Прокинувся. Ще не відкрив очей. Не хотів відкривати. Боявся. Мені було страшно, як в дитинстві, коли боявся темряви. Зараз я боявся невідомості. Страх ще не захопив мене всього і не варто було давати йому шанс на це. Спокійно напружив м’язи тіла. Раз. Другий. Третій. Пора. Різким рухом сів. Опустив ноги на холодну підлогу і спробував підвестись. Однак, ноги не послухались мене. Чи занадто різко, чи по якійсь незрозумілій мені причині сустави підігнулись і я знову сів. Я здивовано оглянув себе. Що це? Наслідки втоми, чи щось більш серйозне.
Землянку освітлювала саморобна лампа, зроблена з гільзи крупнокаліберного кулемета. Невеликий двопіковий вогник танцював над сплющеним жерлом гільзи, нерівномірно розкидаючи навколо себе світло. Стіни і дах, із неочищених колод, не відбивали світло, а, здається, поглинали його. Простецькі, грубо збиті меблі давали геометрично неправильні тіні. Земляна підлога, взагалі не давала ніякого виду. Складалось враження, що її немає.
“Яка похмура картина” – промайнула в голові фраза ослика Іа. Здається, ця думка викликала сумну посмішку.
Ще якийсь час я сидів на нарах, боявся підвестись. Напружив м’язи ніг. В суставах відчувалась слабкість. Пусте. Спробуємо ще раз. Підвівся. Слабкість поволі відступала. Крок. Другий. Третій. Стіл. Біля лампи лежать мої цигарки і запальничка. Запалив на пустий шлунок. Шкідливо, але що зробиш. Оглянув землянку. Нічого нового. Тільки піч “буржуйка”, що сиротливо притулилась в кутку була ново поміченим шматком інтер’єру. Хоча, ні. Ще цебро, на дерев’яному ослінчику біля входу, накрите квадратним шматком деревини. Моя одежа акуратно складена на лавці коло столу. Швидко почав одягатись. Щось мене турбувало. Однак страх перед невідомістю, це нормальна реакція людини. Щоб його заглушити, потрібно думати про щось інше, але це не завжди виходить. Точніше кажучи – завжди не виходить.
Може, це якесь відчуття. Та ні, ще рано. В мене, ще немає ніякого досвіду, а “чуйка” приходить лише з досвідом.
Підійшов до цебра з водою. Уважно обдивився круг нього і знайшовши кружку попив води. Чомусь згадався вчорашній ”невинний ” жарт. Знову сумна посмішка. Немає з чого ображатись. Сам винен. Підсвідомість сама заглушила початки обурення. Щось знову насторожило мене. Однак відігнав цей при страх. Знову подумав про те, що це лише початок. Початок серйозної, дорослої гри. Де не буде посередностей. Де не буде куди сховатись і куди втекти. Де немає мами, що пригріє малолітнього бешкетника, який ховається за нею від заслуженої кари.
Вийшов із землянки на зовні. Зупинився. Обдивився навкруг. Сонце вже досить високо, хоча ще не день. Скоріше пізній ранок. Під одним з дерев, недалеко від входу в мою землянку, стояло п’ятеро чи шестеро озброєних чоловіків і про щось розмовляли.
“Та-а-ак, проспав десь дванадцять годин. Не дивно, в принципі, з незвички. Все ж таки я ще не повністю адаптувався ”.
Пішов у напрямку групи чеченців. Один з них помітив це і розмова їх затихла. Всі погляди були направлені в мою сторону.
Зараз трохи хочу розповісти вам про табір. Декілька землянок виритих зі знанням справи і добре замаскованих у складках місцевості були непомітні навіть при дуже прискіпливому огляді. Здається про це вчора розповідав Росул по дорозі сюди із поселення. Однак було темно, та і я просто не придав цьому ніякого значення. Однак зараз, прямуючи у напрямку бойовиків я з цікавістю дивився навкруги, але крім входу до свого помешкання більше ніяких, навіть натяків на щось подібне не бачив.
Між мною і горцями залишилось метрів десять, коли я боковим зором вловив незрозумілий рух зліва.
Реакція, на цей рух вразила мене самого. Великий стрибок у бік від ку вирок і я сою на одному коліні фронтально розвернувшись в сторону небезпеки. Дійсно вражаючи, враховуючи те, що таким трюкам я ніколи не навчався, а така реакція на рух, погодьтесь сильно відрізняється від реакції середньостатистичної людини.
Рух, що так налякав мене. Дійсно міг вразити будь яку не ознайомлену табором людину. Справа в тому, що в той момент, коли я йшов частина стовбура відхилилась неначе двері. В їх проймі з”явився Мавсар. На мій шалений пірует він відповів ледь вловимою посмішкою. А група чеченців, до яких я прямував, прямо таки покотилась по галявині від сміху.
Витримавши погляд насмішкуватих, тільки зараз помітив, блакитних очей я підвівся з коліна.
- Ходи сюди, - чеченець махнув рукою.
Повільно попрямував у бік незвичного входу в землянку відчуваючи на собі погляди всіх присутніх, а сам, чомусь опустив очі до землі.
