Я брів по снігу. Такому білому і чистому як аркуш нового ватману. Брів порушуючи пунктиром своїх слідів його незайману білизну. Але я не брів – я йшов. Йшов легко, як не можна ходити по глибокому снігу, настільки глибокому, що нога провалювалась по коліно. Легко й швидко йшов я. Радіючи яскравому сонцю на блакитному безхмарному небі. Радіючи густо розкиданим навкруги зеленим ялинам. Йшов не відчуваючи втоми і не збиваючись з ритму власного дихання., підставляючи обличчя під подих теплого і лагідного вітру.
Я йшов по глибокому снігу не звертаючи увагу на те що кількасот метрів ліворуч зручний проторений шлях. Я йшов по снігу і мені це подобалось. Я хотів цього. Йшов, йшов, йшов. Не втомлюючись від ходи і не помічаючи пройденої відстані. Мов потужний агрегат. Відчуваючи себе машиною. Йшов і не відчував втоми. З кожним кроком збільшував швидкість. Ставало жарко. Пальці швидко пробіглися розстебнувши ґудзики бушлату. Вітер вдарив у груди, але розпашіле тіло не відчуло холоду.
Швидше! Швидше! Швидше! Серце відбивало ритмі мозок давав команду. Мій крок пришвидшився до бігу. Так легко! Так добре! Хотілось кричати.
Йшов час. Я рухався паралельно дороги. Рухався і не відчував втоми.
Вітер посилювався. Незнамо звідки з’явились хмари. Вони поступово, невеликими групами протікали по небу не порушуючи загальної картини, спочатку. Дедалі їх ставало все більше і більше. Вітер сильніше і сильніше. Вже важко його було назвати лагідним. Хмаринки згуртовувались у великі хмари і ось вже обступили сонце.
Вже було не так легко. Почав втомлюватись. Крок ставав повільніше, рух хмар швидше. Вони затуляли сонце, а це було моє єдине джерело живлення. І все ж не зважаючи на всю важкість ситуації я не звертав на шлях.
Ставало темніше і темніше. Вітер все потужніше бив по корпусу. Біг перейшов на крок. Потім брів ледве волочачи ноги. Через деякий час почав падати. Нещодавно лагідний і легкий вітер тепер жбурляв мені в обличчя великі груди снігу. Природа враз повстала проти мене. Проте я йшов їй наперекір нічого не бачачи в темряві.
Йшов! Йшов! Йшов!
“Зверни на шлях” – підказував мозок. Проте впертість брала своє.
Впав. Холод пронизав все тіло. Морожені руки не слухались і знову впертість брала своє. Проте я повз. Повз на морожених руках. Падав обличчям в сніг, підводився і знову повз.
Прокинувся.
Виявилось що уві сні впав з нар і зараз знаходився на холодному полу землянки. Глянув на наручний годинник. Без п’яти п’ять. Вчасно.
“Оце так сон”. Тільки і зміг подумати одягаючись.
В голову лізли різні дурниці на рахунок віщих снів. “Спиться та й сниться”, - згадав фразу почуту в дитинстві. Про те сів на нари і обхопивши обома долонями холодний автомат і опустив голову чолом на ствол.
- Пора повертатись, - промовив собі, - Передчуття тут дійсно ні до чого. Я просто втомився.
Ще якийсь час сидів і думав.
- Все, вирішено. Повертаюсь. Крапка, - промовивши це в голос я рушив із виходу до землянки.
15.
Під час довгого переходу до основного табору я весь час думав над тим, що пора вже повертатись додому. Не те щоб моя місія тут закінчилась, просто я дійсно втомився. По прибутті в табір не вдалось знайти ні одного із основних польових командирів, тому розмову прийшлось відкласти.
Легко прокинувся. Сьогодні вже твердо вирішив поставити чеченців перед фактом свого повернення на батьківщину. Польові командири від кого це мало залежати вже повинні бути на місці. Виходячи з землянки я посміхнувся від однієї думки, що раптом майнула в мозку. “А якщо не відпустять?” Тобто як це не відпустять? “А от так, просто не відпустять і все. Що тоді робити?” Хм! Тоді потрібно говорити так, щоб відпустили.
Сповнений рішучості я рухався в напрямку штабного будинку. По дорозі майнув знайомий УАЗ. “Дивно, - пам’ятаю подумав тоді, - Нас послав пішки, а сам прибув сюди на машині”. Хоча це ще нічого не говорить вони збирались на якусь операцію якраз того вечора.
Заглиблений в свої думки я повільно йшов по вулиці автоматично відповідаючи на привітання. І ось вийшов на центральну площу. Тут щось відбувалось. Зупинився. Більш уважного погляду було достатньо, що за дійство тут мало відбутись. Мені захотілось іти, але щось зупинило крок. Що це було? Не знаю. Проте внутрішній голос різко пробив по скронях: “Куди тікаєш? Ти хотів бачити війну? Ти добровільно сюди приїхав! Тепер дивись. Дивись уважно! Все запам’ятай. На все життя, як зараз цим трьом хлопцям відріжуть голови і наштрикнуть на палю, чи підкинуть на блокпост їхнім друзям і рідним на згадку. Дивись. Не закривай очі. Це війна, зі всією своєю грязюкою. Адже легко натискати кнопки, а потім драпати під прикриттям автоматників. Глянь но у реальне обличчя смерті. Реальних приречених”.
І от я стояв із заплющеними очима розуміючи всю глупоту свого вигляду. Стояв на виході із вузенької вулички і не хотів ні відкривати очей, ні підходити ближче, а це було необхідно зробити. Перш за все для себе. Думки били мене по власному самолюбству і гордості, по ранніх ідеалах, принципах, дитячій уяві.
А в цей час на площі біля розваленої школи збирався натовп. Люди збирались навкруги невеличкої групи із п’яти бойовиків чеченців і трьох солдат у формі військовослужбовців РФ.
Двоє солдат стояли на колінах. Третій ні. Один із бойовиків наніс йому удар ногою під згин коліна. Солдат без стогону впав, але за секунду різко підвівся. Його вдарили прикладом між лопатки і він знову впав. Однак і на цей раз його перебування в горизонтальному положенні перебувало не довго.
Я вже рухався. Легко відсторонюючи людей рукою намагався пробратись поближче. Не ховав свого обличчя, хоча на даний момент мені було соромно, що я тут серед катів, а не серед катованих. Вибрався наперед натовпу.
