Зараз у це важко повірити, але в ті часи, коли наша з вами держава лежала в пелюшках, довкола її права на життя вирували пристрасні суперечки.
На Референдумі дійсно більшість сказала «Так». Адже було обіцяно молочні ріки й масляні береги – хто ж буде проти? Ми ж не в тім’я биті!
Але час ішов, а ріки медом не потекли. І молоко з маслом як лизь злизав... І ковбасу.
Ковбаса – то, мабуть, річ знакова. Бо, як вона зникла, так відразу й почалося: «А що, хотіли самостійності незалежної?!!! Чи то пак, незалежності самостійної, хай їй грець, і вам із нею! А тепер ось ковбаси нема!!!»
Чесно кажучи, відсутність ковбаси на мене як аргумент у дискусіях не діяла.
Але в НДІ, де я тоді працювала, народ зібрався підкований. І аргументи половина, яка була проти нашої половини, – ну, ви розумієте, про що я – знаходила інтелектуальні, чи навіть духовні.
Наприклад, був такий аргумент, з найвбивчийших: - «Якщо так, то тепер і Пушкін вже не ваш!».
У запалі суперечки я, звісно, посилала усіх куди подалі – «Чемодан, вокзал, Росія!», разом з їхніми мамами, а також і з Олександром Сергійовичем за компанію.
Але на серці все ж таки шкребло, як кішка лапою. Віддавати Пушкіна було шкода.
Не те, що шкода, а – неможливо.
Ось, наприклад, поглянеш у вікно, а там хурделиця. І що ж, навіть подумки мовчати, як бовдурові, а не проказати до себе, як нормальна людина: - «Мчатся тучи, вьются тучи; невидимкою луна...»
Або, навіть краще: «Буря мглою небо кроет...» Бо, як там далі: «...Выпьем с горя; где же кружка?...» І після цього можна з чистим сумлінням і собі як не до горнятка, так до келиха ... краплиночку... І – за поезію!!!
І така ж справа з усіма атмосферними явищами. А також із порами року, порухами душі та іншими речами, як матеріального, так і нематеріального плану.
Звісно, треба було свого часу краще вчити українську літературу. Аби вже з неї черпати, так би мовити, образні ряди для підкріплення власних емоцій.
Але, по-перше, вчитель російської літератури в мене був дуже добрий, а вчителька української – не дуже (і це ще м’яко кажучи); а, по-друге, курси братніх літератур було навмисне підібрано таким чином, аби в школярів не виникало сумніву, хто із братів – старший, а хто дурень. То ж потрібних для озвучування життя цитат з української літератури в мене було обмаль.
Проте я боролася.
Інтернет тоді був ще з області фантастики, з українських книжок можна було купити хіба «Кобзар» - але він у мене вже був, ще й не один.
Щось, крихтами, друкувалося на газетних шпальтах, щось - у часописах. Деякі збірочки манівцями потрапляли до рук.
І от уже в жовтні розігнуся в себе на городі, подивлюся в осіннє небо, і : «....Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем...»
А в листопаді : «... прийдуть довгі сни.... наче хмари. Прийде біла незабаром… угамує....» - наспівую подумки. І до слів, точних, мов лезо, уява додає ще й Скрипчин голос – наче медом по душі...
А до того ж, коли дискусійні пристрасті вляглися, стало ясно, що ніхто в чемодані, загорнутим у газетку, Пушкіна із собою не забрав. Пушкін, як був, так і залишився – у кого на полицях, у кого в серці, у кого на язиці.
Ось і свою маму я відносила до цієї, останньої, категорії пушкиновживачів.
Але, щоб це пояснити, мабуть, без екскурсу в минуле не обійтися.
…Я була дитиною домашньою – єдина на весь наш триповерховий будинок, ущент заповнений мешканцями.