Пам’ятаю, що коли йшов, чомусь сильно замислився над питанням чому в Мавсара блакитні очі, адже у всіх горян вони карі. Виходить, що не у всіх. Я підійшов.
- Заходь, - він показав рукою у незвичний пройм.
Спустившись земляними сходами я попав в простору кімнату, приблизно з такою ж обстановкою як і моя. В ній було світліше ніж у мене. І це зрозуміло, адже кімната освітлювалась двома лампами зробленими із гільз калібром 30 з лишнім міліметрів, тоді як в мене всього одна 12,7. “Т-а-ак, ось і є ознака ієрархії” – здається так тоді подумав.
- Як спав? – донеслось ззаду.
- Як вбитий.
Я спиною відчув його посмішку.
- Ти ще далекий від забобонів. Нічого. Це пройде само по собі.
- Серйозно? – я не насміхався, мені дійсно було цікаво.
- Так. Я також раніше кидався різними словами, а тепер стримуюсь.
Присів на лавку. Уважно ще раз глянув йому в очі. Однак погане освітлення кімнати не дало мені можливості їх побачити.
Мавсар, присівши також дивився на мене. Описати його погляд неможливо. Хоча можна спробувати. Це погляд занадто дієвої людини, всередині якої горить вогонь, вирує жадоба діяльності, а між тим в очах видно лише маленьке насмішкувате бісеня, яке не свердлить тебе рентгеном, йому це непотрібно, воно й так все знає.
- Ну що ж, - почав господар на видиху, - Перша зустріч між нами вже була, це друга, - він перевів погляд на стелю, - Ти пали, якщо хочеш. Я сам не палю, але тютюновий дим мені не заважає.
Я вирішив скористатись його поради і поліз до нагрудної кишені. Рука тремтіла. Страх чи нерви.
- За тебе поручились дуже поважні люди, - Мавсар обірвав паузу як раз в той момент, коли я припалював, - Ти будеш вражений, але твій винахід їх сильно зацікавив.
Я хотів було сказати, що це не мій винахід, що все було відомо набагато раніше, до мене, але чеченець власним рухом руки обірвав фразу, котра не встигла початись.
- Не супереч. Я знаю, що ти маєш сказати. Що це не твій винахід. Що ти його просто знайшов. Це не має абсолютно ніякого значення. Його до нас привіз ти. Значить – твоє. Розмова зараз про інше. Там, - він махнув рукою у простір, - На великій землі, всі знають як потрібно воювати, як потрібно партизанити і бити окупантів, але вони всі теоретики, а я – практик. Випробування пройшли добре, але це лише випробування. Мені потрібні реальні показники в бойових умовах. Ось що може мене вразити. Не буду приховувати, але більше одного разу в тебе не буде. Дивись сам. Ще не пізно поїхати додому.
“Поїхати додому”. Під час його монологу я дивився на протилежну стіну. Як просто прозвучала в його виконанні ця фраза. Просто. Прозвучали. Мій погляд перейшов на його обличчя. “Поїхати додому”. Зараз. Коли я вже тут. На цій землі. Коли скільки вже пролито поту щоб добратись до цих гір і ущелин. Коли те єдине, що я створив у своєму житті має зробити свій перший крок. Відмовитись від цього і поїхати додому. Ні!!! Ні в якому разі. Хай моє дітище і смертоносне. Хай потім, із-за його кроків багато хто буде плакати, але воно моє. Я його викохав і виносив, як жінка носить дитину. І зараз мені пропонують просто сховати його в шухляду письмового столу, немов якийсь непотріб. Непотребом має стати те, що для мене важить так само як первісток для молодої матері. В мого “первістка” хочуть вкрасти його перший крок, мій перший залп. Адже перший його вдалий залп і буде тим першим кроком. І мені пропонують відмовитись. Ні. Однозначно ні. Нізащо. Хай я не воїн. Хай я багато чого боюсь в цьому житті. Хай це не моя війна. Але я сюди прийшов свідомо і прийшов не за грошима. Значить автоматично ця війна стає моєю.
Ці думки так і залишились думками. Вони не зірвались з моїх губ великим монологом. І я не здивував свого нового приятеля вдалою і палкою промовою.
Однак, чи то думки звучали так голосно, чи мій погляд відповів за все, але Мавсар вже знав відповідь ще до моєї відповіді.
- Ні. Додому я не поїду, - так просто було сказано словами.
- Дивись. Я думаю, ти знаєш, що робиш, - господар землянки підвівся, - Завтра зранку приходить караван. В ньому буде й посилка для тебе. Росул і Сей хан прийдуть з караваном. Подивимося. Прикинемо. Звіримося із ціллю і адью.
Я йшов до виходу коли мене застало його чергове запитання.
- Да, Олег, я надіюсь ти не ображаєшся на Росула і Сей хана за той маленький жарт, що вони з тобою зіграли.
- Ні. Звичайно ні, - відверто кажучи, був здивований цим запитанням.
