2.
Літак піднявся в повітря. Сей хан одразу задрімав, а я втупився нічого не бачачим поглядом в ілюмінатор. Думав? Аналізував? Мріяв? Про що?
Про що і над чим я міг думати в той час? Що аналізувати? Стани які чекали мене попереду були новими і до цієї пори не пережитими. Однак сам стан який був у мене в літаку можна порівняти лише з відчуттями перед кроком у прірву. Хоча і цього я ще не пережив.
Думки. Чи мають вони якесь значення? Я задав собі питання і одразу на нього відповів – безумовно. Адже завжди обдумую кожен свій крок, зважую і вимірюю його вздовж і поперек, зважую всі деталі, а коли обдумування, висновки і розрахунки позаду – роблю якусь дурницю. І не тому, що всього передбачити не можливо, а тому, що завжди перемогу над холодним розрахунком беруть почуття.
Може це неправильно, а може й навпаки. Почуття є почуття. І може нудно було б жити якби нашими кроками керував голий прагматизм і точний розрахунок. Роботизація якась. Навіть кохання було б неможливим. Адже кохання – дико ірраціональне почуття.
Мрії. Господи Боже мій, хоч і не рекомендується поминати Бога всує. Скільки в мене було думок в аеропорту, в літаку. Чого я тільки не передумав, не перемріяв, непереуявляв. Мрії Болконського перед Аустерліцем ніщо в порівнянні з цим. Моя уява малювала таку маячню. В якийсь момент я піймав себе на думці, що думаю як школяр, по дитячому. Хоча, хто мені покаже, чи дасть точне визначення тій грані що відділяє дорослість від дитячості.
На мене чекає війна. Війна зі всіма своїми страхами, ілюзіями героїки і іншими незнаними мені відчуттями. Може це є та межа, та грань, яку я не зміг знайти. Може це випробування покаже мені хто я такий, що я реально можу. Вона чекає на мене. Це буде криваве побачення. Перше. Війна – жорстока реальність людського буття. Той стан з яким людство бореться на протязі всього свого існування і не може побороти. Здається, суспільство не може без цього. Просто не може.
Війна! Війна – чекає на мене! Війна чужа. Адже вона не має до мене ніякого відношення. Стоп!!! Гей юначе! Не заривайся. Вже має. Ти сам визвався приймати в ній участь. Сам. Тебе ніхто не просив. Навіть не встигли попросити. Ото ж то.
Значить вона моя. Моя! Я мав її в своїх думках, маривах, снах. Я ніс її в собі і уявляв себе в ній. Це моя війна. Це мій стан! Мій природній стан. Стан чоловіка, мужа, воїна. Значить не глухістю був крок, не дурницею. Я зробив його свідомо, правильно. А може мною хтось управляє, чи щось. А що?
Екіпаж попередив про те, що заходимо на посадку. Застібнув ремінь безпеки. В сусідньому кріслі, прокидаючись, почав вовтузитись мій супутник. Прокинувшись він застібнув ремінь безпеки і закурив.
- Ти не спав? – Сейхан немов тільки помітив мене, та й голос його звучав скоріше стверджувально ніж запитально.
- Щось не можу, - здається відповідь була зайвою.
Мій супутник сумно посміхнувся.
- Нічого, я тебе розумію. Сам так летів перший раз.
Він знав, що я не профі, не солдат фортуни, не пес війни, а просто авантюрист зі знаннями які так потрібні їм.
- Нас будуть зустрічати, - промовив заспокійливо, - Не хвилюйся на митниці все договорено.
Тим часом літак виконав всі необхідні для посадки маневри, пробігся по злітній смузі і зупинився. Приємний голос стюардеси поздоровив пасажирів з прибуттям. Все. Пора на вихід.
Я рухався мов робот. Чи то від довгого, двочасового сидіння мої сустави стали такими не рухомими, чи то від нервів. Скоріш за все і те і інше, в комплексі. Просто брів по проходу повз крісла тупо вставившись поглядом в широку спину Сей хана. Трап. Внизу стояв автобус, це він нас доправить до будівлі аеровокзалу. Спустився і зробив перший в своєму житті крок по кавказькій землі.