Юнака збили на землю і почали бити ногами. Перестали. З розбитим в кров обличчям, зв’язаними за спиною руками, тремтячи від натуги і болю хлопець без жодного звуку знову звівся на рівні ноги. Один з молодих чеченців підскочив до нього з бажанням нанести удар прикладом в обличчя, але різкий оклик зупинив рух на півдорозі.
Різким, нервовим кроком Мавсар підійшов до своїх бійців і полонених. Він не дивився на натовп просто пройшов повз нього. Його обличчя було занадто напруженим із-за чого воно здавалось більш грубим, навіть занадто жорстким.
Ні до появи Мавсара ні після його появи ніяких шансів врятувати хлопців не було. Мені залишалось лише одне – спостерігати.
А польовий командир зупинився. Розвернувся обличчям до натовпу і почав говорити. По-російськи, щоб його розуміли всі і солдати, і місцеві жителі, і я. Однак я його не слухав. Мене не цікавило що він скаже, щоб виправдати свою жорстокість. Я просто дивився на приречених. Двоє тих, що стояли на колінах мало привертали мою увагу. По них лиш ковзнув мій погляд затримавшись на коротку мить і якась недобра , зла, цинічна фраза промайнула в моїй голові. Однак я швидко перебив її простим запитанням: “А як би ти сам поступив в подібній ситуації”?
І в голові спорожніло. Не було думок. Зависла програма.
Впіймав себе на тому, що дивлюсь на землю. Підвів очі. Третій хлопець стояв. Стояв опустивши голову. Трохи нахилився тілом вперед, на тремтячих ногах, але стояв... Не на колінах. По коротко стриженому волоссю із багато чисельних ранок і подряпин текла кров. Багато її струмочків зливалось в один великий, збігали на чоло і крупними краплями падали на пилюку площі. Чи мені так здалося, але перш ніж попасти на пилюку вони зблискували на сонці.
Чому мене зацікавило це? Я ж просто хотів побачити його очі і він немов розгадав моє бажання. Його голова почала поступово підійматись, напружуючи через біль шийні м’язи. Наші погляди зустрілись. Чомусь серце один раз влупило із силою пневмомолота, а далі билось вже нечутно.
Із запухлої, кровоточивої, побитої маси, котру з великою натяжкою можна було назвати обличчям на мене глянули сірі сталеві очі. Очі мужчини, воїна. В очах не було страху, хоча юнак усвідомлював, що це все. Помилування не буде. А очі сміялись. Не істерично, а насміхались.
Я не слухав Мавсара повністю абстрагувавшись від того що відбувалось на площі, але коли хлопець опустив голову реальність знову нахлинула на мене.
- Ну, - світ знову почав вимальовуватись у своїх гнітючих тонах, не дивлячись на ясний сонячний день, - Яке твоє останнє бажання?
Це питання було задане одному із стоявши на колінах.
- Відпустіть! Відпустіть! Благаю! В мене... – йому не дали закінчити.
Міцна рука одного із бойовиків захопила його із заду за волосся, закинула голову назад...
Я відвів погляд в сторону. Потім знову подивився назад.
Хлопець із сірими сталевими очима дивився на другого свого товариша. Той підвів голову. Їх погляди зустрілися. Останній ствердно хитнув головою і підвівся з колін.
Хтось із бойовиків рвонув було до нього, однак Мавсар легким рухом руки зупинив його.
- А ти? – промовив чеченець звертаючись до того, що тільки но підвівся з колін, - Твоє останнє бажання?
Хлопець подивився в очі польового командира і неголосно сказав:
- Можна, щоб мене пристрелили?
Мавсар погоджуючись хитнув головою і зробив знак своїм. Двоє бойовиків взяли приреченого за плечі і повели через натовп.
Чеченець повернувся до останнього, але не встиг задати питання.
- Дайте закурити.
Щось схоже на таке запитання прорвалось крізь поламані зуби і розбиті губи солдата.
Йому розрізали мотузки на руках, дали сигарету і припалити. Тепер він сів на землю і зі смаком зробив кожну затяжку. Підняв голову, дивлячись на сонце, насолоджуючись тютюновим димом, допалив цигарку до кінця. Недопалок описав неправильну траєкторію півкола впав на пилюку площі. Хлопець підвівся. Крутонув пару раз головою, розминаючи м’язи шиї. Підняв підборіддя провів великим пальцем по горлу сказавши:
- Не промахніться хлопці.
Тільки після того як він це сказав я зрозумів сенс цих слів. На шиї була на татуйована штрихова лінія із написом над нею. Що написано я не помітив.
Пролунав постріл. Солдат впав. Йому не відрізали голову. Чеченці цінують мужність. Натовп почав розходитись. Я мовчки рушив до тіл, що лежали на площі. В цей час пролунав другий постріл. Я здригнувся. Але зрозумів через секунду. Це застрелили третього солдата. Цікаво, чому його вивели подалі від натовпу. Мені важко було розібратися в режисурі Мавсара.
Вже підійшов до розпростертих тіл. “Стійкий олов’яний солдатик, – чомусь подумав, - Мабуть я вже ніколи не побачу людини такої мужності”. Зараз мене цікавило його татуювання. Присів. Ніяких емоцій з приводу, що торкаюсь мертвого тіла. Уважно оглянув татуювання, хоча і оглядати було нічого. Проста штрихова лінія кільцем охоплювала шию, а над нею на горлі був акуратний напис: “Лінія відрізу”. Смертник!? Мені важко зрозуміти.
- Засуджуєш? – голос донісся зверху.
Я підвівся. Росул. Він також дивився на мертвого солдата. Ми привітались. Мені якийсь час був потрібен щоб зібратись думками для відповіді. Нарешті вимовив, ні, навіть вичавив із себе відповідь.
- А хто я такий щоб засуджувати, - фраза вимагала продовження, тому витримавши нову паузу продовжив, - Не моє село зрівняли танками з землею, не моїх родичів розстріляли П’яні ОМОНівці, не мій будинок розбомбили літаки. І врешті решт не я на своїй землі вимушений ховатись неначе вигнанець. Тому я не маю права засуджувати. Мені просто шкода. Однак це війна. І тут діють закони жорстокості. Але сьогодні я отримав урок, якого не мав і не буду мати в наступному, це точно.
- Ти на рахунок цього хлопця? - Росул запитав не зразу.
- Так.
- Стійко тримався.
