Вже їдемо. Понамка вмикає якусь музику, сама наспівує, в неї сильний, красивий голос. Під нього я засинаю. Сниться щось приємне. Дуже приємне. Коли Понамка гепає мене в плече.
- Красю!
- Що? – я прокидаюся, дивлюся у вікно. Ми мчимо трасою, навколо лани та лісосмуги. – Що?
- Слухай, в тебе якісь крайнощі? То кошмари, коли спиш, кричиш, наче різаний. То в тебе ото стирчить он зі штанів і плямкаєш, наче дід старий на нудистському пляжі. Стримуйся, ти ж у товаристві дами!
- Вибач! – мені дуже соромно. Щось я розслабився занадто. Треба тримати себе в руках. Хоч я і на волі. – Вибач, будь-ласка!
- Та вибачаю. Тільки не плямкай більше, неприємно.
- Не буду. А що там Суми, далеко?
- Та десь за годину будемо. До туалету не хочеш?
- Ні.
- Слухай, може ти робот? А? – цікавиться Понамка.
- Чого це? – дивуюся.
- Ну от майже не їси нічого, до туалету не ходиш. Ти там усередині не залізний?
- Я – ні. Але от у нас був пацан в загоні, який казав, що його посадили за робота.
- Це ще як? – дивується Понамка.
- Ну, каже, що познайомився з бабою, почали жити разом. Потім він помітив дещо підозріле. Ну, що вона нічого не їсть і до туалету не ходить.
- А це він звідки знав?
- А він папір мітив туалетний. Що от вона сходить до туалету, потім наче змиє, а папір цілий. І смак не відчувала. Він їй у каву солі напре, каже, що кілька ложок великих, розколотить, вона п’є і дякує. Ото він став підозрювати, що вона не людина.
- Зачекай, а що він з нею не спав? – дивується Понамка.
- Спав, але казав, що там все нормально було. Кращій секс, який у нього був в житті. Казав, що такі оргазми, що улітав просто. Ну, якось він купив великий магніт, прийшов з ним до тієї дівчини, а магніт їй до ребер прилип! Вона це побачила і кинулася на пацана. Каже, що ледь не задушила, але він її вдарив по голові. Звідти дим пішов. Почав дивитися, а там всередині залізо, пластмаса, шкірозамінник замість шкіри. Ну, насправді не жива вона, а робот.
- І що ж далі?
- А далі приїхали якісь люди у чорному, виламали двері до квартири, хлопця схопили, потягли кудись. Вкололи щось. Каже що голова дуже боліла від уколу. Потім в міліцію відвезли. Там йому почали казати, що він свою дівчину вбив. Вимагали зізнання. Він давай казати, що то робот був, вони почали з ним працювати. Ну, за два дні у всьому зізнався. Отримав п’ятнадцять років.
- І що, казав, що то робот був, а не дівчина?
- Казав. Впевнений був. Уже ж яка йому різниця, все одно сидів, але переконував усіх, що робота по голові бив.
- Може сам хворий на голову?
- Та бозна. Так, наче не схоже. Нормальний хлопець. Але ж у голову людині не зазирнеш. До речі, він з Генералом у бригаді працює на будівництві нового корпусу.
- З Шефом? Шеф би божевільного не брав. – дивується Понамка.
- Так він і не божевільний. Дивні речі просто розповідав. Це отой, що приходив у шароварах, ото дивний. Або кухар той. А де книга, дай хоч почитаю.
Беру у Понамки книгу, яку узяли в ресторані, читаю, а там якась маячня. Ото про руку з борщу, про небезпечні буряки, ще якісь дивні оповідання, написані, що наче і з життя, але ж так не буває. А ще ото картинки, багато картинок нападів руки та буряків.
- Тьху, гидотна яка книга! – відкладаю її.
Скоро вже у Сумах, питаємо як проїхати до потрібної адреси рекламної агенції. Приїздимо. Великий офісний центр, агенція «Коллес» на третьому поверсі. Понамка скрізь охорону проходить легко, а ось мене чіпляють. Доводиться записуватися, за мною спускається робітник агенції. Кручу головою, але Понамки поруч немає, вона вже піднялася ліфтом. То доведеться діяти самостійно. Що і лякає.
