ЗУПИНКА 7 - 8
«Не бійся, бо Я з тобою…« ( квітень 2005р.)
Ця зупинка, направду, - найдовша. Так сталося, що першим моїм кроком на шляху
до Бога було звільнення від страху. Довгі роки я не задумувалась над коренем більшості моїх проблем. Як і більшість людей, я легковажно ставилась до страху. Більше того, я вважала, що боятися за близьких мені людей – це нормально. Мене дивувала «байдужість» моєї сусідки Лариси. Я знала, що вона глибоко віруюча людина і завжди поважала її за це. Але мені було дуже дивно, як спокійно вона випроводжала щодня зранку чоловіка і двох синів на роботу. Всі троє – водії і полюбляють влаштовувати гонки. Особливо, молодший син – справжній Шумахер. Кілька разів він потрапляв у такі аварії, що просто чудом залишався живим. Одного зимового ранку, коли на вулиці була справжнісінька ковзанка, а її троє гонщиків сіли і поїхали на роботу, я спитала, як вона може бути така спокійна? На що Лариса з усмішкою відповіла: »Навіщо я буду турбуватись про те, чого не сталося. Краще помолюсь і попрошу в Бога, щоб оберігав їх в дорозі. Я спокійна,бо віддала їх в руки Божі.» Вона так переконливо сказала, що я уперше серйозно задумалася над своїм плачевним станом. Адже я боялася усього: у дитинстві – за маму і сестру; в юності, що ніколи не вийду заміж і не матиму дітей; у зрілому віці – уже за те, що син росте без батька і що після розлучення я назавжди залишуся одна і т.д.
А коли дізналася, що мій син став наркозалежним, у моєму житті настав справжній жах. І я почала звикати до страху, а, згодом, і до депресії. Я так звиклася з нею, що не уявляла собі життя без моєї вічної подруги. Це дуже страшно, коли людина, маючи такі проблеми, звикає до них і вважає таке життя нормальним для себе. Звичайно, я ходила по лікарях, вживала транквілізатори і снодійні пігулки, але проблема лише поглиблювалась.Одного разу я прочитала, що Дух Господній не може діяти там, де є печаль і депресія. Для мене це було справжнім одкровенням. І я постановила, що покінчу зі страхом раз і назавжди.
Почала я з 90-го Псалма. Він став моєю щоденною молитвою. Я виписала у свій молитовний щоденник усі місця із Біблії, де було написано «Не бійся!» і проголошувала вдень і вночі, що я вільна від страху ! І сталося диво – страх покинув мене, слава Богу ! Але моя «подруга» - депресія не хотіла відступати. Вона раз у раз поверталася до мене…
Кожного разу,коли я заспокоювалась і з полегшенням видихала: »Ну все, з тобою, моя мила, покінчено назавжди», як вона, насміхаючись з моєї наївності, після чергової проблеми, (а вони в мене ніколи не закінчувались) казала: »Розслабся і не воюй, а краще потоваришуй зі мною.Ти від мене нікуди не подінешся.»
Дехто може подумати,що в мене від горя щось із головою не так, я і сама так інколи думаю. Але я абсолютно адекватно стверджую, що страх - це не просто духовне явище. Так, він зароджується на рівні емоцій і почуттів.Але, згодом, це явище матеріалізується і стає фізичним.
Тіло, сковане страхом, перестає нормально функціонувати. Прискорений пульс і сильне серцебиття не дозволяють нормально дихати, а тому людина втрачає здатність приймати правилні рішення, нормально мислити і діяти.
Виявляється, що коренем більшості проблем є страх. Таке негативне явище, як ревність, фактично базується на страху, що хтось може виявитись кращим для близької нам людини і відбере від нас те, що належить тільки нам. Заздрість - дуже поширене явище у нашому суспільстві, також у своїй основі має страх. Заздрісна людина завжди боїться, що хтось буде успішнішим від неї і матиме більше, ніж вона. Я щоденно дякую Богу, що я не заздрісна людина. Єдиною моєю заздрістю було бажання мати такий мир у серці, який мала моя сусідка Лариса, але я не знала, як цього досягти. Якось я молилася і Бог поклав мені на серце такі рядки, які згодом стали піснею подяки:
Я колись жила в нещасті і журбі,
Плакала ночами тихо в самоті,
Я не знала,що є Той,Хто любить нас.