Чи міг я збагнути тоді, що вона стане для мене другою батьківщиною. Батьківщиною духовною. Тому що тут я зроблю першу в своєму житті самостійну оцінку цінностей, без контролю зовні, без підказок. Я проживу на цій землі деякий час життям повноцінним, життям справжнього чоловіка, займаючись чоловічою роботою. Гірське повітря, сніги альпійських зон, бурхливі гірські річки, недовіра місцевого населення і вогонь ворога загартують мене і не дадуть після жити так як жив до того.
Але, це все буде потім. Потім, нові почуття, відчуття і стани, до цього не знані і не пережиті, пробачте за повторення. Потім зрозуміння простих істин і зміна світогляду. Зараз просто перший крок у новому житті. Перший крок. Автобус. Митниця.
Чекаючи на поклажу я стояв серед натовпу чужих людей. Один. Білий серед натовпу чорних, розмовляючи чужою, незрозумілою мовою. Своєю зовнішністю одразу кидаючись в очі сторонньому спостерігачеві. Та і самі люди косились на мене з цікавістю. І ось, ввімкнувши свою спостережливість я помітив, що і Сей хан, хоч зовні не відрізняється від інших людей, також є чужий для них.
Воістину на Кавказі народи і народності друг друга недолюблюють. Хоча, а де вони відчувають братську любов? Народів побратимів не існує. Шкода, але факт.
Якось давним давно чув жарт, чи може вичитав його в якійсь книжці. Звучав він так: “Ех! І поталанило ж мені народитись в Африці білим”. Тоді, пригадую, просто посміявся над влучною фразою, а зараз мені було не до сміху. Відчував те ж саме.
Сей хан сказав правду. Митник навіть не заглянув у мій паспорт, бігло глянув на обкладинку і повернув без запитань і затримок. Із речей в мене був лише “дипломат”, на нього навіть не звернули уваги. Перший пройшовши митний контроль я стояв посеред зали очікування бігло обдивляючись все навкруги. Нічого цікавого, а здавалось би.
- Олег, - почулось позаду.
Здивовано оглянувся. Друзів у мене тут не було і бути не могло, про “комітет по зустрічі” я забув.
- Да, - моє здивування не мало меж.
Розвернувшись я помітив двох високих, вищих за мене, кавказців. Незнайомих. Трохи насторожився. Перевів погляд у бік митного контролю. Сей хан його вже пройшов і прямував до нас. Мої нові знайомі його ще не помітили.
- Нас попросили вас зустріти, - той що говорив протягнув руку для привітання.
Відповідаючи на потиск руки я тихо промовив киваючи головою:
- А он і Сей хан.
Кавказці обернулись.
Мій проводжаючий був за кроків десять від нас. Виглядав він настороженим, поки кавказці не обернулись. Радісна усмішка вмить з’явилась прикрасила обличчя чеченця. Кинувши валізи на землю Сей хан розкинув руки в сторони і щось весело говорячи рушив до зустрічаючих.
У зустрічаючих також обличчя прийняли радісний вираз.
З усього було видно, що я присутній на зустрічі давніх друзів, або родичів. Коли традиційні жести, запитання, відповіді закінчились, Сей хан познайомив мене зі своїми друзями. Обоє високі, широкоплечі, з борівськими шиями. Звались Мавсар і Аюб. Тепер, розглянувши їх вже без зайвих страхів я помітив, що всі троє дуже схожі. Потім взнав, що не даремно, адже – брати.
- По вашому двоюрідні, - промовив Сей хан, - Але в нас так не називають.
Всі троє однакові, майже, і разом з тим помітна була різниця. Різниця в невеличких штрихах до їх портретів. В майже однаковому, але з різними відтінками, веселому і разом з тим холодно колючому погляді чорних очей, гордій і трохи надмінній посадці голови, прямій, не по борівські, постаті і звичних, впевнених рухах. Різниця була маленька, майже не помітна в деталях, а в сумі вже кидалась в очі.