- Я знав, що такою буде твоя відповідь. Якщо щось потрібно не соромся – говори, - я хитнув головою і вже на виході почув, - Прохання, без потреби із землянки не виходь. Тут не дуже люблять слов’ян.
- Добре.
Я швидко пересік відкриту місцевість і ввійшов в свою землянку. Мов робот пройшовся вздовж кімнати. Повернувся. Підійшов до нар і опустився на них. Втупився в одну точку. Думав. Думав. Згадував пристрій. Його слабкі місця. Я повторюсь, але я дуже, дуже хотів реального пуску і боявся його. Боявся, що щось не спрацює і робота майже року піде на смарку. Я не ідеаліст. Мені паралельна ця війна. Вона для мене існує лише як полігон, для випробувань. Себе і свого пристрою. І ще велике питання, що більше мені хочеться випробувати.
На столі стояв посуд із їжею, але їсти не хотілось. Я ходив по кімнаті, палив цигарку за цигаркою і думав, зважував, прикидав. Вимальовував картини, уявляв. Випадково погляд впав на нари. Поверх ковдри лежав споряджений АКМС і підсумок з магазинами. ”Та-ак!” Сів. Поклав смертоносний кусок заліза на коліна. Плавними рухами від’єднав магазин, пересмикнув затвор. Руки згадували завчену колись схему рухів. Шомпол, кришка, пружина, затворна рама з поршнем, затвор, газова камера. Розвернув потворний обрубок стволом до себе і заглянув в нього. Відполірована поверхня посміхнулась до мене металевим блиском. Я підвів очі до гори. “Такий простий пристрій, – це про автомат, - А такий дієвий. Все геніальне – просте, але не все просте – геніальне”.
Підвівся. Підійшов до столу. Згорнув все на край, а на місці, що звільнились розклав деталі товариша “калашникова”. Зібрав. Розібрав. Знову і знову. Доводячи дії до автоматизму. Швидше, швидше, іще швидше, в два рази швидше. Мозок відключився. Тіло на автоматі.
Не можу сказати як довго це продовжувалось чи скільки разів я зібрав і розібрав автомат, але сильно втомився. Відійшов від столу. Сів на нари перепочити. Зперся спиною на стіну і відкинув голову з насолодою втягнув гіркий тютюновий дим. Дивно, але цю втому можна назвати приємною. І тут під час цієї рослабухи прийшла в голову думка. Я спочатку був спробував відігнати її, однак вона поступово захопила мене всього і тому вирішив спробувати.
Відкрив очі. Уважно оглянув розкладені на столі деталі автомата. Заплющив очі. Уявив собі цю картину до найменших дрібниць. Знову відкрив. Спів ставив уявлену і реальну картину. Ще раз уважно обдивився все. Заплющив очі, підвівся і підійшов до столу. Не розкриваючи очей почав збирати автомат. Зворотній порядок дій. Все механічно і підлагоджено. Деталі немов самі потрапляють в пази. Все мене слухається і виходить вправно.
Розплющив очі разом із клацнувшим запобіжником. Навіщось ще раз оглянув автомат. Посміхнувся і не роздягаючись впав на нари, заснув.
Що собі може уявити середньостатистична людина при слові “караван”. У мене, наприклад, одразу виникали асоціації з пустелею, великою кількістю верблюдів. Людьми в білих бурнусах, що нипають туди сюди і галас, галас східного ринку.
От така нісенітниця і снилась мені цілу ніч. Навіть коли проснувся при згадці слова “караван”, з’являлись в уяві картини із “Тисячі і однієї ночі”. Хоча все ж таки я розумів, що такій картині навряд чи буде місце в цих горах. Тому і не таким сильним було здивування, коли побачив чеченську інтерпретацію каравану.
У центрі галявини, що являла собою середину нашого замаскованого табору, стояло дві машини марки УАЗ, викрашених в камуфляж ний колір із маскувальною сіткою замість тенту. Побачивши їх я посміхнувся від заскочившої в мозок згадки. В дитинстві ці машини ласкаво називали “бобиками”, дивно, чому?
Росул і Сей хан в оточені шести незнайомих мені бійців стояли біля машин. Мавсар і декілька його хлопців прямували у бік каравану.
Я зупинився біля входу в свою землянку і мовчки спостерігав за зустріччю. Нарешті Росул помітив мене. Щось мовивши своїм супутникам і кивнувши Мавсару рушив в мою сторону. На його обличчі майнула винувата усмішка, чи це мені здалося.
- Привіт, братухо!
- Здрастуй.
- Привезли твої речі, оглядати будеш.
- Так, - я повернув голову в його бік, - Звичайно буду.
Для того щоб сказати таку просту фразу мені довелось подумати. Чому? Тому що всі думки крутились в голові українською, а відповідати доводилось російською. Відчувається в таких ситуаціях дефіцит спілкування рідною мовою.
Підійшов Сей хан. Ми привітались.
- Знайшли все що ти просив, - його голос прозвучав більш привітно ніж раніше, - Думаю найкращим буде перетягнути все в землянку.