Ми більше не розмовляли просто відійшли від трупів. Я ще на мить зупинився і знову глянув на “Стійкого солдата”. Слова вибачення застрягли десь далеко і сумління не дало мені їх вимовити. Розвернувся і побрів до будинку штабу. Все вирішено. Однозначно я повертаюсь додому.
16.
Скільки себе пам’ятаю завжди було проблемою твердо сказати ні. Тобто легко даю себе вмовити. Так і на цей раз. Мене вислухали без заперечень і не перебиваючи. Не вмовляли залишитись, не погрожували і не пробували купити. Просто попросили прийняти участь іще в одній операції. Я не зміг відмовитись.
Внизу продовжували лунати вибухи. Навіть дивно скільки різних детонуючи речовин може бути на простому блокпосту. Однак цього разу він був незвичайний, на ньому заночувала колона бензовозів. Н-да, прокинутись зранку пощастить не всім. І чомусь ця жорстока думка не здавалась мені уже дивною.
Ну що ж все закінчилось. Тепер я повертаюсь додому. Темна ніч не заважала провіднику знаходити потрібний напрямок. Мої ж ноги, звиклі до гірських стежок, самі вишукували найбільш вдалі місця для кроку. Навкруги темінь. Зорі на низькому небі хоча і були яскравими проте майже не давали світла. Очі звикли до темряви, але й вони вихоплювали з загального чорного фону лише обривки силуетів. Силуетів казкових, вродливих примар, але не було страшно. В цій темній дорозі мені подобалось все, адже я повертаюсь додому.
“Якщо ти був на війні і не був поранений – ти не був на війні”. Звідки взялись в моїй захаращеній голові ці слова я сказати не можу . Може хтось говорив, а може й десь вичитав. Здавалося б – якась нісенітниця, ан ні. Десь приблизно так воно й є. Адже поранення це твоє власне випробування. Випробування самим суворим екзаменатором, вірніше цілою юрбою їх. Такі як біль, страх, відчай і велика кількість їхніх похідних. І більшості цих похідних людство навіть не придумало назви у своїй мові. Але менше з тим. Що тоді сталось? Ні розповісти ні пояснити я не можу. В голові залишились лише уривки спогадів, поодинокі картини, які важко зв’язати до купи. Як різко з усіх сторін вдарили автоматні і кулеметні черги. Як я опинився на землі. Як перекочувався, піднімався стріляв на всі боки мов Рембо. Знову падав, перекочувався.
Цей бій виник і вщух так само раптово як і всі скоро тічні бої. Він спалахнув мов сірник і погас залишивши після себе розкидані по галявині бездиханні тіла і... мене. Мене котрий повільно осідав на землю. Я... Я немов бачив себе зі сторони. Мої очі були неприродно великими від подиву, а погляд напрямлений на те, що ще зовсім недавно називалось моєю рукою. Ні. Я не кричав, не плакав, не проклинав, я просто дивився на місце трохи нижче ліктя звідки вийшла куля. Маленький, блискучий декількаграмовий покидьок мало не перерубав мою руку навпіл. Влаштувавши майже посередині її суміш із уламків кісток, порваних жил і волоком м’яса. Кров текла суцільною рікою заливаючи куртку, штани, черевики. А я дивився мов зачарований і нічого не робив. “Боже! Що це? – кричала вся моя сутність, - Що це? Тут була моя, моя рука! Що? Що з нею? Де моя рука?” Істерика? Шок? Паніка? Чи як це можна ще назвати. Я не розумів, чи не хотів зрозуміти, що разом з кров’ю втрачаю свої сили. Що потрібно було щось робити. Накласти жгут, шину. Я ж просто сидів і дивився на руку.
Мене врятував Росул. Не то мов бовдур сплив би кров’ю.
Потвори виривались із червоної пульсуючої плями. Вони йшли на мене поодинці і невеликими групами. Йшли, але не доходили. Розчинялись в повітрі. На їх місце приходили нові, ще більші і ще потворніші. Я чув голоси. Чув їх сміх. Мені було страшно, страшно і дуже шкода себе. Я силився розплющити очі, силився поворухнути рукою чи ногою, марно. Немов хтось дуже сильний тримав моє неслухняне тіло, ні, ще гірше, воно немов було приковане до невидимої мені площини. Все марно. Я – слабак. Я – ніякий.
Така маячня була постійно. Мінявся тільки вигляд потвор і розміри пульсуючого кола. Рука боліла. Мляво, нудно, так як болить зуб. Час від часу вона вибухала диким, шаленим болем і тоді... Тоді я провалювався в чорну безодню.
Відмовляюсь від обезболюючого. Кляну, благаю, прошу. Біль стає все сильніше. Наближається хтось із шприц-тюбіком. Я щось пробую сказати. Слова застряли в горлі. Пробую підвестись. Неможу. Через неможу. Однак мені не дали цього зробити. Мене просто хтось вдарив в чоло. Сильно, вдало, точно. Я втратив свідомість.
Крізь білий туман приходило пробудження. Крізь цю димку на передній план випливало приємне дівоче обличчя. Її темні, газелячі очі дивилися на мене з жалем і сумом.
- Привіт! - промовив я тихим безвольним голосом.
Темні очі одразу спалахнули. Обличчя повеселішало.
- Привіт! – ви навіть не підозрюєте як я зрадів почувши відповідь.
- Де я? – промовивши ці слова я провалився у глибоку прірву небуття.
Я летів, летів, летів. Кругом мене літали різні звуки. Вони чомусь набували форм і кольорів. Я пробував дотягнутись до них рукою. Марно. Вони танули.
Чому так?
Прокинувшись я знову потонув в безодні газелячих очей.
- Ти дуже гарна, - це були перші мої слова після того як прокинувся.
Посмішка дівчини тепла і приємна. Проте чорна хмара вже збиралась в мозку. Відчуваючи що скоро знову порину у небуття запитав:
- Ти хто?
І знову темрява я падаю. Провалля без дна і тільки чую:
- Елісо!
В мене немає асоціацій.
- Елісо!
Щось дуже схоже на Каліпсо.
- Елісо!
Невже так звуть ангелів.
- Ми думали ти взагалі не виживеш, - Елісо дивилась так сумно як тоді коли я прокинувся в перше.
- Господи, це ж лише поранення в руку.
Її посмішка стала ще сумніша ніж мій теперішній стан.
- Дуже багато, навіть занадто багато втратив крові. Сильно виснажений. Гарячка, простуда і ще бо зна що. Лікар продиктував тоді довгий список. І з рукою потрібно було щось робити. Боялись зараження крові. Але все минулось. Крім того, Авто сказав, в тебе міцний стержень.