Ще перекинувшись декількома фразами брати рушили до машини. Побрів за ними і я.
3.
Панкійська ущелина. Панкісі, ще так його називає тубільне населення. Ахматівський район. Місце компактного проживання кістинців. Народності дуже близької до чеченців. Практично ті самі чеченці, тільки живуть в Грузії, ну і звідси витікає ще дуже багато відмінностей.
В це поселення ми приїхали вночі. Практично засипав. Тому і не зміг роздивитись всі красоти місцевості. І тільки вранці вийшовши на терасу, щось на зразок балкону на другому поверсі будинку, я зміг оцінити всі красоти місцини.
Був досить пізній ранок. Сонце стояло високо. Його розпечено жовтий диск завис над білими вершинами гір. Яскраве проміння в перемішу з відблисками з гірських снігів сліпило очі, але приємно.
Ці гори... Вони були білі майже повністю. Гори. Гори. Гори прихопили мій погляд міцним, незнайомим досі захватом. Прихопили і прив’язали, ні, прикували до себе. Я дивився, жмурячись від яскравого сонця. Дивився і не міг відірвати погляду. Здавалось, моя душа, незрозумілим, прямим тунелем линула туди. Поступово набираючи швидкість линула туди. Летіла. Неслась.
Летів. Нісся. Все швидше і швидше. Вже відчував свіжого морозного повітря, що відходило від цих прекрасних білих велетнів.
Дивився на них, вихоплюючи із загальної картини дрібниці. Вимальовував їх образи в своїй голові переносячи все до останніх дрібниць на білий, новий аркуш своєї пам’яті.
Це захват! Дзен! Це не можливо передати.
- Подобається? – як завжди, люди не дадуть ніколи насолодитись тим солодким світом примар і снів, завжди хтось спустить тебе на землю.
Позаду стояв Сей хан. Його погляд також був напрямлений на гори. Він курив.
- Тримай, - помітивши, що я повернувся він протягнув мені цигарку.
- Дякую, - я промовив це українською.
На якусь секунду він завмер переварюючи слово, потім посміхнувся.
- Це по вашому – по-українські? – чеченець задавав питання вже знаючи на нього відповідь, тому мій стверджувальний кивок був просто даниною чемності.
- Мені подобається ваша мова, - після недовгої паузи промовив мій співбесідник, - Бувало часто переключав телевізор на УТ, коли бував в Києві, і слухав. Так, в основному, все розумію. Здається українська приємніше російської.
- Приємно чути це від тебе – горця, для якого українська не є рідною мовою, - слова зірвались самі по собі, я не хотів нічого говорити, - Адже так багато моїх співвітчизників ненавидять рідну мову і не хочуть її знати.
- Це не тільки ваша проблема, у нас такі також є.
- В тому то і справа. У вас – є, а у нас більшість. – сумно, дуже сумно прозвучали мої слова.
Сей хан хлопнув мене по плечу.
- Не бери в голову. У вас все ще наладиться. Пішли. Там господарі снідати звуть, - вже спускаючись сходами додав, - Зараз ще не пройти. Доведеться трохи зачекати.
- Добре.
На наступний ранок я знову піднявся на терасу. Ще рано. Тільки но пройшов світанок. Природа вже прокинулась від сну, але ще не повністю день взяв свою силу. Я не зможу зараз описати словами, як мене вразив краєвид. В мене не вистачає ні словарного запасу ні літературного стилю. Це було щось. Мене немов відірвало від землі і понесло у височінь, постійно збільшуючи швидкість. Невмолима хвиля блаженства накрила з головою, а чисте, гірське, омите росою і очищене ранковим сонцем повітря не йшло в засміченні різним шлаком легені. Від вдиху закрутилась голова і потемніло в очах. Закашлявшись сів на підлогу. Різко. Майже впав. Цей рух і повернув мене на землю. Повільно і обережно, немовби після довгого голоду я почав вдихати і видихати короткими ковтками. Пройшов час, призвичаївся.