- Що ви хотіли? – питає хлопчик у сорочці і краватці. Я намагаюся згадати щось зі свого рекламного минулого. Але воно чи зовсім видалено у мене з голови, чи складено у пропилених теках десь у темному кутку пам’яті.
- Я з Журб, з газети «Журбівський огляд». У наших конкурентів виходить реклама про небезпеку буряків, досить багато реклами, я б хотів запропонувати і власну газету. Ми популярніші за конкурентів, а нас чомусь обходять.
- А, це замовлення S.S.A. Зараз відведу вас до менеджера, який займається цим напрямком. – киває хлопець.
- Вибачте, чиє замовлення?
- Корпорації S.S.A. Вони з Сум, але зараз працюють по всій країні. Нещодавно перевели штаб-квартиру до Києва.
Виходимо з ліфту, бачу Понамка, яка розмовляє з якимось хлопцем. Той розпустив хвоста, намагається причарувати, щось жартує, Понамка сміється. Узяла рибку на гачок. Прохожу поруч, вона робить вигляд, що мене знати не знає. Ну, я теж.
Мене зводять з менеджером, той просить показати моє видання. А що я йому покажу? Ну, брешу, що зараз підвезуть, розхвалюю неіснуючу газету, кажу, що ми особливо популярні серед пенсіонерів.
- Пенсіонерів? О, а це нам цікаво. – оживляється менеджер, чоловік років сорока, худий, з борідкою.
- Ми публікуємо рецепти простих у виконанні і недорогих страв, які дуже популярні у читачів. То могли б запропонувати S.S.A. стати спонсором рубрики. – брешу я і відразу зображаю блиск в очах.
- Ні-ні! Корпорація не хоче, щоб її пов’язували з цією рекламною кампанією. Бо рецепти, кухарство, це якось несерйозно, не їх масштаб. А от співробітництво нам цікаве. Залишайте ваші координати, пришліть зразки газет і ми зможемо домовитися, у нас є можливість вносити деякі зміни у кампанію.
Тиснемо один одному руки, виходжу. Понамка заливається з тим хлопцем у коридорі. Вона вміє захоплювати чоловічу увагу. Спускаюся, чекаю на вулиці. Поруч проходить міліцейській патруль, але я нормально одягнений, волосся вже трохи відросло, а головне я в сонцезахисних окулярах і ніхто не бачить переляк в моїх очах. То патруль проходить поруч, а я потім хапаю повітря ротом і слухаю, як калатає серце.
Понамка вийшла за півгодини, хлопчик вибіг слідом, махав зі сходів ручкою. Вона зробила знак, щоб я відійшов від машини, сіла і поїхала. Довелося пішки йти за ріг, де вона мене чекала.
- Ну ти конспіраторка!
- Навчись виглядати цивільного, чого тебе охорона хапає? – виставляє вона претензію.
- Рекламу оплачує якась корпорація S.S.A. – я перевожу розмову на ділові рейки.
- Їй же належить і сама рекламна агенція. Рейдерське захоплення, колишніх власників просто посунули. – додає Понамка.
- І що це за S.S.A.?
- Не знаю, але тут коли говорять цю назву, то переходять на шепіт, а частіше зовсім намагаються не згадувати. Просто говорять – корпорація. У них офіс тут неподалік, поїхали, подивимося.
Ми їдемо, бачу білборд, наче зі знайомою мордою. Де я її бачив? Хапаю книгу. На обгортці позаду фотографія чоловіка. Це його пика була на білборді! А он ще! «Владюша Бар-Кончалаба – гордість Сум»! Так і написано!
- Ти бачиш? – питаю Понамку.
- Що?
- Оцей хер, що написав всі ці жахи, він он висить тут на білбордах. – я показую вже на третій з ним. Таке враження, що увесь центр Сум завішаний цим Бар-Кончалабою.
- Точно! А он ще дивись реклама його книги. – дивується Понамка.
- Як це можна таке лайно рекламувати? – дивуюся я.
- Так, приїхали.
Понамка зупиняє машину на стоянці. Неподалік височіє будівля, вкрита чорним склом. На даху, поверсі десь на дванадцятому, три великі літери - S.S.A. На вході до будівлі стоять хлопці у чорній формі, мабуть, охорона.
- Серйозна контора. – киваю я.
- Та не кажи. Треба буде поритися в інтернеті, почитати, що за S.S.A. така.
- Туди не підемо?