- Хто такий Авто? – я починав ревнувати.
І знову посмішка. Я в захваті. Посміхайся. Посміхайся будь ласка . Посміхайся частіше. Тільки посміхайся весело.
- Авто – це наша зірка хірургічного відділення. Він в Москві навчався.
- Це він мене... Тавой, - я хитнув в бік забинтованої руки.
- Так, - і знову посмішка.
- Елі-со-о-о!- я навмисне розтягнув її ім’я і відкинувся спиною на подушку.
- Що? – її лагідний голос прозвучав аж занадто інтимно.
- Мені дуже подобається твоє ім’я, - я не кривив душею.
- Я рада, що тобі подобається.
Натяк, чи проста вічливість? Мій погляд пройшовся по кімнаті, по стінах, стелі і як колись давно знову потонув в глибині темних, газелячих очей.
Стоп! Хальт! Цюрюк! Чи не закохались ви молодий чоловіче? Ні! Тільки не це! Ніякого кохання! Нічого подібного не може бути зі мною. Не повинно бути. Я тут на роботі і ніяких службових романів. Воля! Волею можна подавити будь які почуття і слабкості.
- Вибач. Я втомився, - на цей раз мій голос прозвучав занадто холодно.
- Нічого, - я не почув ні тіні образи, її рука ласкаво провела по моїй щоці, - Відпочивай.
Струнка, гарна дівчина легкою ходою рушила до дверей палати. Я ще міг зупинити її, проте... Не зупинив. Навіть не зробив жодної спроби для цього. Ні. Ніяких надій я не повинен їй подати. Досить слабкості. Волею можна подавити все.
Йшли години, повільно накопичувались в дні і так далі. Приходив лікар, Авто, веселий грузин мого віку. Приходила Елісо, але наші розмови з нею не клеїлись. Я відчував, відчував потяг до неї, але давив його в собі. Не давав все наростаючій пристрасті захопити мій мозок. Чому? Та тому що! І все! Це остаточна і повна відповідь. Більше до цієї відповіді повертатись не варто. Кохання мені не потрібне, в крайньому випадку зараз.
- Від сьогодні і на потім дозволяю вам прогулянки, - промовив Авто по закінченню огляду, - Але у супроводі медсестри.
- Дякую лікарю, - пошепки мовив я, - Коли можна починати?
- Хоч зараз, - він розвернувся до супроводжуючих, - Елісо, займешся?
- Так, якщо хворий не проти.
Чи проти я? Ні звичайно. Проте це говорило серце, а мозок твердо стояв на тому, що проти. Що сильніше? Погляди всіх присутніх зосередились на мені.
- Я не проти, - промовив пошепки.
- От і добре, - лікар зі свитою вийшов із палати.
Залишився сам. Зі своїми думками, аналізом почуттів і почуттям, що я щось роблю не так. Чому я боюсь підпустити до себе цю дівчину. Чому гоню почуття? Чому? Не знаю.
Відповідь достойна ідіота.
Різким рухом відкинув ковдру і підвівся. В очах потемніло. Голова закрутилась. Щоб не впасти, відкинувшись назад сів. Заплющив очі. Посидівши трохи заспокоївся. Зібрався з силами, підвівся. Стіни знову хитнулись, але я знав, що це оптичний обман. Зробив декілька кроків. Повернувся до канапи і знову сів. Але ж я ще занадто слабкий. Відчув що виключаюсь. Темна хмара, що з’явилась в далеких глибинах мозку повністю заполонила мене всього. Знов провалля.
Табір в горах. Сонце повільно котилось до обрію. Повільно. Поступово слабнучи промені не дають вже того тепла, що в день, однак оптична вистава сонячного світла лише починається. Промені світила вже атакують землю під іншим , більш гострим кутом, нові ефекти переломлення, розпорошення і відбивання. Мій погляд вихоплював різного роду оптичні неподобства із суцільної картини, придавав їм нових форм своєю уявою, відкидав, перевертав, роздивлявся під різними кутами.
- “... я слышал быль прошедшую века, - ого місцевий фольклор, це цікаво, - На узкой тропке встретились мужчины, непримиримых кровных два врага”
Гра променів сонця мене вже мало цікавила. Тепер мене приваблювала ця пісня, що лунала від табірного багаття. Там зібрались всі бойовики, незайняті на постах.
Однак почувши про вузьку стежку в мене одразу з’явились асоціації з дитячою казочкою про двох баранів на гірській стежині. І ось я почую місцевий варіант притчі.
“... один в дорогу вышел безоружный, другой сжимал кинжала рукоять…”
Здається дуже схоже, але зі зброєю.
“... Кстати, ты безоружен это ничего. Живим, уйдет один из нас и хватит на это нам кинжала моего… ”
Звичайно, ніж на ніж було б набагато важче.
“...поочерёдно нанося удары на этой тропке полегли они…”
От такого обороту я не чекав. Сто відсотків не чекав. Це щось вище за мене. Це вище за моє розуміння світу. Це недоступно мені і, я думаю, пересічному європейцю.
І ось останні стрічки пісні мене вразили ще сильніше.
“Не менее чем верности у друга умей ценить и честность у врага”.
От так от. Схожий сюжет, однак висновок суттєво відрізняється від того, що я пам’ятав з дитинства. А в дитинстві це звучало так:
“В этой речке утром рано утонули два барана”.
Я прокинувся. На дворы глуха ніч. Підвівся. Хилитаючись рушив до дверей. Вийшов у коридор.
Десь далеко горіла настільна лампа чергової медсестри. Попрямував туди. Сестра спала. Вирішив не будити. Просто пішов до кабінету чергового лікаря.
Коли я зайшов в кабінет то побачив чоловіка, що сидів за письмовим столом. Чоловік щось писав. Почувши стороннього в кімнаті він не повертаючись задав питання.
- Вибачте, я не розумію грузинської.
Від моїх слів чоловік здригнувся. Потім різко розвернувся. Не дивлячись на напівморок кімнати я його непогано роздивився. На вигляд можна сказати - типовий грузин, такий, якими їх показують в фільмах.
- Не спиться? – було його питання.
- Сниться різна єресь.
- Буває, - він із розумінням подивився в мою сторону, - Сідай, - вказав на стілець, а сам витяг із ящика столу пляшку із яскравою етикеткою і пару яблук, - Складеш компанію?
- Так, - я присів на стілець, - Мені б цигарку.
