– Вставай, нас залило!
Ірина буркнула щось крізь сон і відвернулася до стіни. Але сон уже був порушений. Не змістом окрику – вона його не втямила, а тоном. Голос цього чоловіка не міг бути грубим, принаймні у ставленні до неї. Кілька годин тому вона заснула під його муркотливо-вдоволене “Доброї ночі, солоденька”. Те “доброї ночі” прошепотів її коханець, а цю фразу прокричав хтось чужий. З теплої глибини сну піднімалося на поверхню щось холодне і вона відчувала цей холод знизу, наче животом. Вона пробувала піднятися вище, відірватися від льодяного припливу, била крильми, намагаючись повернутися в благосний політ, але відчувала і над собою якусь тверду перепону, що не давала летіти. Сон відпливав від неї, як біле підбите вітрило, вислизав з очей, які не хотіли розплющуватися, але мусили.
– Вставай, знайшла коли спать!
Ірина підскочила на ліжку, як ударена батогом:
– Що сталося?
Було темно, тільки десь поруч капала вода. Неритмічно, важко, але щомиті частіше. До холоду додавалася волога і, здавалося, аж застрягала в горлі присмаком мокрої крейди. Пересиливши відразу, ковтнула повітря. За мить блиснуло світло – і вона не впізнала помешкання. Не тому, що квартира була чужа, це Ірина пам’ятала. Кімната, здавалося, розповзалася по швах, наче була склеєна з картону. Вода стояла дрібними калюжами на підлозі, раз у раз здригаючись від нових важких крапель. Калюжі пухли, росли, зливалися між собою в масні озерця. Мокрі смуги краяли стелю, а кутки набрякли так, що, здавалося, зараз закашляють. Двоспальне ліжко у ніші, уже підмокле по краях, і волога зважніла ковдра (лише тепер вона зрозуміла, звідки в її сон заповзав холод і відчуття близької води) не залишали надії на бодай одну суху місцину в цій квартирі. Заховатися було ніде. Голий чоловік, що спішно натягував на сині ноги білі в дрібний горошок труси, був незнайомий. Від його постаті віяло ворожістю, наче протягом. Жінка інстинктивно прикрилася ковдрою аж до підборіддя. Вона побачила цю пригоду наче збоку і, відчувши себе героїнею несмачного банального анекдоту, несподівано розреготалася.
– Найшла коли сміяться! Вставай та давай щось робить! – чоловік гаркнув так, що жінка аж затремтіла, згадавши його поважну професію. Цей ковчег, ключі від якого дав йому товариш по курсу, аби вони безпечно перебули тут ніч – далеко від домівок і родин, цей ковчег дав течу. І вони мають його рятувати. Хіба не смішно? Її регіт, вона розуміла, був дещо істеричним, але його окрик її по-справжньому злякав. Здалося, що він може навіть ударити. Вона розгублено роззирнулася, наче шукала захисту. Чорне заплющене око телевізора – мов забитий наглухо лаз в інший світ. Вночі, після їхніх любощів, він дивився по відео порнушку – жадібно присмоктавшись до забороненого плоду, радий, що вдалося випросити в товариша касету, і невдоволений, що вона не схотіла розділити з ним оту новітню розкіш. Нині по екрану повзли темні гадючки, звиваючись і розходячись, ховаючи голівки і намагаючись відірватися від власних хвостів. Хвости тремтіли і, підживлені небесною водою, відростали знову. На журнальному столику підмокали рештки святкової вечері, краплі обстукували тарілки, важко бухкали в бокали, перекочувалися через краї столу і падали на підлогу. Ні, це таки не сон, і треба вставати.
Тапців біля ліжка не було – тапці взув чоловік, і жінка ступила голими ногами прямо в калюжу.
– А що робить? – спитала тихо, безпорадно і покірно.
– Вимочувать воду чи що! А я піду вгору, будить сусідів! – він рвучко натягував штани, а ті пручалися, наче втрапили в чужі руки.
Ірина подумала, що голою виглядає в цій ситуації щонайменше дурнувато. Натягла білизну і, розуміючи, що в тому вбранні, в якому приїхала сюди вчора, таку роботу не роблять, рушила як стояла у ванну кімнату – шукати якусь ганчірку, миску чи й банку, щоб черпати воду, що продовжувала прибувати. Маленький коридор плив, необлицьована ванна – теж. Вона знайшла дві великі пластмасові миски, підставила їх під найбільшу течу і заходилася ганчіркою, видобутою з-під раковини, збирати по кімнаті воду. Підлога в холостяцькій квартирі була брудною, руки швидко спухли й потемніли. Відчувала, як від холоду береться гусятинням шкіра. До горла підступали сльози. У цій воді це єдине, що легко маскується...
“Мамо, а ти надовго?”
“Доню, мені треба по роботі до Києва з’їздити. Тож ти цю ніч спатимеш у бабусі Віри, добре? А вранці я повернуся”.
Просвітила рентгеном: “Ти будеш працювати вночі? А що ти робитимеш уночі?”…
Ірина скреготнула зубами і затулила обличчя руками – наче дочка була поруч і від неї можна було отак просто заховатися. З драної чужої майки в миску стікали брудні патьоки, ветха тканина тріщала в руках, як остання жертва, що не має ні найменшого шансу на порятунок і знає про це. Усе тіло здавалося липким і таким же брудним, як ця ганчірка. Добре було б стати під гарячий душ, але червоний кран лише чмихнув, зашипів і змовк – і вона зрозуміла: це єдине, на що він здатний.
– Уявляєш, нас залили ті, що вище через поверх! Зразу над нами нікого нема, а коли я піднявся на сьомий, через двері чую: вода аж стугонить із крана! А старий хрич спить як убитий, сука!
Вона не підвела голови, зосереджено згрібаючи воду. Він бігав по квартирі, збираючи власні речі. Витяг касету з відеомагнітофона, кинув у дипломат, і той хижо клацнув замком, наче поставив тверду крапку в кінці іспитового завдання. По тому заторохтів на кухні посудом і, повернувшись із широким кухлем, присів біля калюжі в іншому кутку кімнати. Дощ стихав і їхня робота вже не здавалася такою безнадійною і безконечною. Мовчання було важчим і підганяло.
Вони попрощалися біля під’їзду.
– Отам, за рогом, прямо, метрів за 500, – вокзал… А я, звиняй, біжу на трамвай, у мене через час пара. Пока!
Холодно цмокнув у щоку – наче впала найбільша, остання крапля. Вона аж зіщулилася. Довго стояла, мов крижина, поки вересневе сонце не підтопило її краї, а до слуху долинув посвист електрички. Десь зовсім поруч. Вона обсмикнула спідницю і рішуче пішла на нього.