- Та там, мабуть і я не пройду. – каже Понамка. Ну так, на вході стільки охорони. – Поїхали, краще поговоримо з тим, з письменником.
- З Бар-Кончалабою?
- Ага, з ним.
- Ну і прізвище! – дивуюся я.
- А Горностаєв чи Хаос, думаєш краще? – сміється Понамка.
- А де його шукати?
- Ну, та як він висить по всьому місту, то, думаю, люди мусять знати.
Понамка зупиняє машину, питає просто у перехожих і ті підказують.
- У нього свій офіс, десь на березі річки. – каже Понамка і ми прямуємо туди.
Старовинна, ще дореволюційних часів будівля у тихому місці, поруч, дійсно, річка. На будівлі табличка «Мистецько-благодійний фонд Владюші Бар-Кончалаби». Заходимо. Спочатку приймальня, але там пусто. Далі двері з табличкою «Директор фонду». Понамка стукає у них. За дверима чутне якесь совання і шепіт. Десь за дві хвилини звідти виходить дівчина зі змазаною помадою. Швидко закриває за собою двері, але я встигаю побачити, що позаду якийсь чоловік одягає штани.
- Слухаю вас. – питає дівчина і дивиться на нас вкрай невдоволено.
- Ми б хотіли поговорити з паном Владюшею. – каже Понамка.
- З якого приводу? – погордо і зверхньо питає дівчина.
- З приводу його книги.
- А ви хто? – секретарка дивиться на Понамку із ледь прихованим презирством. Дарма.
- Дід Піхто! – дратується Понамка і відштовхує секретарку. Та відлітає у бік, наче м’ячик. Понамка відчиняє двері і проходить до кабінету. Там за великим столом сидить чоловік років тридцять трьох, трохи схильний до повноти, з пишним, укладеним волоссям. Він здивовано дивиться на Понамку. – Ми до вас. – каже вона.
- Доброго дня, заходьте! – здивування хлопця змінюється на задоволення, коли він роздивляється Понамку. – Сідайте. Радий вас бачите. Чай, кава? – тут він помічає мене, кривиться. – А ви хто?
- Це зі мною, помічник. – каже Понамка. – Каву.
- Танєчка, дві кави! – кричить цей Бар-Кончалаба. Показово ігнорує мене. Секретарка щось невдоволено крекче за дверима. – Я слухаю вас. Ви журналістка. Щодо інтерв’ю? – він задоволено посміхається.
- Так, майже. Нас цікавиться оця ваша книга… - Понамка робить маленьку паузу, мабуть, забула назву.
- «Рука з борщу»! – Бар-Кончалаба задоволено посміхається.
- Так, у неї така потужна промоції по всій країні! – захоплено каже Понамка і видно, що тим ллє бальзам на серце співрозмовнику.
- Так, промоція, якої ще не було! І результати, яких ще не було! – Бар-Кончалаба пучить очі і розставляє руки. - За два тижні проданий стотисячний наклад! Зараз в книгарні поступило ще сто тисяч. І всі переконані, що доведеться робити, як мінімум ще одне видання.
- Слухайте, оця промоція, вона коштує великих грошей. Так? - Понамка грає таку анекдотичну білявку, кліпає очима.
- Так! Я точно не знаю цифр, але мова йде про сотні тисяч гривень. Якщо не мільйони! – він переможно дивиться на Понамку, а та удає з себе дуру у захопленні.
- Мільйони! Де ви їх узяли?
- Це все S.S.A. Вони повірили в мене! Скільки років я слав свої книжки у видавництва, але ті сліпці не хотіли бачити мій талант! Вони взагалі нічого не бачили далі свого носа. А ось прийшла корпорація S.S.A., новачки, вони ж ніколи не займалися видавничим бізнесом, але змогли роздивитися мій потенціал! Вони королі, що я можу сказати! – цей Бар-Кончалаба аж слиною пирскає, у такому він захваті.
- Тобто вони просто прийшли до вас і запропонували видати книгу? – Понамка продовжує удавати захоплення. Вміє ж.
- Так! Та ще й яким накладом! Таких накладів в Україні ще не було! Це успіх, це справжній успіх! – Бар-Кончалаба хтиво дивиться на Понамку, а та удає, що аж мліє від таких поглядів.
- А оце білборди, їх стільки у Сумах!