Він уважно подивився на мене, немов на обличчі була історія хвороби. Однак це навряд чи йому було потрібно, адже із білих в лікарні є тільки один, здогадайтесь хто. Лікар підвівся і дістав із сейфу пачку сигарет.
- Я сам не палю, - промовив він кладучи пачку на стіл, - А ти пали. Прямо тут.
Так і порозумілись.
Аж дивно. Пили мовчки. Розмовляти не хотілось. Кожен думав про своє і нікому не потрібен був співбесідник. В мене з думок не йшов цей сон, вірніше пісня із сна. Це можна зрозуміти, дійсно вища ступінь благородства, але... Я б так не зміг.
Ні. Точно не зміг би поступитись своєю перевагою, щоб стати на рівні із суперником якого смертельно ненавидів. Вже з самого початку дуелі кінець був зрозумілий. Ніхто не залишиться живим. Я не можу назвати цих людей баранами не дивлячись на всю нераціональність їх поведінки.
В порівнянні двох казок, здається що найбільше повинно сподобатись те що чув у дитинстві однак мені більше до душі горський варіант притчі. Ближче, хоча, я повторюсь, сам би так не поступив. Як доказ цього мої розбори із Косом.
Горець, котрий урівняв шанси свої і суперника був дуже благородною людиною, а я? А що тоді я? Навіть не повертається язик назвати себе хто. От так от. І я не один такий. У слов’ян немає подібної притчі, в крайньому випадку я не зустрічав. Однак у нас є сама козирня – про крайню хату. І мабуть тому ми сміємось з баранів, не бачачи того, що вже давно самі на них перетворились, а вони гордяться пращурами котрі могли цінити чесність ворога. Сумно
Я підвівся. Попрощався з господарем і рушив у бік своєї палати. Чомусь вважав себе недуже порядною людиною. Може винні пари занадто підсилили мою самокритику. Може. Але неприємний осад залишився.
Я завжди відрізнявся від оточуючих міцним здоров’ям. З сіми років, тобто з першого класу, і по сей день не пропустив ні одного дня по хворобі, було то навчання чи робота. Іноді хотілося б а не міг. Якось з дитинства було все поставлено так, що на хворобу немає часу. Та і відновлення організму було швидким. Синці сходили за два три дні. Ушиби не відчував і не придавав їм значення, а тріщин і переломів не було взагалі. Кістяк відрізнявся завидною міцністю. Батьки дали мені міцне здоров’я. Та і взагалі мені з ними за все життя не розплатитись.
Авто після чергового огляду залишився задоволений станом свого пацієнта, тобто мене. Сказав, що через тиждень можна буде знімати штифти. Це той металевий каркас на якому зібрали мої роздроблені кістки. Операцію назначили на завтра. Після чого тиждень реабілітації. Ха! Я через десять днів лечу додому.
Двері палати зачинились за Росулом. Останнім часом мене всі тільки радують. Завтра я лечу на Київ. Квитки вже на руках. Операція пройшла вдало. Кістки зрослись нормально і взагалі я не розчарував свого лікаря. Тепер моїй пораненій руці потрібні регулярні вправи для відновлення функцій. Авто сам дав мені брошурку “Самвидаву” в якій детально все описувалось.
Підійшов до вікна. Березень. Початок весни. На Україні мабуть ще морози, а може й ні. Щось я пропустив прогноз погоди на сьогодні. Проте тут, лагідне весняне сонце посилало свої промені мені в палату немов вітало з одужанням. Настрій був чудовим.
- Відлітаєш? – почувся ззаду сумний голос Елісо, я не почув як вона зайшла.
- Так, - промовив не повертаючись, - Завтра.
Мої спина і потилиця відчували погляд її темних очей. Чому мені так ніяково. Адже між нами не було абсолютно нічого. Ні я їй, ні вона мені нічого не обіцяли, ні в чому не признавались. Так, я згоден, була взаємна симпатія яка з часом переросла в щось більше, але і я і вона вели себе виключно чемно не виставляючи на показ свої почуття і не піддаючись пристрасті. Дивно. Чому все ж таки не по собі? Чому в мене відчуття, що я когось зрадив?
- Тебе хтось чекає вдома? – я чекав дещо подібне, готувався до цього, але почувши його все забув.
Повернувся обличчям до дівчини.
- Ні, - такою була відповідь і це була правда, в крайньому випадку я так думав тоді.
Нас відділяло три кроки. Потрібно було щось робити, або крок назустріч, або... Або що? Відкинути всі почуття. Про себе чомусь тоді не думав, було шкода її, адже вона на щось надіялась навіть не показуючи цього. Вона і так по місцевим міркам зробила багато, вона прийшла до мене, а це говорить більше ніж саме палке освідчення в коханні. Мені навіть неможливо уявити собі як це важко було для неї. Тепер справа за мною. Мені варто зробити лише крок, менше, півкроку, ще менше, натяк на крок і ... Однак я стояв, зображуючи холодний уламок граніту.
- Забери мене з собою на Україну, - вона втомилась чекати, вона наважилась на цей крок сама не зважаючи на мою холодність.
Мій погляд важко опустився додолу. Те що маю зараз сказати, важко говорити дивлячись в ці сумні, гарні очі, які, все ж таки, не були мені байдужими. Однак, виховання взяло своє. Звичка говорити прямо дивлячись в очі. Наші погляди зустрілись. І я знову поринув у глибини темних очей красуні. Її погляд манив за собою і обіцяв, обіцяв, обіцяв.
Стоп!
- Це неможливо, - промовив перервавши свій політ.
- Чому?
Я сумно посміхнувся. Сказати, що нічого не відчуваю – не міг. Не міг грати на цьому і дивлячись в очі брехати про святе. А щось видумувати...
- Я дуже бідний, там на Батьківщині. В мене нічого немає за душею, - і все ж брехав, але не про почуття. А думав, що не зможу сказати неправду. І як воно може в’язатись з обдуманим тільки но. Чорт! Суцільні протиріччя. Я думаю одне, а говорю те, про що навіть не хочу думати.
- Це пусте, - вона все ще намагалась врятувати ситуацію, - Я не шукаю багатіїв.
- Це абсолютно неможливо, - подавивши волею всі сльози і соплі душі мовив вже більш спокійно, - Я не можу собі дозволити дружину. Це буде не чесно по відношенню до неї.
Промовивши ці слова я присів перед тумбочкою. Відкрив її. Там лежав букет із п’яти білих троянд. Я передбачав цю розмову і тому замовив його Росулу зарання. Взявши букет я підвівся і підійшов до неї.