Будинок ще дореволюційної побудови колись мав, як я тепер розумію, три квартири на кожному поверсі, з анфіладою кімнат, що дивилися на зелений бульвар високими вікнами та ажурними балконами. До віталень, що передували цим кімнатам, можна було дістатися з парадного, що виходило на вулицю. Були в цих апартаментах і підсобні приміщення – колишні ванні та туалетні кімнати, коридори й коридорчики, просторі кухні дивної конфігурації, із закапелками, і ще невеличкі кімнатки за кухнею, у яких, мабуть, розміщалася прислуга – звісно, ще за царя… Ці, непарадні, приміщення, відповідно мали вихід на «чорні» сходи, дерев’яні, стрімкі, що виводили на подвір’я крізь дощаті ж відкриті тераси. Тераси тяглися вздовж усього будинку, і йменувалися в нас верандами.
Напевно, вільготно й зручно жилося колись мешканцям цього будинку… В радянські ж часи, а в ті післявоєнні десятиріччя, які я зараз згадую, й поготів, кожна кімнатка, комірка, кожний прикомірок й куточок давали притулок численним пролетарським родинам.
Я кажу - «пролетарським», бо в ті часи кожному зручніше було вважати себе пролетарем. Якщо вже не фізичної, то хоча б розумової праці. До того ж і побут настроював на відповідну самосвідомість. Каналізації в будинку не було чи з вітчизняної, чи ще з громадянської, і водогінна колонка на подвір’ї, вбиральня там же, а ще комунальна кухня з безліччю керогазів на хибких столиках, воленс-ноленс, хоч кому не дозволяли відірватися від мас.
Тому ходити б мені до дитсадочка, без жодних викрутів, так само як дітям наших сусідів - пригадую серед них електромонтера, медичну сестру тюремного лазарету, кондукторку трамвая та футбольного суддю. Мене рятувало не те, що мама моя була викладачкою університету, а те, що жили разом із бабусею - отже, було на кого мене залишити.
Самітність була моєю єдиною приятелькою протягом довгих, таких довгих, якими вони бувають тільки в дитинстві, днів. І лише надвечір наше велике, таке велике, як буває тільки в дитинстві, подвір’я помалу заповнювалося дзвінкими дитячими голосами, і не такими дзвінкими, але ще гучнішими голосами батьків, що, вертаючись із роботи, вели додому й своїх чад.
І незабаром я вже мала компанію, і починалася невмируще цікава гра в піжмурки, або квача, або у вибивного. Але, захоплено гасаючи подвір’ям, я весь час тримала в полі зору хвіртку, яка мала відкритися й нарешті явити мені мою маму. Її мені бракувало більше ніж усіх моїх приятелів, узятих укупі.
Бракувало так гостро, що, коли я помічала молоду руду жінку, що простувала провулком повз наш будинок, моє серце завмирало, а тоді починало калатати з такою силою, що мене аж нудило. Хоча я обманювалася так мало чи не щодня, і вже через мить розуміла, що то знову не моя мама, а тьотя Аня, мама рудої Мірки й рудої ж, але ще меншої й до того ж шмаркатої Сімки - вони мешкали в халупці за рогом. Тьотя Аня була такого ж зросту, приблизно такої ж статури й, головне, викладала на голові такий самий кошик із кіс, як моя мама… Коси її палали міддю, чи, може, червінним золотом, а золото маминих кіс було ясне-яснесеньке, навіть невловимо зеленкувате. Мабуть, так виблискують під місячним сяйвом розпущені коси русалок, коли ті розчісують волосся на березі, під вербами, і коси їхні полощуться в річці разом із гіллям… Різниця кольору впадала в око; але я все одно обманювалася кожного разу. Надто вже хотілося обманутися.
Наша ватага неохоче приймала в гру чужаків; неписані закони дворового патріотизму змушували ставитися до них зверхньо. Моя ж антипатія до Мірки та Сімки підігрівалася ще й цією кричущою несправедливістю: коли їхня мама вже поверталася додому, щоб бути з ними, мені на мою треба було ще чекати й чекати.