- О, це був конкурс гордість міста і я зайняв у ньому перше місце. Чесний конкурс, було незалежне журі і смс-голосування, я переміг і там і там, причому з великим відривом. Я зараз, мабуть що, найвідоміша персона у Сумах. Але я розумію свою соціальну відповідальність, то оце створив благодійний фонд, який буде розвивати мистецтво у місті, долати його деяку провінційність. Я – патріот свого міста. – він млосно дивиться на Понамку, потім кидає погляд на мене. Ледь не кривиться. – Слухай, може підеш, погуляєш? Таня покаже тобі місто. – пропонує мені.
- Ні, дякую. – кажу. – А ось все, що ви написали у книзі. Особливо про руку з борщу. Це правда? – питаю у нього і бачу його презирливий погляд. Бар-Кончалаба регоче, дивиться на Понамку.
- Де ви такого узяли? – він вказує на мене, розводить руками, мовляв такого дурня ще не бачив.
- Ні, а дійсно! Просто ми оце їхали до вас і по дорозі в ресторані нам не змогли подати борщу, бо кухар був так наляканий вашою книгою, що відмовився його варити! – Понамка трафить його гордості.
- Ось, що значить справжня література! – Бар-Кончалаба відкинувся у фотелі зі щасливим обличчям. – Література прямої дії! Література, яка впливає! – він переможно крутить головою, самозакоханий павич.
- Ой, ну почекайте! Так рука з борщу є, чи немає? – цікавиться Понамка і кліпає очима, наче ідіотка якась. Бар-Кончалаба несподівано робиться серйозним, всідається у фотелі, як у троні, голову тримає прямо і починає говорити баритоном.
- Рука з борщу – то моя фантастична здогадка! Можна сказати прозріння! Коли я писав про Руку, в мене не було жодних підтверджень її існування, це була просто візіонерська здогадка, смілива, я б сказав відчайдушна, гіпотеза! І я не злякався її, написав про неї. Хоча розумів, що люди не сприймуть це, бо люди бояться правди. І дійсно, видавництва не хотіли мене видавати, бо вважали мою книгу маячнею. Наполягали, щоб я прибрав з неї саме Руку, бо казали, що вона примушує читача депресувати. Але ця книга, вона ж була мені, як дитина! Моя дитина! Мені ж казали, відітни їй руку, відітни! Ким би був я, аби погодився на таке? – він гримить на все приміщення, наче виступає зі сцени. В очах у нього сльози і немає сумніву, що цей Бар-Кончалаба геть збожеволів. – І я відмовився! Відмовився! Категорично! Я обрав би безвісність, але не пішов би проти свого генія, якій дозволив мені відчути і написати про те, про що я і гадки не мав! Я не віддав Руку! Не віддав! – він гепає по столу кулаком. Кулак в нього пухкий та білий, як у людини розумової праці, підстрибує на столі, наче м’ячик.
Бар-Кончалаба тримає паузу.
- І що ж було далі?
- А далі з’явилися хлопці з S.S.A. Вони сказали, що вражені моїм генієм і сміливістю. Вони розповіли, що Рука дійсно існує і вбиває людей, що варити, а тим більше їсти борщі – небезпечно. Корпорація благородно узяла на себе місію врятувати якомога більше українців. Мене просили допомогти і я погодився! Бо я ж патріот не тільки рідного міста, але й всієї Вітчизни!
- А у чому просили допомогти? – цікавиться Понамка.
- Та дещо поміняти у фіналі і написати про небезпеку буряків.
- Буряків?
- Ну так. Я там трохи помилився, у мене було оповідання «Небезпечні огірки», про те, як огірки нападають на людей і вбивають їх. Але виявилося, що трохи помилився, бо то були не огірки, а буряки. Хлопці з S.S.A. вказали на цю помилку і я переписав оповідання, після чого книга була надрукована й користується зараз просто феноменальним успіхом.
- А що в фіналі підправили? – питаю я, але Бар-Кончалаба мене не помічає.
- На мене одного зараз приходиться чотири відсотки всіх книжкових продажів в Україні! Чотири відсотки! Могло б бути більше, якби не програма «Українську книгу кожному школяру», по якій до шкіл країни було безплатно відправлено двісті тисяч примірників моєї книги. Це була добра воля корпорації S.S.A., яка теж розуміє свою соціальну відповідальність!
- Так а що ж там з фіналом? – питає Понамка. Її Бар-Кончалаба чує.