- Візьми будь ласка, - промовив простягаючи їй квіти, - Візьми і пробач мені мою холодність. Повір так буде краще для тебе.
Вона вискочила із палати із букетом в руках, а на моїй щоці палав пекучим полум’ям останній поцілунок юної грузинки, як символ, що мене вибачили.
Підійшов до вікна потираючи долонею ціловану щоку. І от чому я себе почуваю поганою людиною? Чому за останній рік так мало ситуацій в яких я був би собою задоволений? І відповідей немає. А чи не здається Вам, це я до себе, що аж занадто багато питань позбавлених відповідей?
17.
Об’явлена реєстрація на рейс “Тбілісі - Київ”. Грузинською , трохи згодом російською. Я почув це коли проходив крізь скляні двері аеровокзалу. Росул йшов по переду вказуючи дорогу. Позаду мене молодий чеченець ніс валізу з моїми речами. Впевненою ходою мій чеченський друг підійшов до віконця бюро реєстрації і просунув туди мій паспорт і квиток.
Коли мене зареєстрували він запитав.
- Ну що, до посадки ще є час. Почекаємо тут, чи підеш?
Чого тут думати, я вже по швидше хотів опинитись по той бік кордону, в літаку, в Борисполі, в Києві.
- Ні, не буду вас затримувати, - Росул розуміючи посміхнувся. Повернувся до молодого чеченця і промовив йому декілька слів. Хлопець хитнув головою, зняв валізу з плеча і поставив коло моїх ніг.
- І останнє, - супроводжуючий протягнув мені конверт, - Тут банківські реквізити, ну словом все що потрібно тобі, щоб розпоряджатись грошима на банківському рахунку.
- Дякую, - я поклав конверт в внутрішню кишеню пальто, на батьківщині було ще холодно.
Ми ще якийсь час стояли не наважуючись розтатись, не знали як розійтись. Нарешті я перервав гру в мовчанку.
- Ну все. Я пішов. Якщо що, то ти знаєш телефон. Дзвони.
Росул посміхнувся.
- Ти знаєш. Я не буду тобі телефонувати, - пауза і відвертий погляд в очі, - Ти нам сильно допоміг і все інше, але... Скажімо простіше, я не сильно люблю білих.
В крайньому випадку відверто.
Я не був здивований.
- А я терпіти не можу чорних, - і ця відповідь не була побрехеньками, я дійсно такий.
Наша поглядова дуель продовжувалась, ще якийсь час. І ось ми мов по команді підняли правиці і вказавши один на одного вказівними пальцями промовили:
- Тільки не говори нікому, добре, - одноразово, мов по команді.
Після цього ми знову ж таки одночасно хлопнули друг друга по плечу і засміялись. Попрощались. Росул дочекавшись коли я пройшов митний і прикордонний контроль зник за вихідними дверима аеровокзалу.
Літак набравши висоту вирівнявся і взяв курс на Київ. По радіо екіпаж передав, що все нормально і можна відстібнути ремені безпеки.
Сидячи в кріслі, сам один в ряду, я ковтав “Сапераві” прямо з горла і закурював ароматну рідину не менш ароматним димом сигари. На душі весело і сумно одночасно. Здається я тут дещо залишив. Але не хочу вдаватись в роздуми що.
18.
- Що з рукою? – батько задав це питання коли ми вийшли на площадку перекурити.
Ще за столом я помітив, що його погляд занадто часто зупиняється на моїй лівій руці. Було видно, що він дещо підозрює. А по обличчю було видно, особливо під час моїх розповідей, він не вірить. Він не вірить в те що Сергій дав мені відпустку на рік. Не вірить в існування річних туристичних віз по країнах Євросоюзу. І, врешті решт, взагалі не вірить в те, що я був у Європі. Однак не піднімав ці питання за святковим столом, щоб не турбувати маму. Та й крім того, хто хто а він добре знає мою натуру. Зачепивши тему навіть не доведеться довго розпитувати – я сам викладу все. А в нього були серйозні підозри і він не хотів, щоб мама їх чула.
- Так що з рукою? – питання було задане більш серйозним тоном, його починало дратувати моє мовчання.
- Та так, спробував зайнятись гірськими лижами, але одразу взяв занадто крутий віраж. Ну який з мене лижник ти знаєш. Впав. Відкритий перелом...
- Дай й но я спробую закінчити, очуняв – гіпс, - його суворо глузливий голос давав зрозуміти – не вірить.
- Щось на зразок цього, - я продовжував валяти дурня.
- Давно гіпс зняли?
- Два тижні як.
- Покажи.
Тут вже робити було нічого і я закатав рукав.
Батько вивчав свіжий шрам секунд сім-вісім, не більше. Наступні декілька секунд, від міцного батькового запотиличника, моя голова зарухалась вперед-назад, мов китайський болванчик.
- Ти, салага, кого збирався обманути? – почув я все ще намагаючись вернути голову до її природнього стану, - Відкритий перелом від кульового поранення я ще можу відрізнити, хоч і не медик.
Він говорив тихо, майже шипів.
Я ще не стиг оговтатись від запотиличника як важка долоня по невеликій амплітуді опустилась на мою шию примусивши трохи присісти.
- А знаєш в чому різниця? – вже більш спокійно, - Га?
- В чому?
- Калібр 5,45 залишає характерно маленький вхідний отвір, - тепер він говорив тоном інструктора, - І великий вихідний. Таке має місце тому, що при всій потужності порохового заряду куля занадто легка. Тому пробивши перший заслін вона деформується і починає міняти траєкторію польоту в середині тіла. Після того як такі кулі почали застосовувати деякі “знавці” заговорили про кулі зі зміщеним центром ваги. У твоєму випадку – сильно роздробило кістки і порвало сухожилля. Ну як?
Закінчивши проповідь він забрав руку з моєї шиї і відійшов у дальній кут коридору.
- Непогано, - промовив я масуючи шию.
- Мені, звичайно, не все одно чим ти займаєшся, - почув я, - Проте ти вже дорослий і сам повинен розуміти, що робиш. Часи няньок закінчились. Не хочеш розповідати – не потрібно, проте ще раз спробуєш зробити з мене дурня – відіб’ю голову.
Батько викинув недопалок і рушив до квартири.
Стояв біля телефон-автомата і крутив між пальцями магнітну картку. Пливли хвилини разом з тютюновим димом, а я все ще не наважувався вставити картку в розріз і набрати знайомий, незабутий номер.
