10.
Штаб цієї відомої не тільки в Чечні, Росії і Україні людини розміщувався в одному з високогірних селищ. Мене не везли туди з зав’язаними очима і не тримали в таємниці назву селища. По-перше мені довіряли, по-друге ця людина постійно змінювала місце свого перебування.
Ніхто не заставляв мене стояти в приймальні, як роблять будь які наші чиновники, щоб показати свою значущість, мене одразу провели в кімнату де знаходилась ця людина. Я одразу впізнав його, хоч нас і не знайомили. Його і більше нікого із тих хто знаходився в кімнаті.
Ніяковіючи я зупинився на вході, і намагаючись заспокоїти свої нерви, обвів поглядом кімнату.
- Добрий день, - підозрюю мої слова прозвучали боязко і невпевнено.
- Добрий, добрий, - господар сидів в глибокому, зручному кріслі. Він, навіть, не зробив спроби підвестись. Хоча, чому я про це подумав, - Сідай.
Його рука показала на вільне місце біля столу.
- Як доїхали?
- Дякую, добре, я все ще не міг впоратись з хвилюванням.
Чеченець посміхнувся. Довго розглядав мене своїм пронизливим поглядом. За весь цей час ніхто не порушив мовчанку.
- Українець? !- чи то запитував, чи то стверджував він.
- Так, - про всяк випадок я дав відповідь.
- Військовий? – думаю він знав все, але чомусь почав цю гру.
- Ні, виключно цивільна людина, - через невелику паузу додав, - Однак звання маю.
Господар промовив по-чеченськи декілька слів до інших, всі засміялись. Сказати, що мені було незручно.
- Вибач, - на цей раз господар звернувся до мене, його голос трохи здригнувся, - Не хотів тебе поставити в незручне становище. Просто деякі із цих поважних людей не розуміють російської мови.
Брехня. Чи якась чергова перевірка. Хм. Психологічний тест. Я не сильний в психології, але і без того напружився ще сильніше. Відчував якусь гру. І по обличчю співбесідника було це сильно помітно. Він досяг чого хотів.
- Я розумію, - фраза прозвучала із сильним запізненням.
Знову пауза. Майже фізично я відчував погляди всіх присутніх.
- Чому нам допомагаєш? – здається я здригнувся.
“Чорт! Занадто напружений. Таким людям не можна показувати слабкість. Заспокойся. Я спокійний. Спокійний. Абсолютно спокійний.”
- Не знаю.
Відповідь не здивувала його, не здивувала мене і абсолютно не здивувала нікого з гостей. Але запитання, яке само собою напрошувалось все ж таки прозвучало.
- Тобто як це – не знаю.
- Так... Не знаю.
- Може із-за грошей.
Хм... Із-за грошей. Я навіть ні з ким не обговорював умови контракту. Я не вмирав з голоду в Києві. Мені вистачало заробітків не тільки на життя. А залізти в клітку до хижаків не самий приємний спосіб розбагатіти. Та і чи спосіб це взагалі.
- Я – не найманець, - ці слова прозвучали різко, аж занадто різко для такої ситуації, я і сам здивувався такій своїй хоробрості. Далі, трохи заспокоївшись, пом’якшив тон, - Може авантюрист, але не найманець.
В кімнаті запанувала тиша. Ось самий час для нарікання і звинувачення в різкості, хоча яке вже це має значення. Сидячи під перехресним поглядом кількох пар очей, розумів, що рейтинг моєї популярності стрімко падає вниз, я не знав що робити, як виправити положення. Виходи із складних ситуації не завжди були сильною стороною моєї натури, якщо бути більш точним – завжди не були.
Поступово відчув як крижана рука страху поволі тягнулась до мого горла. Ні. Я не відчував її. Я майже бачив її візуально. Що можна зробити? Майже криком задавав собі це питання в думках і не мав на неї відповіді.
Стоп! Доста! Щось незрозуміле, різким, невловимим рухом відкинуло від мене страх з його крижаними обіймами. Воля! Тільки це могло врятувати ситуацію. “Не знаєш що робити – роби крок вперед”. Принцип карате. Не дурний придумав. Якщо ситуацію вже неможливо виправити, то “відходячи – гасіть всіх”. Доста боятись. Я і так боявся занадто довго. Потрібно зробити свій крок, але... “О, Боже! Зроби мене дипломатом”.