Інколи я засинала, так її й не побачивши.
Викроївши хвилинку для мене, мама бралася надолужувати згаяний час. Вона прала платтячка моїх ляльок, наклеювала нові листівки із пригодами іграшкових ведмедиків до мого альбому, грала зі мною в чотиримовне лото – я й досі пам’ятаю написи на зворотному боці деяких карток – table, der Tisch, la table, ну,і «стол», звісно.
Читати мені вголос не було потреби – я сама читала з трьох років усе, що пишеться.
Проте мама співала мені пісні та розказувала вірші. Репертуару маминих пісень можна було б присвятити окрему розповідь. Тут була й «Ой цветет калина в поле у ручья» (і всі, злидні, ще реготалися як навіжені, коли Мала, тобто я, закочуючи очі, виводила, старанно імітуючи підслухану «дорослу» інтонацію: «… а любовь девичья не проходит, нет!»), тут був і соцтаборний хіт того часу «Cicha woda brzegi rwie», і латиноамериканська «Кукарача», що невідомо як залетіла – чи заповзла? - до наших широт, і навіть «Bei Mir Bist Du Schön», звичайно, більшою частиною в перекладі Леоніда Утьосова, але з автентичним приспівом – мама, як заповідав класик, і чужого не цуралася.
Вірші теж були численні й різні. Але тільки один із них справляв на мене разюче враження. Він не лунав у концертах, що їх транслювала чорна тарілка високо під стелею, його не було в моїх тоненьких книжечках, і навіть у багатокольоровій книжці «Дванадцять місяців», такій грубезній, що я мусила читати її, як годиться, сидячи за своїм столиком, а не валяючись на дивані. Там були вірші про квіти, але геть інші… Не такі загадкові, а навіть магічні. Цей вірш заворожував мене. Мені хотілося слухати його знову й знову. І я була впевнена, що його в усьому світі знає й уміє розказувати тільки моя мама.
Дивно, адже саме він мусив би мені дуже й дуже не подобатися. У ньому йшлося відразу про дві крамольні для мене речі.
Змалечку я з пієтетом ставилася до друкованого слова. Мама розповідала, що навіть у грудничковому віці я не пошматувала жодної книжки. Коли ж якась книжка-розкладушка не витримувала інтенсивного вживання і розліталася навпіл, я, обливаючись слізьми, репетувала, звертаючись до всемогутньої мами: «Клей, клей!» - і та склеювала, зшивала, ремонтувала.
Таку ж нехіть я відчувала й до нищення будь-чого живого… Для лялькових обідів шукала листочок, що вже відірвався від гілки, або яскраві пелюстки, що їх зронили квіти на клумби - ті окупували кожний вільний клаптик нашого подвір’я.
Я думаю, що моя майбутня багаторічна ворожнеча із вчителькою біології мала своїм підсвідомим підґрунтям ще й той факт, що вона рік у рік давала нам на літо завдання – зробити гербарій.
Збирання ж і виготовлення гербарію викликало в мене огиду. Адже в мене не було спеціального приладдя для засушування рослин. Їх просто вкладали між сторінками непотрібних книжок, а тоді час від часу перекладали з відсирілих сторінок на сухі. Ото й уся технологія. Тоді пришити на листи ватману, у правому нижньому куточку накреслити рамочку (єдине, що я так-сяк винесла з уроків креслення), і вписати туди назву, а ще клас, прізвище й таке інше... А зіпсовану книжку – викинути. Повторюю: викинути ... КНИЖКУ!!!
Ні, більш ідіотське заняття ще треба пошукати.
А в тому вірші якраз і йшлося про щось таке... наче про збирання гербарію... чого я тоді ще не присилувана була робити, але вже не любила. Інтуїтивно.
