинило падіння - пригадати не могла, якихось видимих причин трагічного випадку не було. Перегрілась на сонці, раптовий сонячний удар, - це найрозумніше, що могло прийти в голову лікарям. Правда в мою голову приходило й інше... “Якщо Божа кара, то чому на ній? Хіба її треба було зупиняти, її опам'ятовувати? А чи усе сталось так, аби мені було болісніше, аби я усвідомив свою вину?..”
Молився щиро там, в лікарні, прирікав, що більше ніколи – ніколи... Дай мені Боже у тому всьому останній шанс! Ще один шанс. Ти великий і справедливий, і всюди бачу Твою десницю. Це Ти втрутився у ситуацію, яку супроти Твоєї волі будували ми. Вдячний Тобі за це. Уповаю на Твою милість. Чекаю й сподіваюсь…
Ти так близько зі мною зараз, Боже, сидиш тут, на сусідньому імпровізованому табуреті і вислуховуєш мої молитви. Ти один мене знаєш, знаєш, що я слабкий, і на скільки мені можна вірити. Уся моя надія в Тобі, бо Ти, єдиний, читаєш у серці. Ти знаєш, що був я щирим, коли прирікав: “Нехай тільки залишиться жива, і вже ніколи, ніколи...”
Мій гріх таки ухопив мене за горло... Чи тільки такою ціною можна витягти мене з тенет гріха? Чи обов'язково треба когось вбити, калічити? Чому інакше зі мною не можна? Напевно отак кров'ю, з первовіку пишеться, переписується анатомія гріха. І такими по - дитячому наївними видаються власні хитрощі: коли так швиденько, погодився, що в “тому нема гріха”… Я люблю її як дочку, як свою дитину. Може надто вже палко й пристрасно, та такий вже у мене темперамент… Така любов не може бути нечистою. Любов'ю не можна образити, любов від Бога, то Божий дар і гріхом було б його відкинути... Яка ж я досконала, рафінована бестія...
Бог, і тут засвідчив своє людинолюбство, дозволив ще раз переконатись, який Він милостивий. Застеріг нас, та одразу ж явив Свою милість, тим разом, пославши на свого доброго ангела – Мартіна, отого вайлуватого парубійка, що відвіз нас у лікарню. Був невідступний у часі кризи, а опісля провідував по два рази на день. Купив Єві, (про що ми не здогадались), усе необхідне: халат, капці, шкарпетки, рушник, домовлявся з лікарями. Предметом його турбот стала й уся наша група: запросив поселитись на своєму обійсті, де був дансинг (танцювальний комплекс, тимчасово не чинний, і бензозаправна). Для нас це був справжній мотель, із душем, гімнастичним залом, та ще безкоштовним харчуванням, де ми жили усі п'ять днів, аж поки мій товариш не поїхав у Львів за своїм автомобілем, і ми не перевезли Єву до Львова. Словом, став для всієї нашої групи добрим самарянином.
Це міг би бути кінець історії, іще пасувала б сцена, де ми, прощаючись зі сльозами на очах дякуємо за опіку, за Його милостиве застереження, яке нас багато чому навчило. На жаль, на жаль…
(Далі буде).