- Я не просив грошей ні у вас ні у тих з ким розмовляв на батьківщині, - голос звучав сухо, впевнено, твердо, він доносився немов здаля і я не впізнав його, але все ж таки це був мій голос, - Мало того, мене не просили сюди приїжджати. Я визвався сам. Сам, - крізь прищурені очі оглянув всіх присутніх, чи так мені здалось, чи так воно і було, але обличчя присутніх “полагіднішали”, - Мені немає чим дорікнути своєму “Я”. Я не порушив ні одного зі своїх принципів. Із вами і вашими друзями вів себе якомога чемно і миролюбно. Нікого не ображав. За що ж тоді обрадують мене.
Замовк. Може це й не вершина дипломатичного монологу, але необхідної мети я досягнув. Тиша затягнулась, а я продовжував дивитися в насмішкуваті очі дуже відомого і дуже авторитетного польового командира чеченців. Чекав вердикту, але чомусь дивився на нього із викликом. Я впевнений в цьому.
- Ніхто не збирався тебе ображати, - такими були його слова, - Я просто задав питання і збирався вислухати відповідь, до чого тут твої звинувачення.
Цікавий випад, але слова сказані м’яко і питання не потребувало відповіді.
- Іноді і питанням можна образити, - це було промовлено мною в порожнечу ні до кого конкретно не звертаючись і нікого не звинувачуючи.
Мій співбесідник посміхнувся і змінив тему залишивши промовлені мною слова без уваги.
- Твоя установка непогано себе показала, але чому така мала дальність пострілу.
Тут вже була проста цікавість. Вже не потрібно було вслуховуватись і намагатись вловити підтекст. Просто необхідно видати інформацію і пояснити чому так, а не так.
- Проблема в маршовому двигуні. Ми взяли вже готовий стандартний двигун який виробляється Росії і в Україні. Він зовсім не призначений для такого роду операцій, але кращого я не знаю. Робити двигуни такого класу, але більш потужні я не можу. Не маю відповідної кваліфікації, а набути її немає ні бажання ні часу. Про випуск більш потужних двигунів такого класу я не чув. Якщо ж в и знайдете такий двигун доведеться установку перераховувати по новому, питання навіщо?
- Для збільшення радіусу враження.
- Зменшиться точність, - я випалив це раніше ніж опонент встиг закінчити свою фразу.
- Чому?
- Тому що ми склепали помісь бульдога з носорогом. Тому що складові частини 120мм артилерійський снаряд, а маршовий двигун вертолітного НУРСа. Тому що у нас немає приладів наведення. Достатнього часу та можливостей на конструювання та випробування. Та і ваш основний конструктор заставляє бажати кращого, - це один з елементів самокритики, - Хочете збільшити точність – користуйтесь мінометом. Велика відстань, задовільна точність і класна скорострільність.
Завершивши монолог я трохи втомився. Присутні якийсь час мовчали. Потім почали інтенсивно щось обговорювати між собою по-чеченськи. Однак мій основний співбесідник легким рухом руки припинив розмови і звернувся до мене.
- Зараз виникло багато питань, які ми повинні обговорити. Ти поки відпочивай. Хлопці тебе проведуть. Завтра зранку поговоримо.
Я вийшов з кімнати сильно втомлений розмовою. Мабуть таке відчуття знайоме людям розмовних професій. Людям котрим по роду своєї діяльності постійно переконувати, щось доказувати. На жаль я не мав до цього хисту. Але на мій погляд пройшло все непогано. Чи може вони зробили скидку на мій дебют.
І знову повернення в Панкісі. Мій колишній перехід звідти в Чечню був не зовсім вдалим, в крайньому випадку для власного самолюбства. Зараз все було навпаки. Ломився що сайгак. Підйом, не підйом, серпантин. Вверх, вниз – не мало вже ніякого значення. Розмірений крок, уважний погляд. Нехай просливу хвальком, але я став машиною. Моє серце, організм і мозок вже було налаштоване по іншому. Я змінився. В кращу, чи в гіршу сторону судити далеко не мені, але... змінився.
Завдання сильно відрізнялось від того що доводилось виконувати раніше. Необхідно було підготувати декілька груп для моїх установок. Схоже на все що командування спротиву вирішило провести серйозну операцію.
Стрій. Їх п’ятнадцять. Мої учні. Я перед строєм. Як і в кожній професії диверсант також має ріст і наявність власних учнів. Все залежить від кваліфікації і потрібності твоїх вмінь. Схоже на все мене цінували. Не пройшло і півроку. Швидко. Хоча чому швидко. Невже дарма я навчався п’ять років в університеті? Невже дарма сам власним мозком, а без батьківських грошей здавав екзамени? Невже дарма три роки тягнув майже всю інженерію Сергієвої фірми. Виходить не дарма.