Наші погляди зустрілись. І на своє здивування я помітив запитання в його очах. Так дійсно. Він не ставив мене перед фактом, не висловлював свою думку, він запитував. Ось так от. Тихо і мирно. Без бійок і перестрілок, а за рахунок ланцюга простих подій я став серед них за ватага. Може туди домішалось ще щось, але я на той час взагалі не здогадувався що.
Зробив вигляд, що обдумую пропозицію. Витримав паузу.
- Там не так багато світла, - нарешті промовив, - Проте, несіть.
Подумавши якийсь час, я хотів ще щось сказати, однак Росул вже повернувся у бік Мавсара і кинув йому декілька фраз по-чеченськи. Останній же зробив декілька недвозначних рухів руками. Троє молодих бойовиків відділились від загальної групи і рушили до машин.
За декілька хвилин весь вантаж призначений для мене вже знаходився в землянці. Розпакувавши всі причандали я приступив до зборки основної частини, тобто “ракети”, як я її умовно назвав. Росул і Сей хан сиділи на нарах і з цікавістю спостерігали за моїми рухами. Це все дійство тягнулось недовго, адже пристрій був простий , як і все геніальне.
- Ось і все. Така от неповна зборка, - я промовив це дивлячись на уродливу “помісь бульдога з носорогом”.
- А повна? – Росул, він ще взагалі був не в курсі.
- Іще дерев’яна станина і направляюча трубка.
- А чому ж... – Росул хлопнув себе кулаком по лобі, - А зрозумів! Все одноразове?!
- Так, крім пускового пульта і кабелю, - я посміхнувся, - Груз несемо тільки в одну сторону, назад швидко робимо ноги.
- А ефективність? – скільки разів я вже чув це запитання, голос долинув ззаду.
Здивовано обернувшись побачив Мавсара, він обережно обійшов “ракету” і присів за стіл.
- Сорокашестикілограмовий снаряд, - я знизав плечима, - Здається говорить сам за себе.
Він щось прикидав в умі, це тягнулось трохи більше хвилини.
- Н-да, - польовий командир ще раз обдивився смертоносного уродця, - Добре, оскільки тут всі основні учасники операції тут тому скажу, що з ціллю ми визначились.
Чомусь я полегшено зітхнув.
- Присядь Олег, в ногах немає правди.
- В задниці також.
Не дивлячись на серйозність ситуації цей жарт трохи розвеселив моїх співбесідників.
- Не скажу, що ці слова позбавлені логіки, - сміючись сказав Мавсар, після того як всі заспокоїлись почав говорити по темі.
Розвідка. Мій перший вихід на територію повністю контрольовану ворогом. Це страшно. Ні. Не подумайте, немає дикого, панічного страху. Просто страшно. Я навіть не знаю як це можна пояснити. Постійно чекаєш несподіванки. Постійно чекаєш якогось підвоху. І саме небезпечне не знаєш як поведеш себе у ситуації яка швидко змінюється. Коли вловиш стан в якому ніколи раніше не перебував. Який не є природнім ні для тебе ні взагалі для людей.
І до того всього була ще одна складність. В групі я був основним. Не командиром. Такої відповідальності мені ніхто б не довірив. Ситуація була такою, не я був пристебнутий до групи, а група була пристебнута до мене. Тобто не дивлячись на бажання командира, всі завдання висіли на мені. Говорячи ще простіше, командир відповідав за людей, а я за завдання. І це була відповідальність яка допомогла мені перебороти мої страхи. Крім того ще одна ситуація збила з мене напругу.
Якось один молодий чеченець випадково підбив руку коли я малював план місцевості. В результаті чого був облаяний по-англійськи. Без злоби, так, для порядку. Через деякий час до мене підійшов Сей хан.
- Олег, ти це дуже добре придумав.
- Що? – я продовжував працювати над планом місцевості, відклав його в бік, підвівся і взявши Сей хана під руку відвів трохи в сторону, - Вибач, я не зрозумів. Серйозно.
- Ти об матюкав Хасана по-англійському.
- А-а-а. Ти про це, - я дійсно був здивований, адже фрази вирвались самі по собі, не навмисно, - Вибач, це було випадково.
- Не переймайся, він тільки те й зрозумів, що це не по нашому, - вираз обличчя Сей хана, я не можу описати, він немов знайшов щось дуже важливе, - Ти ще щось вмієш сказати на цій мові?
- Але, братухо, ти даєш, - не хотів вдавати з себе ображеного, але вийшло само по собі, - Я вільно розмовляю англійською, щоправда з північно ірландським акцентом, - навіщо я гнав йому цю нісенітницю, так, я розмовляв англійською, навіть читав і писав, адже не просто так вчився у однієї з кращих вчителів Києва, але який в мене був акцент... Сто проти одного, що не ірландський.
Однак на мого ві-за-ві це справило враження.
- Дуже добре! Це просто супер, що в тебе ірландський акцент. На питання звідки ти, не відповідай. З’їжджай як не будь, мовчи. А плітки я вже сам пущу.
Так з тих пір я і став в Чечні “бувши бойовиком ІРА” невідомо де знайденим і прийнятим Мавсаром.