І поки налагоджував своє дихання, мій погляд знову полинув у далечінь, у лабіринт хребтів і вершин, у холод альпійських зон, у їх чисті і білі до блиску сніги, у зелень ущелин. Кавказ!!! Ця демонстрація краси і величі. Дикої, живої і суворої краси.
Кавказ!!! Я просто дивлюся на твої гори. Я вже тут. Дивлюся. І мозок вже починає діяти сам висмикуючи з далеких закутків пам’яті все що чув про велич гір. Лермонтов, Толстой, Висоцький. Не має значення. Цитати заповнили мозок. Я ладен був їх кричати...
Підвівся. Ось так просто і замріяно стояв і дивився. Захоплюючись краєвидом. І розмірковуючи над високими матеріями. Мені знову полізли в голову порівняння. Про те, що найсильніший опір загарбникам завжди був у горах. Не має значення в яких, Кавказ, Балкани, Карпати, Шотландія. Не тільки у зв’язку з вдалим для оборони ландшафтом. Справа ще й в людях. Не може бути, щоб серед такої величі народжувались слабкі, малодушні люди. Природа надихає на інше.
Сумно, досадно, але факт. Маленька Чечня з невеликим народом, а вже другу війну веде, і не погано, проти такої імперії. А її юнаки захопили кримінальний бізнес в усіх містах цієї імперії. Н-да, ну і думки.
В дверях тераси показався господар. Я бачив його краєм ока. Проте не повертався. А він не гукав мене, нічого не робив щоб привернути увагу. Просто стояв і чекав. Не було в цьому раболіпства. Просто він не хотів заважати гостю.
Я повернувся. Не мав ні настрою ні бажання розігрувати комедію, просто ствердно хитнув головою. Господар хитнув у відповідь і зник за дверима.
Дні спливали повільно. Не було чим зайнятись. Від нудьги вже перерубав всі дрова, чим викликав великий подив господаря.
Кожен новий день прокидався на світанку і сівши на терасі дивився на схід сонця. Дивився, палив. Годинами. Ніхто не турбував. В голові проносилось багато думок, однак ні одна не затримувалась на довго. Просто проносились і все. Через мить від них не залишалось нічого.
І ось одного такого ранку я черговий раз спостерігав за поступово червоніючим диском сонця, який все вище і вище піднімався над білосніжними верхівками гір. Вже втомившись контролювати і карбувати різного роду думки я не придавав їм значення. Вони просто виникали і зникали в далеких закутках мозку, немов здувались легким вітерцем, як дим з цигарки. Їх не було шкода, адже вони не мали ніякого значення.
І ось під час цих звичних роздумів, з далеких закутків моєї пам’яті вилила одна картинка. Вірніше не картинка, а фото. Так, я згадав одне фото. Чому саме його? Не знаю. Я всього бачив це фото раз чи два в житті і то так давно, що навіть не пригадаю дати. Хоча б приблизно. Та й ніколи не акцентував на ньому уваги.
Звичайна аматорська фотографія, ще й до того всього поганої якості. Весняний день, натовп народу сформований в колону демонстрантів, але лозунги над натовпом і веселі обличчя демонстрантів дають зрозуміти, що це не марш протесту, чи інші, популярні нині, акції громадської непокори. Один із самих великих транспарантів мав наступний напис: “Палкий привіт учасникам дня зустрічі птахів!”. І серед людей під цим транспарантом була моя мама.
Вона на передньому плані, але не виділялась із основної маси людей. Потрібно було приглядатись, щоб впізнати її.
От так от. Про що я згадав знаходячись за тисячу, чи більше, кілометрів від своєї батьківщини. І це фото, з’явившись раптово, не зникало і довгий час стояло перед очима, викликавши своєю появою, велику, ні, навіть гігантську хвилю ніжності.