Він прийшов й від смерті мене спас.
Я до Тебе, мій Ісусе, знов іду,
І свою журбу Тобі до ніг кладу…
Так, я не знала, що моє знівечене і покалічене життя можна відродити. Що можна, як казав апостол Павло, забути те, що позаду, і почати життя заново, з Богом. Але одного дня мені довелося зробити вибір. Або далі жити в страху, мучитись від почуття провини, чи приліпитися всім єством до Того, Хто сказав: »Не бійся, бо Я з тобою, і не озирайся, бо Я – Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю.»*
Зупинка 8 « Кто мало видел - много плачет…» (Лопе де Вега)
(вересень 2005 р. )
Передивляюсь записи у щоденнику і бачу молитви, молитви…, і ще роздуми над прочитаним, або почутим. Я молюся, як Давид, плачу, як Давид, лише не співаю, як Давид. Знаю тепер, що означає - «обірвати пісню» Колись я ходила і постійно співала: вдома, на роботі, всюди. Це в мене від мами, вона любила співати і знала море лемківських пісень, таких самобутніх і неповторних. Моя матуся пережила воєнне лихоліття, насильницьке переселення у 1946 році, нужду і голод, п’ять важких операцій, але до кінця життя любила тихенько наспівувати свої улюблені пісні. Думаю, що пісня допомагала їй вижити усі її 83 роки життя.
А мені не співається, відколи помер мій дорогий синочок. Коли співаю в церкві,то плачу так, що люди несуть мені або валідол, або подають воду, щоб я заспокоїлась. Добре, що стою на хорах, (до смерті сина співала в церковному хорі) там за колонами не видно, як я ридаю. Тому і цей крик зболеного серця написався на одному диханні:
Плаче у Церкві жінка,
Обличчя мокре від сліз,
Молить, щоб син її грішний
Серце до Бога підніс.
О, як вона тяжко ридає,
Стогін рветься з грудей:
Ісусе, Ісусе,- благає,-
Врятуй моїх бідних дітей.
Один у полон попався,
Розплату несе за гріх,
Другий – у світи подався
Щастя шукати й утіх.
Обидва живуть без Бога,
Хоч в різних кінцях землі.
А в мами – одна лиш дорога
До Церкви у вранішній млі.
У Храмі святім її втіха,
Де сходиться Божий люд,
Де жартів немає і сміху,
Бо Божа присутність тут.
Тут серце щемить від болю
За грішний, знедолений світ,
Тут прагне воно спокою,
Де в силі Господній Завіт.
- Синочки мої, соколята,
Прокиньтесь, збудіться від сну.
Всі мами вже мають внучата,
А я – лише тугу одну.
Я вірю, що скоро почую,
Як каєтесь ви у гріхах.
За меншеньким в світ помандрую,
А старший - вже в Божих руках.
Я знаю – настане година,
Коли Божий Син із небес
Промовить до кожного сина:
-Вставай,ти живий! Ти воскрес!
Цього вірша я написала рівно за рік до смерті Ореста,в кінці літа 2003 року. До нині дивуюся, як я могла знати наперед, що старший буде уже в Божих руках. Адже я до останнього боролась за його життя. Звичайно, я не могла цього знати, але Бог знав.
А потім я вступила на навчання в Богословську семінарію, на заочне відділення. Два роки відвідувала лекції як вільний слухач. Мені не потрібна була теологічна освіта, мені треба було себе чимось зайняти, щоб не зійти з розуму.
Там у семінарії я побачила, що є істинними знаннями, і на що я потратила свої роки навчання, спочатку у культурно-освітньому училищі, а потім у Ленінградському інституті культури, куди мене скерувала профспілка, готуючи для себе ідейного лідера. Звичайно, я отримала хороші знання, тоді, треба чесно визнати, вміли давати знання, але як згадаю
« Основи наукового комунізму» і « Історію ком.партіїї», то аж слабо стає.
У семінарії я довго не провчилась, бо сер’йозно захворіла мама. У неї після пережитого, на 82-му році життя лікарі виявили рак молочної залози. Я ледь почала відходити від втрати сина, а тут знову нова біда…
( Далі буде… )