Плани, карти, прикиди, розкиди. Все мішалось в голові. Я сідав перемальовував все по новій звіряв зі старими ескізами і планами. Боявся помилитись. Не люблю помилятись. З дитинства.
Блокпост. Перша атака. Перше випробування моєї установки. Можна, навіть, сказати перший дорослий екзамен. Вже так себе загнав, що в будь-який час дня і ночі мене могли розбудити і запитати про особливості території і я зміг би обмалювати кожен сантиметр площі, кожен вигин рельєфу, кожну вибоїну на асфальті дороги. І все ж таки, щось мене турбувало. Місце страту вибрав за дуже непрофесійною схемою: “побачив-сподобалось”. І це мене турбувало. Тому й коптів над картою-схемою місцевості, шукаючи свої помилки, а їх або не було, або було дуже багато, в залежності від настрою. Я злився. Злився на себе за такий підхід до справи. Мені здавалось, що я не правильно підійшов до огляду, що я не все занотував, що щось впустив.
Більш-менш підходящих місця було три, враховуючи невеликий радіус дії установки. Перший: покатий схил з північного-сходу блокпоста. Він спускався до самих блоків і тому повинен бути замінованим. Звідти мало що будуть чекати. Хоча не факт. Все залежить від командира, не нашого, їхнього, російського. Є плюси. Тепер мінуси. Прийдеться затратити дуже багато часу, на підготовку до старту, потрібно виставити повний нуль. Тобто розрівняти грунт, а часу обмаль. Тим більше, при мортирній стрільбі, важко, в крайньому разі для мене, розрахувати політ снаряду вниз по схилу. Це дві погані теми для мене. А як ви пам’ятаєте, залп буде лише один. Шансу на повтор мені не дадуть. І тому, виходячи з вищесказаного, кількість “але” потрібно звести до мінімуму, тобто до нуля. Це важко. Проте спробуємо.
Другий варіант. Недалеко від об’єкту протікає струмок. Він сильно заріс очеретом, що створювало багато незручностей. Однак в одному місці біля містка було зручне місце. Мені воно дуже сподобалось. По-перше відстань майже ідеальна. По-друге площадка майже рівна. Ну і останнє від блокпоста ми прикриті мостом і насипом дороги. Ось із-за цих деталей воно мені подобалось.
Було ще й третє місце, в заростях на захід від цілі. Все добре, але... існувало одне велике “але”, росіяни знали небезпечність заростів і тому або мінували їх, або виставляли там постійний пост. Скоріше мінували. Тоді як відкриту місцевість вздовж дороги контролювали аби як.
Довгі роздуми над проблемою, приводять до того ж, до чого приводить довге прицілювання перед пострілом, втомлюються руки і очі після чого постріл не такий влучний як хотілось би. Так і тут. Втомлюється мозок і я вже не можу найти відповідь на прості запитання. Мозок як м’язи втомившись втрачають свою пружність, швидкість і вже не можеш правильно реагувати на ситуацію. Тому – баста. Напрямок вказано, маршрут прокладено. Вперед.
Від лісу, вздовж дороги, до струмка поповзло тільки четверо. Я, майже порожній, лише інструмент, прилади прицілювання, запали. Слідом за мною Сей хан, Росул, і Хункар, якийсь молодший брат Росула. Вони тягнули все інше спорядження. Їм доведеться повзти ще два рази, за раз все взяти не вдалось.
Ось ми і на місці. Якийсь час лежали прислухались. Тиша. Росул і Хункар, залишивши вантаж, поповзли в бік блокпосту більш детальніше розвідати обстановку. Тихо. Їх не було півгодини. Повернулись. Показали знаками – “Чисто”.
Зробив глибокий вдих, видох і приступив до роботи не звертаючи ні на кого уваги. Хлопці поповзли за іншими причандалами. Мені навіть краще. Швидко вичислив лінію пострілу. Відштовхуючись від цієї уявної лінії саперною лопаткою намітив довгий прямокутник. Розділив його на три квадрати. Робив все швидко і вправно, неначе займався цим все життя. За допомогою саперної лопатки і рівнеміра підготував “абсолютно” рівні площини. Може не “абсолютно”, але перебільшення не таке велике, можете мені повірити.
Приповзли хлопці. Принесли ще частину спряження. Хункар і Росул поповзли за залишками, а Сей хан залишився.
- Допомога потрібна, - почув я за спиною його шепіт.
- Поки ні, - я крутонув головою, - Якщо буде потрібно я скажу.
- Добре, я поруч.
- Угу, - на більше слів в мене не було ні часу ні натхнення.