Нечисленні перехожі в цей ще не пізній час абсолютно не звертали на мене уваги, та й вони мені були байдужими. Голова була зайнята іншим.
Колись, дуже давно, здається навіть не в цьому житті, я зробив вчинок, який навіть зараз вважаю правильним. Чорт! Чому ж тоді так важко на душі? Невже сумніви? Пройшов майже рік, а я не можу забути. Не можу забути і не можу збагнути чому мене тягне просто набрати комбінацію із сіми знайомих цифр. Чому я хочу почути той голос який майже забув. Чи не забув? Чи я його пам’ятаю?
Так, не забув. Я нічого не забув не дивлячись на те, що прагнув забути. Я до сих пір пам’ятаю кожен відтінок інтонації і звучання її голосу. Я часто чув її уві сні і так само часто розмовляв із нею. А зараз... Все що потрібно зробити це два-три кроки і ще декілька рухів.
Глибокий вдих, видих знову вдих і немов у багнетну атаку я рушив до телефон-автомата.
Набрав номер.
Гудок.
Я буду чекати поки хтось не підніме слухавку.
Другий.
Глупо. Смішно.
Третій.
Годі. Ще один і все.
- Ало! – це долинуло із далеких туманів вічності, таке далеке, чуже і водночас знайоме і кохане. Парадокс, але, здається, я – суцільний парадокс.
- Ало! – повторилось, - Ало! Говоріть! Хто це?
Я ж стояв мов балбес і не міг промовити і слова.
- Олег!? Це ти! Я знаю, що це ти? Не мовчи, - я не знайшов в її інтонації ні однієї нотки роздратування чи злоби. Скоріше там був жаль і якась неповторна, незрозуміла мені ніжність.
- Так це я, - мої слова долинали звідкілясь зовні
- Чому ти не телефонував так довго?
- Не мав змоги.
На якийсь час у слухавці запанувала тиша. Нам так багато було що сказати ми мовчали. Зараз слова втратили для нас будь який сенс і краще за все було мовчати.
А в моєму мозку вимальовувалась картина. Я не уявляв її спеціально вона вималювалась сама по собі. Довгий коридор трикімнатної квартири де вона жила з батьками. Поличка біля вхідних дверей і телефон на поличці. Обої у коридорі відображали кам’яну кладку підземелля і навіть двері були зроблені під старовину. Однак зовнішній вигляд не гнітив, а заспокоював. А коло телефону вона, приклавши слухавку до вуха.
- Ало! – уява розпалась на складові мозаїки і розтворилась у повітрі, - Говори щось.
- Ще не пізно для прогулянки? – у своєму голосі я вловив ноти невпевненості і запитання.
- Ні, - відповідь прозвучала без обдумування.
- Добре, чекаю під під’їздом, - повісив слухавку.
Пройшло хвилин двадцять і Оксана з’явилась у проймі дверей під’їзду, а я зробив крок на освітлену ліхтарем площину перед входом. Нас розділяло декілька кроків і рік розлуки. Дві сварки і одне повернення. Тоді, більше року назад, свій крок назустріч зробила вона. Тепер черга за мною. Не дивлячись на всі образи, принципи і незрозумілості нашого минулого життя – я не міг без неї. І сам відчував, що вона не може без мене. Вона відкинула свою гордість і не послала мене куди подалі двадцять хвилин тому. Ну що ж, Олег Миколайович, ваш крок.
Немов переступаючи через себе зробив перший крок. Вираз її обличчя я не бачив. Вона стояла і дивилась на мої потуги, може в душі сміялась, а може відчувала щось інше, я не знаю. Мій другий крок. Цей стрункий стан, довге сіре пальто лише підкреслює правильність ліній, а не прикриває їх. Біле довге волосся розсипалось по плечах. Правильний овал обличчя, риси якого я не зміг забути.
Я наблизився. Обняв за плечі і пригорнув до себе.
- Я чекала... Я знала... Що ти повернешся, - чув слова в перерві між поцілунками.
Хм! А я про повернення навіть не задумувався.
Ми гуляли не помічаючи березневої слякоті. На нас не впливала погода. Оксана, як і раніше вела довгі монологи, я ж в основному мовчав. Час від часу задавав питання і давав короткі невичерпні відповіді на її запитання.
А потім ми прийшли до мене.
То було страшенне, дике, шалене кохання. В нас не вистачило терпіння добратись до ліжка. Знову і знову поринаючи у вир почуттів тіла і душі, згадуючи, вивчаючи по новому і розтворюючись одне в одному ми насолоджувались забувши про час, простір і будь що інше. Але сили вичерпуються.
Лежали. Відпочивали, ще не заснувши.
- Олег, - почувся шепіт.
- Тоді, рік назад, я думала ти мене не пробачиш. Твій погляд був таким холодним і такий сталевий блиск в очах.
Мені так не хотілось щоб вона зараз розразилась виправдальним монологом. То було давно. Не в цьому житті.
- Забудь. Я все давно забув. Спи. Почнемо все спочатку.
Промовив. Це легко. Слова сказані. Якби легко можна було все забути. Якби можна було все почати спочатку.
Якби...
Якби...
Якби...
А чи хочу я цього? Адже м’ясо смачніше трави і хижак назавжди є хижаком. Це – аксіома, а вона, як відомо, доведень не потребує.
Епілог.
Не я один знаю, що таке прокинутись з похмілля. Важкий, глибокий сон переривається із-за відчуття абсолютної сухості. Організм негайно вимагає вологи. Важкі, немов налиті свинцем, віки повільні з натугою розтуляються. По очах б’є ранкове світло і приходить біль. Тріщить голова, болить все тіло. Так, неначе пройшов крізь рукопашну сутичку з декількома суперниками, при чому явно не вийшов із неї переможцем.
Підвівся, знемагаючи від головного болю рушив до кухні. Досягнувши оної не обтяжував себе клопотами пошуку мінеральної води, просто жадібно припав до водопровідного крану жадібно ковтаючи прохолодну хлоровану рідину. Набрався води мов пузир, проте не відчув полегкості.
Повернувся до кімнати. Помітив на столі розпечатану пачку цигарок. На диво, вона не була порожньою, навіть навпаки, аж занадто повною, як для такої ситуації. Сів на стілець. Запалив цигарку. Зробив пару затяжок. Чомусь тепер мені полегшало. Окинув поглядом кімнату.