Колись слово інженер звучало гордо. Невже все знову повертається до цього. Таки так. Знання це сила. Навіть у такому небезпечному світі.
Вони стояли рівним строєм і уважно дивились на мене. Їх колючі, пронизливі очі слідкували за моїми рухами, мімікою, слів поки що не було. І я дивився на них. Також уважно. По черзі прискіпливо вивчаючи кожне обличчя майбутніх вихованців. Немов хотів щось пізнати. Однак я не відношусь до людей котрі з одного погляду можуть сказати про людину все. Тому просто імітував командира.
- Зараз не до зайвих балачок, - на той початок мені здавався найбільш вдалим, - Почнемо з вивчення матеріальної частини. В основі своїй успіх всіх операцій залежить від знання конструкції. Якщо ви щось пропустите, чи не доробите – ракета не полетить. Потім перейдемо до збирання і запуску. Ще одне, - після короткої паузи, промовив я обвівши всіх уважним поглядом, - Іронію і різного роду гумор – я не розумію. Буду наказувати. Хтось сумнівається в моїх можливостях.?
Вони мовчали. Я чекав іншого глузливих посмішок і тому подібного, а тут всі дивились із розумінням. Тут не потрібно буде доводити свою владу. Її вже знають. За мене поручились. Тим краще.
Мабуть педагоги будуть мені заздрити. Хлопці хотіли знати і робили все, щоб знати. Уважно вислуховували, не іронізували з приводу і без приводу, питання задавали лише по справі, дурниць не запитували. Все йшло легко і без зауважень. От так от черговий раз мене приємно вразили чеченці.
Пройшовши все від конструкції до пробних запусків мої учні зникли так само раптово як і з’явились.
І от прокинувшись одного ранку зрозумів, що я знову безробітний, чомусь засумував.
12.
- Я можу доказати власну правоту, - мій голос мало не зривався на крик.
Надіюсь мене може зрозуміти кожний хто був звинувачений незаслужено.
- Цікаво як? - голос авторитетного польового командира прозвучав іронічно.
Я підвівся і почав ходити по кімнаті, запалив цигарку.
- При вас, - голос звучав глухо, - Кожен налаштує установку по своєму, а потім хай покаже конспект в якому записував мої вказівки. Сто проти одного, що ті хто промахнувся щось похерили із тих вказівок, що я давав.
Промовивши це я зупинився посеред кімнати.
- Це неможливо, - промовив хтось із присутніх.
Голос сказавшого цю фразу прозвучав невпевнено, а всі присутні здивовано обернулись в його бік.
- Інакше ніяк, - так я починав нагліти, але іншого виходу я не бачив.
Мене звинувачували в тому, що я недостатньо навчив хлопців управлятись з установкою. Н а операції чотири ракети із п’яти не влучили в ціль.
- Ти розумієш чим ризикуєш? – почулось питання.
- Звичайно, - я знову присів, - Вбити мене ви можете і просто так, просто, без звинувачень. Але ж вам потрібно вияснити чому так сталось. Я прошу лише одного – детального розслідування. Тому що впевнений в своїй правоті. Нікого не звинувачую і себе не відчуваю винним.
Знову тиша. Видно було, що вони покладали великі надії на цю операцію.
- Що може впливати на точність?
- Все!, - моя відповідь була різкою, але це була різкість приреченого.
- Тобто?
- Тобто, неправильно виставлена станина, не врахована сила вітру, дефекти маршового двигуна і так далі. Однак я думаю, що вони погано виставили станину.
Якийсь час вони ще сперечались між собою. А потім... Потім просто попрощались і поїхали. Знову залишивши мене на одинці із самим собою. Навіщо вони приїжджали. В мене склалось враження, що мої виправдання їм були не потрібні. Вони або знали все самі, або зробили цей допит просто для порядку. І винні їм не потрібні, адже не важко зрозуміти, що тут не було саботажу, а була проста випадковість, або помилка. Адже це війна.
Вони поїхали, а що робити мені? Чекати.
13.
Я не знав коли це все закінчиться. Коли я вийду з стану прострації, коли закінчиться це нудотне життя рослини, коли нарешті я знову займусь роботою. Мені вже набридло прокидатись зранку і не знати чим себе зайняти. Постійно думати ні про що, або про те що не має ніякого значення сьогодні, і навряд чи будуть мати взагалі. Чорт! Я вже починаю розуміти Шерлока Холмса, він, як ви пам’ятаєте, вколював собі морфій, коли довгий час не було ніякої роботи. Розумію, що це дурість, але що зробиш, він в цьому знаходив вихід. А я, який вихід знайти мені.