Там ішлося про книжку, яку хтось, чи то якийсь тупак, чи то якась дурепа, невідомо для чого попсував, заклавши між сторінок квітку. Звісно, що сторінки пожовкли, покоробилися, поплямувалися. А квітка?! Скільки вона ще б могла квітнути, і пелюсточки могли б опасти самі собою, і визріло б насіння, і вітер розвіяв би його аж за виднокрай, а, може, і поруч би висипалося на землю в добрий час. І ось уже замість однієї квітки – ціла галявинка, кольоровий клаптик на зеленій суконці літа. А так – квітка та змарніла... ні кольору, ні аромату.... Про неї взагалі, виявляється, забули. Пропала не за цапову душу.
Усе це мені, повторюю, мало б дуже й дуже не подобатися. І не подобалося. Але вірш, попри те, приворожував мене... Чим? Мелодією? Гарними, не до кінця зрозумілими словами? Одне оте «безуханный» чого варте. Можливо, і тим, і тим. Але, найголовніше, тією інтонацією, з якою читала його моя мама, тим неповторним візерунком пауз і пришвидшень, запитань і відповідей, голосу і шепоту... Інтонацію не опишеш, то ж вам доведеться повірити мені на слово.
Можливо, ця інтонація була й не тільки маминою. Олександр Сергійович, що не кажи, теж певною мірою приклав до цього руку.
Я схиляюся до думки, що саме інтонація – головна фішка пушкінських творів. Не тільки поетичних, а й прозових. Згадайте, наприклад, «Заметіль» або «Постріл». Та навіть «Капітанську дочку» відкриєш і не зможеш відірватися, причарований неповторною інтонацією твого співрозмовника. Якщо, звісно, читати зараз, у нормальному стані, а не в школі, на уроці літератури, коли Сергійко ззаду смикає тебе за коси, Андрійко пускає у твій бік паперового літачка-цидулку, а сусід по парті взагалі помилково замість свого коліна хапається за твоє... Тоді точно не до інтонації.
І, дійшовши отакого квітучого шкільного віку, я вже не так охоче слухала цій вірш у маминому виконанні.
До того ж виявилося, що наші з мамою літературні смаки кардинально різняться.
Як, втім, і всі інші.
Оскільки ми вже перебуваємо зараз у часах досить віддалених, то й метафору я візьму із часів, коли наша найпередовіша радянська промисловість тільки-но опанувала нову модель автівки, може, п’яту, а, може, навіть і шосту, за період свого бурхливого поступу. Цього разу не мудруючи лукаво, а передравши її від голови до п’ят, чи то від капота до багажника, із закордонного аналога. І конструкцію, і дизайн – включно з кольоровою гамою.
Той, хто не бачив тогочасних автостоянок, не зрозуміє про що я – але що ж робити. Доведеться й тут повірити на слово, що, «Жигулі», наприклад, блакитного кольору поруч із блакитним «Москвичем» створювали кричущий дисонанс – такий нестерпний, як рипіння по віконному склу, чи шурхіт отих жахнючих коробок, у які пакують інколи електроніку. У мене від цих звуків відразу хапають зуби.
Отакий дисонанс виникав щомиті при нашому з мамою спілкуванні, а тепер вона знаходила для цього більше часу. Ми були одного кольору, вона і я, і це робило ситуацію ще нестерпнішою. Бо справа ж не в кольорах, а в півтонах... Не в словах, а в інтонації – але про це я вже казала.
Треба сказати, що зубний біль від нашого спілкування проймав тільки мене. Мама ж різниці відтінків не помічала – тобто абсолютно. І раз у раз намагалася продекламувати про безуханну квітку в книзі, з розлогими поясненнями, що саме значить це доволі рідко вживане слово. А я тікала, репетувала, і відстоювала своє право на недоторканість власного внутрішнього світу. Звісно, врешті-решт я перемогла. Діти завжди перемагають батьків.
Вийшовши на пенсію й втративши студентську аудиторію, мама не облишила свого улюбленого заняття – промовляти лекції. На той час у неї було два головні захоплення – збирання репродукцій і пушкініани. Вона навіть примудрилася їх поєднати, і зібрати силу-силенну репродукцій портретів Пушкіна, його рідних, його друзів, друзів його рідних і рідних його друзів.