Голова безвольно впала на груди. Закрив очі побачив темряву і жовте пульсуюче коло посеред неї. Ні! Стоп! Я вже відкрив очі. Мене щось злякало і я не розумів що. Тремтячою рукою дістав чергову цигарку. Припалив.
- Олег! – донеслося з-за спини, немов постріл з пістолета. Коротко, звучно, хльостко.
Здригнувся всім тілом. На моє плече лягла важка долоня Сей хана.
- Ти готовий? – питання, так, для порядку.
- Так, - я дивився на гори.
- Виходимо сьогодні увечері.
- Добре.
4.
Ноги черговий раз відмовляються слухатись і я всім тілом розпластуюсь на стежці. Впав. Всі м’язи, всі сухожилля мого тіла трясуться від перенапруги. Навіть ліва щока нервово смикалась. Спробував підвестись і не зміг. М’язи, мої м’язи відмовляли мені ж в покорі, а обурене серце почало калатати із швидкістю відбійного молотка. Я ненавидів себе і своє тіло. Сльоза, сльоза безсилої люті поповзла по щоці. Однак швидким рухом змахнув цей признак слабкості.
Хтось опустився поруч.
- Зовсім важко? Не можеш? – впізнав голос Сей хана.
Цей голос мене підбадьорив. Зібравши в кулак залишки сил і всю волю, сконцентрувавши енергію на кінцівках я спробував ще раз. Результат був. Я сів, але не більше.
- Сам бачиш. Вибач. – голос прозвучав жалібно і дав привід черговий раз зненавидіти себе.
- Нічого. Буває.
Він підвівся. Легким рухом руки підкликав до себе молодих чеченців. Їх шестеро. Новобранці. Коротко віддав наказ. Видно було, що вони його виконувати не хотіли. Один спробував було щось заперечити, однак жорсткий погляд чорних Сей ханових очей примусив ретивого замовкнути.
Далі мене несли. По двоє. Міняючись через кожні сто кроків. Мовчки, проте все було видно по їхніх очах і по виразу облич. Я ховав свій погляд, але що це могло змінити.
Сором і зламана самоповага мов лава колотились в середині Однак сил не було. Їх не вистачить мені і на декілька кроків. І тому ненависть до свого слабкого тіла душила мене з середини.
Під ранок зробили привал. Залишили одного на варті.
Район в якому зараз знаходились був більш менш безпечний. Все небезпечне вдалося обминути. Але мої заслуги в цьому не було. Навіть навпаки.
Вночі довго не міг заснути. Злість на себе і на свою слабкість душила і душила. Подумати тільки, через декілька годин маршу, я, молодий і фізично крепкий чоловік був безсилий мов стара баба. Мало того, що безсилий, так мене ще прийшлось нести.
Не знаю, може хтось і знайшов для себе слова виправдання, але мені вони навіть не приходили на думку. Картав себе за безсилля, проте що це міняє. Я – слабак. Однак як не хочеться, щоб це було правдою.
Під вечір всі прокинулись. Нехитра їжа із банки тушонки на двох і сухарів. Розібрались з речами і пішли. На цей раз я не ніс нічого. Всі мої речі розібрали інші члени групи.
Ставало холодніше. Стежка піднімалась в гору, до “альпійських снігів” вічної мерзлоти.
За шість годин маршу було зроблено три привали. Чеченці також втомились. Час від часу ловив на собі їх злі погляди. Тепер довелось бути джерелом всіх їхніх бід. Сам винен. Однак мої супутники мовчали. Авторитет Сей хана був досить високий. Бурчав лише провідник. Старий, але ще міцний дідуган. Сили в нього вистачало на нас всіх разом взятих. Він йшов швидко , що лось, залишаючи всіх по заду і навмисне підождавши інших бурчав російською про “безпонтову” нинішню молодь. Особливо наголошуючи на “русаків”. Тут не потрібно бути сильно здогадливим, щоб зрозуміти на кого він натякав.