Три лінії пострілів виходило з трьох різних точок і пересікаються в одній. Тобто в приблизному центрі об’єкту. Зрозуміло, що кожна установка дасть похибку. Головне, щоб похибка була не великою. Вичислити центр квадрату міг би і школяр початкових класів. Танцюючи від центру квадрату вичислив оптимальне розміщення триноги. Прикинув і помітив все на інших квадратах. Швидко зробив дев’ять заглиблень на всіх квадратах саперною лопаткою. Так. Уважно оглянув місцину. Здається із земляною роботою покінчено. Почав збирати триноги. Зібрав. Розмістив по місцях. Виставив нуль. Я ще не такий профі, щоб вміти виставляти на око, тому потрібен показник відштовхування. Закріпив землею триноги і затрамбував. Перевірив “нуль”. Похибки незначні. Глянув на годинник. Наближався світанок. Місяць ставав все блідіше і блідіше. Швидкість роботи потрібно прискорити. Провів розрахунки. Враховуючи всі плюси і мінуси похибка дає 3.5 – 5 градусів. Не зовсім погано. Але могло бути і краще. Виставив градус прицілу відповідно 35;40;45. Директриси пострілу направлені в одну точку, тому маю надію, що великого розльоту не буде. Я ризикував, але зараз вже був спокійний. Закріпив маршеві двигуни. Знаком підкликав Сей хана і вже з ним у двох поставив саму смертоносну частину зброї. Далі ми вже вдвох виставили годинникові механізми, а також замінували установки. Пуск відбудеться через п’ятнадцять хвилин. Цього буде достатньо, щоб нам обійти блокпост і зверху проконтролювати перший політ мого первістка.
Піднялись. Місяць, хоч вже й помітно ослаб за ніч, проте ще мав достатньо сили і добре освітлював місцину. Я стояв і спостерігав за блокпостом, час від часу поглядав на годинник. Гадаю не варто розповідати як довго тягнувся час. Дуже хотілось палити. Стояв і скрипів зубами. Нервував відчуваючи на собі погляди чеченців, а час немов знущався з мене.
Все. Секундна стрілка поволі пройшла необхідну відмітку на циферблаті годинника. Я сплюнув на землю і повернувся до хлопців. Щось хотів сказати, коли незрозуміло-пекельне шипіння порушило тишу. Від несподіванки я аж присів, побачив здивовано перелякані очі своїх супутників. З острахом повернувся в бік блокпоста.
Це стартував перший снаряд. Він ще не встиг досягнути верхньої мертвої точки, щоб спрямуватись безпосередньо на ціль як ...
Ппш-ш-ш-шз!!! І розправляючи стабілізатори пішла друга ракета. Перша пішла на зниження і тут...
Ппш-ш-ш-шз!!! Третя взяла старт. Я стояв і дивився зачаровано. Не пам’ятаю, коли підвівся. Ні, це не була робота оператора, це не було кіно, це була реальність. Я на власні очі, стоячи на схилі гори бачив як ці важкі “підсвинки” змивають в небо і досягнувши верхньої мертвої точки пірнали вниз.
Перший вибух приглушив мене. На власні очі пересвідчився, що він ліг у центр об’єкту. Другий ліг в складену з бетонних блоків казарму. Велика потужність вибуху розметала уламки бетону на досить серйозну відстань.
Третій, з невеличким недольотом ліг біля шлагбаума. Однак і він зробив немало. Розкидала бетонні блоки огорожі по дорозі, жбурнула в кювет легкий УАЗик, а також перекинула замасковану БРДМку.
Я стояв приглушений, дивився як осідає земля і пилюка після вибухів, а позаду мене бісились і скакали чеченці. Вони славили аллаха.
7.
За, майже чверть століття свого минулого життя я ні разу не задумувався над суттю релігії. Як такого релігійного питання для мене не існувало. Мене ці процеси мало обходили. Безумовно, як і більшість пересічних українців я людина хрещена, але в душі завжди вважав себе атеїстом. Чому? Просте, коротке питання на яке я ніколи не міг і не зможу зараз дати вичерпної відповіді. Чому я себе вважаю атеїстом? Та, просто так. Не захотів підстроюватись під хвилю моди. Поки церква була поза модою – всі були атеїстами, тільки ввійшла в моду всі потягнулись до церкви. Розумію за радянських часів, страх за себе, боязнь за кар’єру. Однак, хто хотів – той вірив і ходив до церкви не зважаючи ні на що. Зараз же ніхто нікого не переслідує за атеїзм, однак люди, які навіть хреститись не вміють не говорячи вже про знання біблії так і хочуть розповісти мені про мою неповноцінність. Це щодо релігії. Однак мене все одно влаштовує атеїзм.
Але вчора... Я стояв на підвищені, дивився на зруйнований і палаючий російський блокпост, а позаду скакали чеченці і кричали: “Аллах акбар!” По їх поведінці і їхніх обличчях було видно, що це не лише слова. Вони вірять в це. В те, що аллах є. В те, що він Великий. І в те, що це він своєю десницею спрямував “ракету” на невірних, що він був незримим винахідником, розробником і коректувальником установок. А хто, скажіть мені, може бути більш авторитетним для них. Хто може бути кращим винахідником за аллаха, а розробником, а коректувальником? Хто краще за творця? От так от.
Я, наприклад, навіть в себе не вірив, коли йшов на цю справу. Я не вірив ні в що і таким залишився. А вони вірили, вірили віддано, фанатично. Вони знають, що аллах є і тому такі знаки поваги і увага задовго до того як стартує перша ракета.