Вона знала все про українське коріння Наталії Миколаївни, про декабристів (ще одне відгалуження її палкого кохання), і заганяла на слизьке мистецтвознавців, надсилаючи їм листи, де вщент розбивала їхні атрибуції в маловідомих художніх журналах напівстертих етюдів олівцем до загублених портретів, на яких ті мали нещастя помилково визначити другого чоловіка троюрідної сестри котрогось із Царськосельських ліцеїстів. Вона ж бо до доби знала, хто де й коли перебував, де гостював, кому міг, чи не міг позувати.
Оскільки я категорично відмовлялася слухати розповіді про ці хвилюючі події, вона переповідала їх сусідкам у дворі. Будинок наш не зовсім типовий, його колись було збудовано як кооперативний для викладачів вузів. Тому аудиторію вона собі знаходила інтелігентну та вдячну. Ще й дівчата із сусіднього НДІ, ховаючись під час перерви від спеки в нашому зеленому дворі, взяли за правило сідати поруч і захоплено дивитися їй у рота.
Я ж підіймала на кпини її хобі, її слухачок та її саму.
- Цінність віршів не в тому, кому їх присвячено, чи за яких обставин їх написано, - запально доводила я. - Не треба знати біографію поета та біографію жінок, яких він кохав, щоб відчути його геніальність. Кинь копатися в білизні Пушкіна. Відкрий книжку та читай його вірші. Але ж це тобі нецікаво. Тобі тільки здається, що ти його любиш!
Як і завжди буває в житті, крапку в нашій суперечці поставив час.
Мама ніколи не зверталася до лікарів. На операційний стіл обидва рази потрапляла просто з нош «Швидкої допомоги». Як тільки вона виписувалась додому й починала дибати по кімнаті, відразу забувала про хвороби й ліки так, наче їх не існувало у світі.
Поки її коханий внук парубкував і жив разом із нами, ми наче й не помічали, що до неї підкралася старість. Вона вставала першою, готувала сніданок, тоді будила його й випроваджувала на роботу. Щоправда, усе частіше траплялося, що в неї щось підгорало, або виявлялося пересоленим. Або вона трішки переплутувала час і будила внука на годину раніше. Але він був хлопчик добрий і не влаштовував скандалів, як це неминуче зробила б в останній ситуації я.
А коли опікуватися стало нема ким, вона сіла в крісло в кутку своєї кімнати. Спочатку вона читала, а ще писала щось. Списувала зошити, великі, наче конторські книги. Помалу окуляри ставали товстіше, а літери перетворювалися на нерозбірливі кривулі. Але вона, як і раніше, мала чудову пам'ять, і коли збиралися рідні й друзі, розказувала безкінечні історії. Але я ж бо чула їх уже безліч разів. І фиркала, мов та коняка на водопої.
Вона б і вірш про квітку в книзі розповіла залюбки – але на це слухачів знайти було вже геть неможливо.
На вулицю вона вже не виходила, і сусідки, передаючи їй уклін, дивувалися й вичитували мені, як це я не викликаю до мами лікарів – у такому віці.
Я обговорювала це із чоловіком, і він погоджувався, що треба буде…колись… Але «Не буди лихо, доки спить тихо» - це життєвий принцип, який поділяють усі в нашій родині, і я не знаю, коли б ми того лікаря викликали й чи викликали б взагалі, якби не домофон.
Старенька з п’ятого поверху так і не навчилася їм користуватися. Де та кнопка, на яку треба тиснути, як не впустити при цьому слухавку, куди бігти, коли задзеленчить – чи то до гаспидського апарата, чи до телефону? А, може, до вхідних дверей?..