Нісенітниця забиває голову, втрачаються будь-які сенси, зміщуються акценти. Потиху перестаєш навіть думати, аналізувати, передбачати. Покарання нудьгою, здається, покарання нудьгою, найжорстокіше покарання для дієвої і активної людини. Як це не смішно, а я себе таким вважаю.
Майже фізично почав відчувати відтік волі. Так-так. Вона покидала мене разом із думками. А утворенні цим відтоком порожнечі займали лінь і апатія. Я почав перетворюватись на простіший одно клітковий організм, щось на зразок амеби звичайної чи інфузорії туфельки.
Розумієш всю безсенсовість цього стану, безкінечний сон волі і активності, пасивність свого перебування – нічого не можеш зробити.
Не можеш чи не хочеш? І відповіді немає. Кожен день з вечора даєш установку з ранку почати все по новому, а прокинувшись махаєш рукою і знову нудьга.
Промінь сонця пробивши напівморок кімнати упав мені на обличчя. Прямо на заплющене око.
“Підйом!” – команда в мозку звучить тихо-тихо.
“Ну ще трохи” – лінь не хоче піддаватись.
“Підйом!” – це вже сказано вголос.
Різко скоротивши м’язи живота сідаю на канапі. Хитнув головою вліво-право. Хутко одягнувся і побіг до гірської річки.
Холодна вода. Це те що потрібно щоб вигнати лінощі з тіла, щоб волю заставити знову повернутись в немічну слабку оболонку, щоб напрягти і змобілізувати тіло і мозок. Адже не варто залишатись найпростішим організмом. Це, м’яко кажучи, не гарно.
Вже коли повертався назад помітив біля “свого” двору “уазик”. Мовчки пройшов повз нього не думаючи ні про що погане, і не задавав собі питань, що тут робить ця машина.
Бородатий водій з цікавістю провів мене поглядом. На ганку сиділо ще двоє бойовиків. Тут я вже трохи задумався, проте пасувати вже не личило. Навіть не зупиняючись йшов до дверей. Мене ніхто не зупинив.
У великій кімнаті за столом сидів господар, Росул і незнайомий мені чоловік.
Невисокий, кремезної тіло будови, короткі руки з широкими долонями. Крепка, бича шия і велика голова, обличчя голене. Різкі, але правильні риси обличчя. Погляд глибоко посаджених очей вражав. В цьому погляді було стільки ненависті, що вистачило б не на одну сотню людей. Я зупинився тільки но наштовхнувся на його погляд.
Росул зраділо підвівся і рушив у мій бік.
- Вітаю, брате.
- Привіт, - ми обнялись.
- Привіт, - невідомо звідки появився Сей хан. Він просто, стримано потис мені руку.
Я присів за стіл.
- Знайомся, - Сей хан вказав рукою на гостя, - З цією людиною тобі доведеться трохи попрацювати.
Я протягнув руку для привітання через стіл.
- Олег.
Людина довго дивилась на мою долоню, потім легко вдарив своєю долонею по моїй.
- Арбі.
Нормальних стосунків людина не хотіла. Арбі вирішив триматись від мене на відстані, але і це не погано, лізти до всіх зі своєю любов’ю також не в моїх правилах.
- Допоможеш мені? - промовив він після того як закінчив вивчати моє обличчя.
- Чому ні? – я відповів одразу питанням на питання, проте м’яко, не нариваючись на неприємності, вони мені не потрібні, - Коли вирушаємо?
- Зараз, - Арбі знизав плечима, - Якщо ти не проти.
- Гм, ти собі не уявляєш, як ви мене виручили, - я промовив посміхнувшись.
- Чим, не розумію, - Росул здивовано звів брови.
- Я мало не вмер з нудьги.
Присутні засміялись.
- Це також буває, - не пам”ятаю кому належали ці слова.
Говорити про те, що перехід назад в Чечню був для мене важким, було б вопіющою неправдою. Він був дуже важким. Майже місяць абсолютної бездіяльності наклало свій відбиток на працездатність моїх м’язів. Але... Але м’язи мають чудову властивість пам’ятати все, і швидко відновлюють свої функції.
В Чечні Сей хан і Росул нас покинули. В них були інші плани. Я ж залишився під командуванням Арбі і далі продовжував шлях з ним.