Н-да. Повний абзац. Натюрморт в сіро-темних тонах. Композиція із пилу, бруду, розкиданих речей, книжок, якихось паперів, повних попільничок і посуду із недопалків, а також із пляшок.
Н-да. Черговий раз різонув по мозку це неправильне буквосполучення, яке і словом назвати важко. Тварина. Це вже на свою адресу. Ні. На світле ім’я тварини, головний персонаж цього сюжету, явно не претендує. Він гірше тварини. Так загадити власне помешкання.
“Бог ти мій! А з ким хоч пив, ти пам’ятаєш?” Що ні, то ні.
Справа в тому, що запій продовжувався занадто довго. Майже тиждень. ”Во, балбєс! Так же і померти можна”. Можна. А можна і не вмерти.
Знову вийшов на кухню. Яка жахлива картина. Що правда у ослика Іа були інші причини таке говорити.
Просто необхідно тут навести порядок, та і себе повернути в стрій.
Душ. Холодна, гаряча вода. Різного роду варіації із температурою води. З холодної на гарячу, навпаки, різко і поступово. Це дало свої результати. Покидав ванну кімнату вже більш твердим, впевненим кроком, та і голова вже могла щось розуміти.
Приборка. Так зараз почнемо. Я стояв в дверях кухні. На холодильнику лежав аркуш паперу, розгорнутий так, щоб кидатись у вічі.
Хм! І що це за народна творчість. Підійшов взяв і почав читати.
“Олег!
Схоже на те, що твоє повернення було помилкою. Ми дарма зустрілись знову. Ти сильно змінився після своєї поїздки у Європу, якщо така взагалі мала місце. Я більше не можу з тобою жити. Щасти!
Абсолютно без поваги до нинішнього тебе
Оксана.”
Хм! Молодець. Їй за це, що вона по повернені, витримала мене три місяці, вже пам’ятник можна ставити. Із чистого золота між іншим. “Абсолютно без поваги до нинішнього тебе” – який стиль. Так. Спокійно. Без емоцій. В крайньому випадку зовнішніх. Однак я собі уявляю як задовбав її своїми останніми концертами.
Задзвонив телефон. Ні. Мені зараз ніхто не потрібен. Нехай спілкуються з автовідповідачем.
Після четвертого дзвінка автовідповідач ввімкнувся. Проста комбінація слів, гудок.
“Ало! Олег! – почувся голос Сергія, - Старий, ти сильно змінився. Що це все означає навіть не буду запитувати. Давай міняйся в зворотному напрямку і за тиждень я тебе чекаю працездатного. Інакше... Старий, зрозумій в мене не має часу на твої вибрики. Якщо це просто запой то я ще можу зрозуміти, а якщо щось інше... Навіть не знаю що сказати. Коротше, давай, через тиждень. Час пішов”.
Звук покладеної слухавки, короткі гудки і вимкнувся автовідповідач.
І йому також не подобається мій нинішній стан. І він думає, що я змінився. Схоже що так. Однак він мене не кинув. Дав останній шанс. Чому я так не хочу його використовувати? Мені ніхто не скаже?
Ще досить п’яним поглядом оглянув розгардіяш. “Пора, мій друг, пора”! Хм! Звідки це? Не пам’ятаю. Взявся за прибирання.
Монотонно і скрупульозно, як робив все завжди, із врахуванням всіх дрібниць, вичищав, вимивав помешкання сантиметр за сантиметром. Декілька разів бігав викидати накопичене сміття. І ось логічне закінчення – все чисто, все блищить, все випрано й помито. Н-так, чистота радує око. Здається я заслужив чашку міцного чаю.
Дзвінок в двері заставив здригнутись. “Хто це? Я ні а кого не чекаю”. Що це може бути за гість я навіть не здогадуюсь. Але поклав книжку на стіл і рушив до дверей. Цікавість брала своє. Відчинив двері, ніколи не дивлюсь в “глазок”.
- Добрий день! – переді мною стояв літній чоловік, середнього зросту з більш менш широкими плечима, це поки все що можна було помітити в напівмороці коридору.
- Добрий, - промовив я даючи дорогу гостю, сам не знаю чому.
Здається чоловік посміхнувся і ввійшов. Тепер я його міг роздивитись більш краще. Темне з просіддю коротко стрижене волосся не було ні рідким, ні занадто густим. Обличчя було покрите сіткою зморшок і коричневою тропічною засмагою. Брови середньої густини, от не роздивився колір очей, прямий ніс. Тонкі, акуратні вуса, вольове підборіддя. Форма черепа і посадка голови чомусь мені дали асоціації з ... бобром. Не смійтесь. Мені тоді було не до сміху. Адже не в кожного бобра погляд на сто метрів, мов крізь проріз прицілу.
- Мене звати Устим, - натяк на те, що наше стояння в дверях затяглось.
- Проходьте, - моя рука вказала в бік кухні.
Поки я замикав двері чоловік зайшов, сів на стілець, підсунув до себе запальничку і припалив.
- У нас є спільні знайомі, котрі дали мені спільну адресу, - промовив гість після того як я зайняв місце навпроти нього, - Називати їх потрібно?
- Ні, не варто, - я підвівся, - Кави?
- Якщо вам не важко?
- Переживу.
Устим посміхнувся.
Наступна пауза тягнулась до тих пір поки перед ним не опинилась його чашка кави, а я зі своєю не зайняв місце навпроти.
- Справа в тому, - його слова прозвучали так, немов не було ніякої перерви, - Що найближчим часом мені потрібна буде людина вашої кваліфікації...
- Я згоден, - я не дав йому закінчити фразу, не захотів дитячих ігор на вмовляння, зацікавлення і інше. Я навіть не хотів слухати умов.
- Хм! З вами приємно мати справу, - він все ж таки був здивований, хоч і вміло це приховував, підвівся і простягнув мені руку на знак договору, - А це сильно економить час.
Я потис йому руку і він рушив до дверей.
- Ваш телефон я маю, - промовив Устим в дверях, - Довго чекати не доведеться. До зустрічі.
Замкнувши двері за незваним гостем я ще довгий час стояв і дивився на них як колись, після зустрічі з Асланом. Ну що ж? Чергова подорож. Невже я стаю профі?
P.S. Чи був подвиг в вищеописаних мною подіях – не знаю. Якби я сам собі задав таке питання то відповідь звучала приблизно так – ні в будь якій дії окремо ні в усій епопеї в цілому я не вбачаю нічого героїчного. Надіюсь зі мною погодяться мої нові друзі і ... ви.