А над цим варто задуматись. Дуже варто. Чому я, людина котра вважає себе атеїстом, вже не перший раз ловлю себе за тим, що в умі читаю “Отче наш”? Може тому, що дивлячись на православних священиків все частіше починаю розуміти, що між мною і Богом мені не потрібен посередник. Як у протестантів: “Хрест не на тілі, хрест в душі”.
І ще одне, чому проходячи повз церкву ніколи не осеню себе хрестом, а тут чіпляючи годинниковий механізм – перехрестився.
А от і задумайся чому?
Задай питання і отримай на нього відповідь. Проста формула, але не просте її доведення, якщо Х (відповідь) сидить у тобі самому і як в цьому разі вивести її із далеких глибин своєї підсвідомості. Але тією ж підсвідомістю вловлюю, що відповідь десь поруч, відповідь у порівнянні, у аналізі.
Мусульманин, що загинув під час джихаду автоматично потрапляє до раю. Нікого із священнослужителів і тим паче самого аллаха не цікавить, що він творив до джихаду. Він змив позор минулого власною кров’ю, поклав на алтар віри саме дороге, що мав – своє життя. І доказав, що достоїш раю. Він учасник джихаду – моджахед – священний воїн.
В християнстві немає священних війн, немає священних воїнів, непотрібно жертвувати собою і класти на алтар віри саме дороге. Проте давно відомо, що прощення купується за гроші.
Але ж було таке і в християнстві. Шили хрести на груди і йшли невідомо куди добувати невідомо що. А лицарські ордени. Абстрагувавшись від світу, від багатств і задоволень, добровільно пішовши на бідність і аскетизм вони залишали собі лише зброю, коня і добре ім’я.
“Хоробрий як франк”. Навіть зараз на сході зустрічається ця фраза. Для них всі тоді були франками. Уявіть собі як необхідно було доказати хоробрість, щоб так довго трималась приказка.
Цивілізований схід здригнувся тоді від навали нецивілізованого заходу. Багатомовний натовп згуртувавшись навколо хреста і ставши реальним військом отримував перемогу за перемогою і ніщо не могло його зупинити.
Кабінетні історики говорять про жадобу наживи. Але давно всім відомо, що багатства роз’єднують, а не об’єднують. Поки був фанатизм обраних, поки люди гуртувались навколо хреста росло і Ієрусалимське королівство. Коли ж розп’яття замінило золото – воно занепало.
І зараз дивлячись на християн починаєш розуміти, що вони не християни, а ідолопоклонники і ідоли їхні – зелені обличчя мертвих американських президентів.
А наші священнослужителі. Дивлячись на них розумієш, що вони грішать професійно. І ще більше я переконуюсь, що в моїх відносинах із Богом мені не потрібен посередник. І трактував біблії також не потрібен. Я сам її зрозумію так як зрозумію і не потребую допомоги.
Я, звичайно, буду заходити до церкви, але не буду звертатись до попа. Він мені не допоможе, він не стоїть до Бога ближче ніж я, тоді навіщо він мені. Хіба що для ритуалу і все, а сповідь, це моя особиста справа і в ній він мені не потрібен.
8.
Тиждень після операції мене ніхто не турбував. Думаю, Мавсар готував підґрунтя для нової акції. Всі інші були зайняті своїми справами. А що залишалось мені. Нудитись.
Сьогодні вночі приснився Кос. Я вже майже забув про нього. Про те що ця людина взагалі існувала в природі. А в цьому сні він стояв на галявині в оточені людей одягнених в камуфляжну форму. Всі з докором дивились в мою сторону. Обличчя оточуючих його людей я не зміг розібрати. Та й не намагався. Здогадуюсь хто це були. Мертві. Мертві прийшли глянути на свого вбивцю. Я прокинувся.
Не було холодного поту і крику пробудження. Просто прокинувся і сів на нарах. Якийсь час спостерігав стіну. Потім вийшов на вулицю вдихнути свіжого повітря. Повернувся і сів до столу. Лампа продовжувала горіти. Я ніколи її не заправляв і не тушив її. Що до заправки то це робили інші, а тушити... Чомусь мені завжди хотілось спати при такому світлі.
Зараз я сидів за столом і дивився на вогонь.
Хто я? Вбивця і душогуб? Скільки вже на моєму рахунку, котрий був відкритий на далекому придністровському полігоні? Для чого я тут? Що я роблю на чужій, непотрібній мені особисто, війні? Що я? Хто я?
Дати відповіді на ці запитання було важко. Практично неможливо. Я не задумувався над цим раніше, так само як і не задумувався над тим що роблю коли робив свій перший постріл в людину. Не відчував і не відчуваю жалю. Ні до Коса ні до тих хлопців з блокпоста. Кос давно заслуговував такого кінця. Така його доля інакше так не сталось би. А російські солдати?
Вибачте хлопці... Нічого особистого... Тільки бізнес.
9.