Про свого нового “патрона” я чув багато. Людина мала досить цікаве і важке життя. Але трохи стандартне для чеченця, на мою думку. Поїхав поступати до Москви, не поступив, спутався з криміналом. Завдяки своїм організаторським здібностям піднявся на цьому поприщі до авторитетної людини. Під час першої чеченської війни, звернув свої справи в столиці Федерації і сколотивши за свої гроші загін повернувся на батьківщину.
Перша війна забрала майже всіх його близьких. Тоді то він і став непримиренним, щось в людині надломилось. Поговорювали, що взагалі не любив слов’ян, без винятку. Вважав нас слабаками і продажними тварями. Також не любив всіх інших найманців і добровольців. Його загін складався лише з чеченців. Всіх інших він не брав.
Операції, що проводив Арбі вражали своєю сміливістю і жорстокістю, іноді аж занадто.
На одній з переправ нас чекали три машини: два “уази” і одна “нива”. Погрузились на них і рушили далі, петляючи вузькими дорогами гірської Чечні.
Опівдні наступного дня ми в’їхали в селище, що служило базою загону Арбі. Мої супутники швидко повискакували з машин, розібрали пакунки і зникли в невідомому напрямку. Все сталось настільки швидко, що втомлений я не зміг навіть прослідкувати напрямок їх рухів. Хоча, як мені здалось, певного напрямку для всіх не було. Вони розійшлись кожен своїм маршрутом. Я залишився один. Про мене забули. Ніхто нічого не говорив і не звав із собою. Тому не знаючи що робити просто почав оглядати місцевість.
Видовище вражало своєю неописуємою красою. Взагалі кавказькі краєвиди рідко кого залишають байдужим.
Поселення знаходилося на схилі, що закінчувався крутим обривом. Будинки селища побудовані без будь якого плану. Їх об’єднували різного роду стежки, де широкі, де вузькі - в залежності від вживання. Вулиця в українському розумінні цього слова, була тільки одна і то, м’яко кажучи, не зовсім. Вона скоріше нагадувала при сільську дорогу десь в Кіровоградській області. Подекуди було видно асфальт, але не багато. Ця дорога вела, як я зрозумів, до центру. Будинки двоповерхові, більш менш схожої архітектури. Подвір’я обнесені парканом із грубо тесаного каміння або ракушняка. Паркани невисокі, десь по груди людині середнього зросту.
Людей не видно, хоча їх голоси доносились звідусіль разом із бріхом собак. Певно тварини чули чужого.
Невпевненим кроком я рушив по дорозі. В основному ці рухи були зумовлені нерозумінням свого становища і незнанням, що мені робити взагалі, і, цікавістю, безумовно. Брів повільно насолоджуючись весняною, сонячною погодою. Весна вже відчувала тут себе господаркою. Навкруги все розпускалось і цвіло. Це трохи піднімало настрій якби не... невідомість.
І ось я вийшов в центр села. Опинився перед об’ємною двоповерховою будівлею явно стандартного “совкового” зразку. Також помітив що перед цією будівлею розкинулось щось на зразок площі. Цікаво, що займало цю будівлю до перебудови. Школа, клуб чи сільрада?
Щось заставило мене обернутись. Чомусь різко. Немов на мене чекала якась небезпека.
Посеред площі чорнявий хлопчисько тільки но встиг закінчити свій рух. Ніколи не гордився своєю реакцією, але навіть зараз, втомлений, я зрозумів, що рух направлений проти мене і тому різко присів. Камінь, кинутий малим розбишакою пройшов в парі десятків сантиметрів над моєю головою.
Отакої!!! Прийом важко назвати гостинним. Випрямившись я не робив ніяких погрожуючих рухів просто подивився в очі малолітньому хуліганові з усією суворістю на яку був тільки здатен. Хлоп’я повело себе досить таки непристойно що для горця. Він злякано позадкував, а потім із галасом зник поміж парканів.
“Здається зараз доведеться пережити кілька неприємних хвилин”, - майнуло в моїй голові. На галас дитини почались з’являтись люди. Дивно, чи ні, але мені здалось, що вони чекали цього сигналу. Юрба на площі збільшувалась швидше ніж цього вимагала випадковість. Обличчя людей не були привітними та я цього вже не чекав. Потім вийшла жінка. Вона вела за руку тільки но баченого мною малюка. Хлопчик щось розповідав показуючи пальцем на мене. Ситуація все більше і більше мені не подобалась, але що робити я не знав. Бути розірваним натовпом чомусь не входило в мої плани і як на зло на горизонті не було ні одного знайомого обличчя. Виправдовуватись безсенсово, мене просто не зрозуміють, або просто не будуть слухати. Цікаво чи взагалі хтось слухає виправдовування. Особисто я б не слухав. Адже виправдовується лише винний.