- Ну там, значить, було, що головне герої таки вбивають Руку з борщу і в Україні наступає лад та спокій. Але мені вказали, що цим я ввожу у оману читачів, заспокоюю, тоді як мушу ж попередити їх про смертельну небезпеку. То я зробив, щоб Микола та Вася не вбивали Руку з борщу. Що вона залишилася і вбиває людей далі, то борщі дуже-дуже небезпечні.
- А хто такі Микола та Вася? – Понамці аж занадто чудово вдається роль дурочки. Он як очима кліпає та волоссям трусить.
- Це головні герої моєї книги. Микола Каплюк і Василь Шилов, журналіст та міліціонер, жителі Недригайліва. – пояснює Бар-Кончалаба.
- Недригайлів минали, коли їхали сюди. – згадую я. – Тобто реальне місто?
- Я нічого не вигадую, я просто пишу все, як є! – гордо каже Бар-Кончалаба.
- Що ж, дякую! Ви розповіли стільки цікавого! – Понамка підводиться. – А можна ваш автограф?
- Можна! Звісно можна! – Бар-Кончалаба дивиться на мене, наче Ленін на буржуазію. Я зайвий на цьому святі життя. Тут ще запирається секретарка з кавою. Довго ж вона її готувала. А з якою ненавистю дивиться на Понамку! Це ж і вилити може. Понамка такого не вибачить! Бійка нам не потрібна, то кидаюся до секретарки, хапаю підніс з чашками. Від неї так пахне, що мене аж паморочить. – Давайте я зроблю вам екскурсію містом? – пропонує письменник, який, схоже, серйозно запав на Понамку.
- Ні, дякую, ми поспішаємо. – відмовляється Понамка. – Ще раз дякую, ви нам дуже допомогли.
Вона виходить і здивовано дивиться на мене і секретарку. Коли Понамка вже на безпечній відстані, то відпускаю цю Таню і поспішаю за керівництвом. Сідаємо в машину.
- Слухай, у тебе знову стоїть! – каже Понамка і я червонію. – Тільки от незрозуміло чому. Невже ото спокусився на ту хабалку? – Таня Понамці явно не подобається.
- Повертаємося до Журб? – змінюю я тему розмови.
- Ні, спочатку треба повечеряти. Не люблю їздити голодною.
Заходимо в якійсь ресторан, Понамка замовляє купу їжі.
- А що, борщу немає? – вона тицяє пальцем у меню, де борщ замальований маркером.
- Ні, що ви! Які борщі? – дивується офіціант.
- А що таке? – наче не розуміє Понамка.
- Ви що, не читали книгу Бар-Кончалаби? Рука з борщу! Це ж небезпечно! СЕС заборонило приготування борщу і всіх закладах громадського харчування! – доповідає офіціант.
- Ну, давайте вже що є. – Понамка зачитує довгий список страв, які хоче з’їсти. Я нагадує, що мені вистачить однієї порції. – Чого ти так мало їси?
- Так звик.
- Ну, як хочеш.
Їжу нам приносять на трьох підносах і хвилин за двадцять Понамка легко спустошує їх. Потім попиває цитриновий сік, схожа на павучка, що тільки-но з’їв муху.
- Ну що, поїхали? – питаю.
- Та поїхали. – Понамка зіває. – Щоб завтра ж записався на курси водії. Підлеглий мусить возити керівництво, а не навпаки.
Їдемо містом, вже на околиці устряємо за великою фурою, яка ледь тягнеться. Понамка робить кілька спроб обігнати, але не виходить. Так за фурою і їдемо, аж поки, не викочуємося за місто. Там вже Понамка виривається вперед.
- Дивно, ти бачила? – питаю її.
- Що?
- Ну, там був пост ДАІ і біля нього стояло чотири таких точно машини, як наша. І інспектор, здається, намагався нам махати, щоб зупинилися.
- Пізно всрався. – регоче Понамка і додає газу. Летимо трасою, я беру до рук книжку. Перечитую фінал оповідання про руку з борщу. Ну так, головні герої там спробували вбити ту руку, але не змогли. Рука їх обдурила. Навіщо так залишати? Лякати людей?
- Може заїдемо до Недригайліва?
- Куди? – дивується Понамка.
- До Недригайліва. Ну, міста, де відбувається дія «Руки з борщу». – показую Понамці книжку.