В бінокль Уважно роздивлявся місцевість круг дороги. З професійною уважністю фіксуючи все і занотовуючи зафіксоване у своїй пам’яті. Цікава пропозиція використати установки для обстрілу колони надійшло недавно. Був здуру спочатку відмовився, але трохи посидівши і помізкувавши подумав: “Чому ні?”. Тим більше, що нас не цікавила якась конкретна колона, нас цікавила колона взагалі. Можливість ураження рухомої цілі, говорячи простіше.
Другий час спостережень. Участок дороги вибирав сам, на карті, щоправда враховував підказки людей більш обізнаних з місцевістю. Фіксую в пам’яті все до найдрібніших деталей, щось дуже цікаве записую. Поки що пройшла лише одна військова колона. Про всяк випадок записав розташування техніки і швидкість руху. Виділив участки найбільш ефективного враження. Їх небагато, проте досить, навіть для більш конкретної операції, не кажучи вже про пробну.
Ще раз уважно оглянув місцевість, перевіряючи чи нічого не пропустив. Ще раз прикинув зручність і ефективність місць для розташування установок. Підібрав місце для НП. Повернувся і змірявши поглядом Сей хана промовив:
- Працюємо, - мій погляд зупинився на його очах.
- Так, - він повернувся до решти загону, - Підйом, - про щось задумавшись знову обернувся в мій бік, - Апарати куди?
Я почав йому показувати на схемі місця куди необхідно перенести складові частини установки. Закінчивши, розмову з чеченцем відійшов до свого рюкзака і важко опустившись коло нього закрив долонею очі. Слова Сей хана якими він роздавав інструкції решті загону, плинули в далечінь і замінились більш рідними словами “Отче наш”, котрі виникали в самій голові.
У цій операції, не дивлячись на її пробність Мавсар розщедрився на чотири ракети. Колону вибиратиме Сей хан. Дорога вибрана вдало. Нею часто користуються армія і внутрішні війська. Та й район вибрали замирений, тобто ситуація для роботи дуже зручна, навіть можна сказати ідеальна.
Все як і раніше робив по старій схемі. Розчистив майданчик, довівши показники о “нуля”. Заглиблення під стійки. Трамбівка. Виставляння кута пострілу. Перша установка. Виходить крайньою з права по бойовій схемі. Її мета зупинити колону, а в ідеалі вивести із ладу головну машину. Закінчив із нею. Замаскував. Тільки що не під”єднав до системи запалення.
Н місці старту другої установки сидів Сей хан.
- Давай допоможу, - почув його шепіт.
Глянув на нього. Він дійсно хотів допомогти. Крім того Сей хан давно хотів навчитись працювати з установкою.
- Я дам знати.
Він погоджуючись хитнув головою і якось ображено відійшов в сторону. Однак не було часу вирішувати образи тому я прийнявся за справу. Допомога Сей хана мені знадобилась. При встановлені ракети в направляючу. На першій установці вдалось це зробити самому, однак на другу вже сил не вистачило.
Третю і четверту вже Сей хан мені допомагав від “А” до “Я”, тому все пройшло швидко. Під”єднали всі установки до запалюваної системи. Вивели кабель на НП. Тут вже силами решти загону був обладнаний окопчик для нас, з усіма зручностями. Звичайно без джакузі і МЖ, це було б занадто.
Опустившись на дно окопу я зробив глибокий вдих, видих. Уважно глянув на Сей хана, він відвів очі.
- Вибач, друже, - я хлопнув його по плечі, - Це все ж перевірка і тому я повинен бути впевнений у всьому.
- Я розумію, - після короткої паузи сказав він, ще трохи помовчавши додав, - Росул виглядає колону. Зараз 14.32 думаю скоро щось буде.
Я глянув на небо.
- Ти вже їх нутром чуєш?
- Щось на зразок, - він посміхнувся.
Витягнув з кишені пульт. Перевіривши полярність почав під’єднувати проводи. Швидко і вправно зробив це, аж сам здивувався.
- Я готовий, - промовив, через деякий час.
- Тримай, - я обернувся і побачив коричневу цигарку, що протягнув мені Сей хан. Взяв мабуть спеціально для мене, адже сам не палить.
- Дякую, але чи можна? – цигарку я все ж таки взяв.
- В принципі – не рекомендується, а не рекомендується не завжди означає забороняється. Це якраз випадок коли не завжди.
Я ковзнув на дно окопу і припалив.
- Знаєш, я спеціально залишав цигарки вдома, щоб не палити на завданні. Десь читав, що не можна.
- Це я помітив, - Сей хан посміхнувся, - Спочатку подумав ти просто забув, але дивлюсь ти навіть не заїкаєшся про цигарки. Тут то і закралась думка, що це все спеціально. Я сам колись палив і знаю як хочеться ковтнути тютюнового диму після нервової роботи. Тому і взяв спеціально для тебе.
- Дякую.
- Та не має за що.
Ми сиділи мовчки і тут спрацювала рація. Сей хан щось промовив в неї. Почулась відповідь, потім довге пояснення. Знову ствердна відповідь і рацію виключили.
- До нас гості, - Сей хан посміхнувся.
- Адьюс, амігос!
- Сі, сеньйор.
Я взяв пульт в руки і провів коротке тестування всіх систем. З-за повороту виповз перший танк.