Галас ставав все дужчим. Тепер вже й заголосила мати хлопчика, звертаючись до натовпу. Вона розмахувала руками, тикала в мене пальцем, а я навіть не розумів в чому мене звинувачують. Хоча, яке це вже має значення.
Різко гримнув чоловічий голос. Натовп затих. В мою сторону йшов чоловік років тридцяти. Середнього зросту, худий, одягнутий в усе чорне. Промені сонця били мені в очі тому його обличчя я не міг роздивитись. Однак мені незнайомий. Це точно. Погляд ковзнув по тілу суперника і зупинився на мисливському ножі, що висів на поясі. Та-а-ак! Це вже не смішно.
Чоловік зупинився переді мною. Тепер вже я мав можливість роздивитись його сповнене люттю обличчя. Швидким рухом він витягнув ніж із піхв.
Зараз можна зрозуміти весь абсурд ситуації, а тоді...
Я опустив очі до землі. Може це і слабкість, але я їй піддався. Адже людина яка йшла на мене не жартувала і це було видно.
Що робити? Що робити? Що робити? Пульс відбивав в скронях питання, а я не знав на нього відповіді.
Знаєте, я не рукопашник. Звичайно маю деякі навики вуличної бійки, але проти людини озброєної ножем абсолютно безсилий. І ось весь абсурд. Мої слова, мої виправдання – не будуть сприйняті та і навряд чи їх хтось буде слухати. Фізично я також нічого не міг зробити. Зброї при мені не було ніякої.
Скільки простояв дивлячись в землю. Зараз розумію, що декілька секунд. Тоді ж, здавалося, вічність. Чоловік стояв майже впритул. Лезо ножа хижо блиснуло на сонці.
“Мене зараз заріжуть як барана на бойні, – майнуло блискавкою, - Але Я НЕ БАРАН!!!”
Мозок вибухнув люттю.
“Уроди! Я приїхав їм допомагати, а вони... мене заріжуть мов вівцю. НІ! НІ! Іще раз НІ!”
Я відірвав очі від землі і спрямував всю силу свого погляду на нападника. Вся лють, вся потужність мого гніву вилилась в ньому.
- Ну! – це слово прилетіло немов з космосу, хоча зірвалось із моїх вуст, - Ну давай!
Я не кричав – я говорив. Спокійно. Навіть занадто спокійно.
- Ну! Давай! Чебурек фальшивий! Ріж! Якщо зможеш!
Здивування на його обличчі з’явилось, це точно. Чоловік щось промовив, мабуть образливе. Але я не розумів чеченської.
Не рухались ні я ні він. Я зрозуміло – мене скував страх, а він чому?
Ми просто стояли і дивились друг другу в очі з усім презирством і люттю на яку здатні.
Різкий голос зовні перервав дуель поглядів. Мій суперник здригнувся і повернувся в бік голосу. Схоже його окликнули по імені.
Тепер перевів погляд в бік голосу і я. Поза натовпом стояв Арбі. Всі люди дивились на нього. Обличчя мого “патрона” було суворим.
Він задав питання.
Мій суперник сплюнув мені під ноги і щось зло промовив.
Арбі злим голосом промовив декілька слів.
Нападник щось буркнув у відповідь і рушив у бік ховаючи ножа.
Арбі зміряв мене насмішкуватим поглядом і хитнув головою мол “іди за мною”. Ми рушили крізь натовп. Нас пропускали нехотя, але мені це вже було до лампочки. Пройшли. Далі рушили стежкою. Йшли мовчки.
Підійшли до однієї з хат. Піднялись сходами на другий поверх і зайшли до кімнати. Велика світлиця. Дуже освітлена, з великим довгим столом, великою кількістю стільців круг нього, вздовж стін лавки в кутку телевізор з великим екраном. Здається, коли йшли я помітив щось на зразок супутникової антени.
Арбі сів на один із стільців вказав мені на інший.
- Я йому сказав, що ти мій гість, - після недовгої паузи промовив мій рятівник, - Навіщо ти налякав дитину.
Подив не потрібно було зображувати на моєму обличчі, він вималювався сам.
В цей час відчинились двері. До кімнати зайшло ще двоє чоловіків. Не чекаючи запрошення господаря вони сіли поруч із ним.