- Що нам там робити?
- Ну, могли б поговорити з цими Миколою та Васею.
- Про що? Ми вже зібрали всю інформацію, тепер тільки написати звіт і узяти з клієнта гроші! Ну, ще покопаємо про цю S.S.A. і все. – Понамка каже остаточно, сперечатися з нею не хочеться. То їдемо до Журб.
Десь хвилин за двадцять чую, як над нами гуркотить гвинтокрил. Легко обганяє і летить вперед. Ще за кілька хвилин бачимо на дорозі даішника з жезлом. Він стоїть при дорозі і махає нам зупинитися.
- Ну що таке? – дивується Понамка і починає гальмувати. А я дивуюся, що даішник ото просто стоїть при дорозі, без машини і напарника. А ще он наче скрізь дерева лісосмуги видно гвинтокрил.
- Слухай… - починаю було я, щоб розповісти про свої підозри. Понамка вже зупинила машину, дивиться, як даішник крокує до нас, коли з лісосмуги до нас кидаються люди у чорній формі. Озброєні! З автоматами!
- Бльо! – тільки і встигає сказати Понамка, як люди оточують нас. З десяток автоматів дивляться чорними очами стволів і я піднімаю руки. Те саме робить і Понамка, бо якось одразу зрозуміло, що це не жарти. Нас витягають з машини, Понамка ще намагається пручатися, то отримає прикладом автомату у спину. Нам зав’язують руки за спиною і тягнуть за лісосмугу. Ну точно там нею стоїть гвинтокрил! Нас ставлять на коліна. Підходить якийсь чоловік у чорній формі. Бачу якусь прикрасу у нього на грудях. Вони у всіх бійців. Чорна форма, десь я таку вже бачив!
Чоловік бере Понамку за підборіддя, піднімає її обличчя, розглядає. Потім дивиться у ноутбук, який тримає поруч солдат.
- Так, це вони. Пристрелити. – наказує чоловік і відвертається. Нас тягнуть за гвинтокрил.
- Що? – кричить Понамка. – Відпустіть! Відпустіть! – вона отримує прикладом у живіт і стогне. Нас знову ставлять на коліна. Якийсь чоловік, теж у чорній формі, вони тут усі у чорній формі, ну, окрім того даішника, який був за приманку, накручує на ствол пістолету глушник. – Суки! Суки! – хрипить Понамка. Я розумію, що зараз нас уб’ють. Як же тупо! Господи, вижити на зоні, сім років!, а потім вийти на волю і майже одразу померти. Ну хіба не тупо? Померти! Я намагаюся ковтнути слину, що зібралася у роті, але у горлянці наче каменюка чопком сіла.
- Так, кого ж першого. – питає чоловік з пістолетом і тицяє то в мене, то у Понамку.
- Та швидше вже! – наказує той, що віддав наказ вбити нас. Мабуть, головний тут.
- Слухаюся! – чоловік приставляє пістолет до голови Понамки.
- Бляді! Бляді! – кричить вона і тут на землю щось гупає, щось так гупає, що всі аж підстрибують. Я відкриваю очі. Я ж закрив їх, бо не міг дивитися на пістолет. А то відкриваю і знаєте кого бачу? Нашого клієнта! Отого дивака у червоних шароварах, підперезаного, у вишиванці і шапці з червоним верхом.
- Йоп! Ти хто? – здивовано питає чоловік з пістолетом. І всі інші бійці у чорній формі вирячилися на прибульця.
- Руки до гори, хто чинитиме спротив, той загине! – кричить клієнт. Точніше не кричить, а каже, просто голос в нього гучний. І він божевільний. Він же без зброї! А у цих хлопців автомати! І бронежилети! І шоломи! Вони розуміють це і регочуть.
- Узяти цього клоуна! - наказує командир нападників, що прибіг на шум. Кілька хлопців у чорному кидаються до клієнта. Я знаю, що зараз буде. Вони скрутять його і вб’ють разом з нами. Вправні, атлетичні хлопці, вони кидаються до клієнта, а потім летять. Наче якісь оклунки! Розлітаються навкруги, один он гепається об гвинтокрил, інші уходять в поле чи лісосмугу. П’ятеро! Клієнт розкидав п’ятьох! Я не знаю, як він зробив це, але він зміг!
(Далі буде)