Тому, надумавши того недоброго зимового дня викликати дільничну лікарку, вона звернулася по допомогу до мене. І я зробила виклик, назвавши свій номер квартири. А коли лікарка надвечір нарешті притяглася, відчинила їй двері під’їзду, та ще й спустилася двома поверхами нижче – ліфт знову не працював -, щоб пояснити, хто саме хворий і до якої квартири треба йти.
- Чого пхнете носа до чужого проса - звідки знаєте, що бабка насправді хвора - вона кожного дня мене рада викликати - нема їй чого робити - а ліфт чому не працює - це ж яке нахабство викликати лікаря хтозна до кого - а я ще маю ноги дурно бити… – цей монолог, саме монолог, бо я тільки буряковіла, не знаючи, як виправдовуватися, увірвався сам собою, коли до нас збіг східцями мій чоловік.
Його поява подіяла на лікарку достоту так, як діє все життя на всіх жінок у віці від одинадцяти до вісімдесяти років. Я приблизно знаю вікові межі, бо саме вісімдесят було моїй мамі, і вона всією душею упадала коло свого зятя, а одинадцять… одинадцять було мені, того незабутнього дня, коли я побачила його вперше. З усіма наслідками, що із цього виплили. І випливають.
Отож, ескулапка застигла з роззявленим ротом, намагаючись змусити своє обличчя за одну мить змінитися з типової Медузи Горгони на Весну Ботічеллі.
Проміжні етапи цього перевтілення, як на мене, мали дещо страхітливий вигляд. Але мій чоловік не з лякливих, і він заговорив до лікарки так, наче з нею все гаразд.
І за десять хвилин, нашвидкуруч зціливши нашу злощасну сусідку, лікарка вже оглядала маму.
- Чим ви взагалі думаєте, - іритувалася вона на мене. – У бабці тиск 180!.. Яке недбальство!!!
Мама перебувала в звичному останнім часом дещо захмарному стані. До того ж вона сплутала лікарку з моєю подругою Наталкою, що лікарку неабияк образило. Насправді, якби ви побачили їх поруч, то зрозуміли б, що ображатися слід було Наталці. Але ж лікарка була при виконанні, і мала ім’я не селюцьке, а якесь таке культурне. Мама ще провалила тестові питання – наприклад, помилилася щодо того, який рік надворі. Я промовчала, що теж зазвичай десь до середини літа намагаюся датувати все роком минулим. Лікарка й так зі шкури пнулася, аби відкрити очі моєму чоловікові на невдалий вибір супутниці життя. Наче він ще не мав часу дійти висновків.
Вона виписала купу рецептів, взяла грушевського в мого чоловіка так, наче це був букет троянд, і навіть прислала наступного дня медичну сестру робити уколи.
А ще через день мама почала падати. За п’ять місяців, що минули з початку лікування до її дня народження, вона впала вісімнадцять разів. Ми не дозволяли їй самій вставати з крісла, але вона забувала, що цього не можна робити. Вона забувала, як нас звуть, хто вона така й чому тут опинилася.
Тепер її лікував невропатолог, дільничну лікарку ми більше не викликали. Хоча, мабуть, лікування вона призначила правильно. Просто - так зійшлося.
А ще вірогідніше - трапилося те, що буває, коли захочеш зацерувати якусь дорогу для твого серця, але дуже благеньку річ. Якими б тоненькими нитками не шити, полотно розповзається під голкою… І нема на то ради.
- Немає ради, - сказав і невропатолог напередодні маминого дня народження. – Я призначу крапельницю, і ось ці ліки спробуйте давати… Але, зрозумійте, вона – не борець…
Невропатолог був молодою людиною, і чимось нагадував нашого сина – і високим зростом, і розумним обличчям, і манерою ледь помітно стинати плечима у відповідь на дурнуваті запитання, не озвучуючи проте свого роздратування. І він давав собі клопоту вдаватися до евфемізмів. Очевидячки, людяність поки ще брала в ньому верх над професіоналізмом.
Адже зрозуміло, що він мав на увазі «не жилець».