- Малий кинув по мені камінь, а коли я ухилився втік галасуючи. – тільки й зміг вимовити я.
Мій співрозмовник посміхнувся і щось промовив своїм друзям. Ті також засміялись.
- Не можу тобі перекласти, але це не в твій бік, - промовив Арбі коли закінчили сміятись його друзі.
Схоже його ставлення до мене змінилось на краще, однак він цього не виказував.
- Тут не люблять слов’ян, - промовив господар свердлячи мене поглядом, - Адже з тієї сторони українці є також.
- І ваші там теж присутні.
Очі Арбі зблиснули люттю. Не варто мені було про це говорити. Однак він сильна людина і швидко подавив в собі слабкість.
- Є й такі, але не варто мені про це говорити.
- Я зрозумів.
- От і добре. Іди відпочивай, - почувши це я підвівся і рушив до дверей.
- Олег, - зупинився і почав повертатись, - А що таке “чебурек фальшивий”?
Не знаю чи він прикалувався, чи насправді не зрозумів.
- Ну-у, - я прикидав, що можна сказати, - Чебурек – це пиріжок з м’ясом, а чебурек фальшивий, мабуть із фальшивим м’ясом, тобто без оного.
Він якийсь час мовчав спершись підборіддям на свою широку долонь.
- Ти знаєш, - почув я у спину, так як давши відповідь продовжив свій рух до дверей, - Я б не зміг того бовдура з площі назвати більш вдало.
Вимушена зупинка біля дверей мало не змусила мене сказати провокаційну фразу: “Дякую за виставу”. Однак не сказав. Злякався. Дійсно злякався. Досить з мене пригод на сьогодні.
Їх план зовні простий мав дуже багато дрібних складностей. Черговий раз згадується російське прислів’я про те як все було гладко на папері.
Ці думки прийшли мені в голову на наступний день мого перебування в гостях у Арбі. Господар як раз закінчував розповідати мені деталі. Крім мене в кімнаті знаходилось ще троє чоловіків, схоже найближче оточення “вождя”.
Однак я занадто заглибився в свої думки, Арбі вже закінчив і запитливо дивився на мене. Вираз його обличчя ясно давав зрозуміти, що про заперечення не може бути ніякої мови. Значить заперечувати не будемо.
- Добре, - я відірвав погляд від столу і направив його в очі господаря будинку, - В чому ви мене обмежите?
Таке запитання збило завісу суворості з обличчя польового командира і тепер він виглядав здивованим.
- Ні в чому, - голос був не менш здивованим ніж вираз обличчя. Однак може бути, що він просто не зрозумів питання, адже воно було доволі абстрактним. Його необхідно буде конкретизувати, але обережно, дуже обережно. Не можна давати людині такого складу привід думати, що ти вважаєш себе розумнішим за себе.
- Час на підготовку?
- Тиждень, не більше.
- Добре, - я зробив паузу обдумуючи подальші запитання.
- Чи зможу я побачити об’єкт атаки?
- Сам?
- Так.
- Звичайно. Коли схочеш.
- Сьогодні. Це далеко?
Арбі задумався.
- Є що йти. Якщо ввечері вийдете то післязавтра повернетесь.
- Тепер. Самі розумієте такої точності неможливо добитись цими установками. Зачекайте, - трохи підвищивши голос і зробивши заперечливий знак рукою, я зупинив спробу перебити мене, - Тому необхідно буде компенсувати потужністю вибуху. – Тепер повернув голову і говорив вже безпосередньо Арбі, - Потрібно буде дві, а краще, три установки.
Він лише знизав плечима.
- Потрібно, значить буде, - подумавши додав, - Три.
Правий, неправий, чи може просто вгадав. Зовнішня простота – оманлива, мов легковажна красуня.
Якщо по плану місцевості легко можна було вибрати місця для декількох стартових позицій то прибувши на місце важко було щось знайти путнє навіть для однієї. Знову пожалів про невелику відстань польоту ракети. Місця були проте відстань не підходила. Залишалось лише одне. Провести операцію виграючи дистанцію на кутах і на різницях нульових відміток. Тобто. Найдальший політ припадає при куті 45, це при умові що і установка і точка ураження находяться в одній площині. Якщо точка попадання буде вище – дальність менше і навпаки. От на цьому і вирішив брати.
Граючись з кутами і нахилом місцевості я встановив допуски польотів і вже відштовхуючись від цього вибрав три стартові позиції.
Темінь пішла по горам. Повільно, невпинно і було в цій картині переходу природи щось зачаровано страшне. Тіні поступово подовжувались і врешті решт зникали. Навколишній пейзаж поступово розчинявся в наступаючій димці. Вона з кожною хвилиною ставала все темніше і темніше.
Досить лірики. Я глибоко вдихнув. Заплющив очі і перекотився зі спини на живіт. Відкрив очі. Внизу піді мною горіли вогні російської військової бази.
Поки було видно очі повихоплювали підходящі місця непомічені в перші мої відвідини. Сплюнув. Ні, міняти плану я не буду. Буде так як я вирішив коли все планував. Легкий поштовх в плече змусив повернутись. Росул. Він підкрався непомітно і нечутно для мене. Погляд запитував.
- Починайте, - прошепотів я і ствердно хитнув головою.
Він хитнув головою у відповідь і зник у темряві. Зараз він передасть команду і три групи із спорядженням висунуться на місця старту. Там вони дочекаються мене. Виставлянням і наведенням вже займусь сам. Як і раніше не довіряв нікому. Хочеш зробити щось правильно і добре – зроби це сам. Не пам’ятаю, хто це сказав, але вже скільки раз в цьому пересвідчився.
Зараз я перекинувся на спину і знову зайнявся спостереженнями потемнілих пейзажів. Чекав зірок. Чомусь мені здалось, що початок роботи після виходу зірок, дасть мені гарантію успіху. Посміхнувся про себе. Що за дитячість.
Все ж не помітив як вони з’явились. Здається декілька. Астрологія не є моєю улюбленою наукою, тому не можу назвати ті зірки, що я бачив. Проте мозок дав команду: “Пора!”
Прийшов на місце першого старту. Росул сидів на розрівняній площадці.
- Ми тут трохи позаймались самодіяльністю, - він винувато глянув на мене.
- Нічого, - я прошепотів у відповідь дістаючи рівнемір.
Провів перевірку. Не все вірно, але можна зробити скидку на те що все робилось на око. Дочистив. Прикинув вектори напрямку. Зробив розмітку триноги. Поставив станину. Виставив її на нуль. Далі по плану. Направляюча. Маршовий двигун. Накрутив снаряд. Виставив градус. Ок! Під”єднано електрочастини. Вивів кабель на НП. Те ж саме провів на інших стартових позиціях. Працював із деякою долею захвату. Подобалась мені ця справа. Закінчивши, не полінувався сходити і замінувати стартові майданчики. Втомився, але це приємна втома. Вона більше піднімає, ніж пригнічує.
Під”єднав кабель до пульта. Вже скручував пульт, коли з’явився Арбі.
- Ну? – його щось тривожило.
- Та, в принципі, - я вже був готовий, - Можемо починати.
Він щось промовив у рацію.
- Давай!
Я заплющив очі. Молитва була зайвою, адже займався я виключно душогубством.
Почнемо!
Палець плавно натиснув першу кнопку, “ракета” пішла. Не чекаючи, натиснув другу. Пішла. Третю. Є результат.
Не встиг я натиснути третю кнопку, як пролунав перший вибух. Трохи пізніше другий. Третій. Вони прогриміли внизу, розірвавши тишу на клапті. Яскраве полум’я рвонуло догори якимись неприродними об’ємами і формами. Затихаючі звуки доповнили свист і завивання уламків. Спалахнула пожежа на об’єкті. Арбі не спішив, хоча й підніс рацію до вуст.
- Давай, - нарешті почув я. Арбі це сказав російською.
І вже майже наступивши тишу порушили автоматні черги та вибухи гранат. Бойовики атакували базу. Однак це вже не моя справа.
- Вдало влучили, - Іса, один з помічників Арбі, промовив ніби в нікуди.
Ми сиділи за великим столом в штабній кімнаті Арбі.
- Так, - я випустив струю тютюнового диму, - Але так буває не завжди.
- Чому?
- Бог його знає. Он ваших хлопців навчив, але всі крім одного не попали.
- Ефекту все одно досягли, - це були слова Арбі.
- Я цього не знав.
Він пропустив це повз вуха.
- Тебе назад кличуть. Підеш?
Здається його це дійсно цікавило.
- Пора вже, хлопці.
- Додому.
- Так.
- Чому?
Чому? Навіть не знаю.
Чому? Тому що відчуваю – пора.
Чому? Чужий я тут.
Чому? До сих пір не покидає погане передчуття.
Чому? Набридло все.
І ще тисяча “Чому”, як і така сама тисяча не зовсім відповідей. Однак я просто бовкнув:
- Тому що пора.
Розмова закінчилась, завтра вирушати.