Мама сиділа у своєму кріслі, з вишитою подушечкою під головою. Подушечку цю вона колись вишила сама. Дуже давно. Вона не дивилася на нас, не дивилася на екран телевізора, де мерехтіли картинки її улюблених «звіренят». Не дивилася на квіти, що принесла їй Наталка. Я намагалася дати їй ліки, розчинені в ложці з водою, але вона не ковтала, і вода стікала підборіддям. Блакитний халатик був уже зовсім мокрий. Я завжди купувала мамі блакитні халатики, ще з тих часів, коли вона була білявкою.
Я мусила дати їй ці ліки. Будь що. «…Не борець» - що він розуміє! Що він знає про неї, про нас? Тільки б умовити її зробити хоч якесь зусилля, змусити щось почути, відповісти…
- …Пам’ятаєш, як ми жили на Холодній горі, - казала я, - як дерева стукали до вікон, і дощ йшов чи не щодня, і завжди, завжди закінчувався веселкою. Хіба ти не хочеш побачити дощ і веселку?! А квіти?!! Ось, Натуська принесла тобі півонії. А пам’ятаєш, як колись такого ж травневого дня тобі на кафедрі подарували сорок п’ять півоній, бо тобі тоді стукнуло сорок п’ять, і ти стояла на трамвайній зупинці з біло-рожевим оберемком, а хтось запитав - скільки просите за квіти? Ось, дивися, це такі ж півонії…
Вона не дивилася.
- Хіба ти не хочеш одужати? - плакала я.
Вона не відповідала.
Не знаю, чому мені спало на думку сказати це. Мабуть, з розпачу.
- А як же Пушкін? – сказала я, сама ще не розуміючи, до чого це. – А як же вірш, що ти завжди розповідала?! Пам’ятаєш : « Цветок засохший, безуханный…
Щось блиснуло в її очах - наче в темному будинку, десь углибині, хтось проніс свічу, затуляючи полум’я долонею – ось на що це було схоже. Вона подивилася на мене з дивним виразом обличчя - з недовірою?... Так. Вона не вірила власним вухам, вона не вірила мені. Стільки років запеклої боротьби! Я й сама не знала, що здатна на капітуляцію. Але вперто продовжувала: «… забытый в книге вижу я…»
І ось вуста її ворухнулися, і з них почали ледь чутно зриватися незрозумілі звуки: - …вотуш…метоя…стана… уша…
Я прислухалася. Вона розповідала улюблений вірш свого улюбленого Пушкіна. Язик не слухався, і слова лунали нерозбірливо, але вона розповіла весь вірш, з початку до кінця.
… З того дня минуло вже більше року. Виявляється, в маминій голові найміцніше закарбовані вірші. Не тільки Пушкін. Тут і класика, і російська, і українська, і дитячі віршики.
- Открывает щука рот, - кажу я, підносячи мамі ліки.
- А не слышно, что поет, - відгукується вона. І ковтає ліки.
Із саду я привожу квіти, ставлю їх біля мами.
- А я у ліс ходила…, - вкидаю спробну кулю.
Мама й собі: - … по квітку ось яку!
А коли на світанку – ви не повірите, але, виявляється, у нас теж можна побачити, як сходить сонце, не тільки на морі! – я розсуваю завіси на вікнах у маминій кімнаті, то, звісно ж, примовляю:
- Летим. Дивлюся аж світає…
- …Край неба палає, - підхоплює мама.
Щоправда, вона не завжди пригадує, як мене звуть, але два томи Пушкіна ми вже пройшли. Я до книжки зазираю, а мама напам’ять розказує. Ось думаю спробувати «Євгенія Онєгіна» - його вона теж має назубок знати.
І тільки вірш про забуту в книжці квітку я більше не нагадую мамі. Чому? Не знаю… Мабуть, тому що хотіла б колись почути його з тією ж неповторною інтонацією, з якою він лунав для мене в моєму дитинстві.
Що не кажіть, а інтонація – це головне.
І у Пушкіна, і в житті взагалі.