Брели по снігу. Все ще вгору. Важко. Дуже-дуже. Хоч і йду по витоптаній попередніми стежці. Не покидає відчуття, що мене не вистачить на довго. Моя уява змальовує картину як я знову падаю і не можу підвестись. Знову Сей хан відкликає хлопців. Знову вони беруть мене на руки і несуть на собі. Кулаки стиснулись до болю в кісточках. “Ні. Тільки не це.” Незрозуміла хвиля пройшлась від сонячного сплетіння по всьому тілу. Що це? Не було відповіді. Зникла втома. Пішов трохи швидше. Що ж це все таки було. Може лють матеріалізувалась, чи ні, швидше стала тою рушійною, що відкрила друге дихання.
Молодий чеченець, що йшов останнім в групі спіткнувся і впав. Я зупинився. Група рухалась далі. Ніхто не помітив. Всім було дуже важко. Повільно підійшов. Став над ним широко розставивши ноги. Знайшов оптимальну точку опори. Взяв впалого ззаду за рюкзак. Напружив спину і сильним ривком підняв хлопця на ноги. З ним було теж саме що вчора зі мною. Виснаження. Однак він після мої допомоги повільно хилитаючись рушив далі.
Я обійшов його з боку.
- Може даси мені частину вантажу. Ти сильно ослаб.
Погляд його темних очей сказав все без слів, однак були ще й слова. Він прошепотів їх тихо, ледь ворухнувши замерзлими губами. А я їх почув. Вони неначе струмом пройшли крізь мене.
- Ід-ди с-сам. Прошу тебе.
Що мені залишалось? Мовчки знизав плечима і поплівся в хвості колони.
5.
Спина затерпла від довгого лежання на жорстких дерев’яних нарах. Моє, розніжене цивілізацією тіло починало бунтувати проти умов утримання. Сів. Черговий раз запалив цигарку. “Хм! Шкідливо палити, але що зробиш”.
Я зараз знаходжусь у таборі одного із загонів. Кому він підпорядковується мені не сказали, а я й не запитував. Задавати дуже багато запитань досить небезпечно в цих краях. Можна померти від хвороби з назвою “Надмірна цікавість”, не пам’ятаю як воно звучить по латині. Якщо бути більш точним то летальний кінець буде викликаний ускладненнями цієї хвороби.
Це жарт. Хоча в кожному жарті є доля жарту, а все інше...
І ось, ми трохи відволіклись, я знаходжусь в цьому таборі.
Прийшли до табору вночі, тому як слід роздивитись місцевість так і не вдалось.
Останні переходи давались тяжко, але я тримався як міг. В крайньому випадку мене не прийшлось більше нести.
Жах! До сих пір не можу згадувати той підйом без сорому. Мене, більш менш нормально фізично розвиненого молодого чоловіка, не хворого і не пораненого, мов в’язку дров волокли на своїх плечах молоді чеченці. Сором. Здається пригадавши це я знову почервонів.
Сигарета була докурена майже до фільтра, але все ще продовжувала диміти. Продовжував сидіти втупившись в неї нічого не бачачим поглядом. Думав. Про що? Може про те, що проспавши майже двадцять годин залишаюсь розбитим. Чи, може, знову згадував важкі, недавні переходи. Може я знову починаю себе жаліти? Може вже все набридло? Може мені вже хочеться додому? До мами...
Сумна посмішка. Однак волею вдавив жаль до себе кудись далеко-далеко. “Розмазня!” Слово, хоч і іноземного походження, але як точно охарактеризувало ту істоту, котру я називав собою.
Різко підвівся. Стіни і стеля трохи хитнулись в моїх очах. Пусте. Бог з ним. Клин клином вишибають. Впав в упор лежачи і почав віджиматись. В наскрізь прокуреній землянці. Потім підвівся і почав присідати. Просто розминався. Начитуючи про себе дитячі віршики. Таким чином швидко прогнав апатію до всього і прийшов більш менш пристойну норму.
Хм! Дисертацію можна написати на тему: “Вплив фізичних вправ на настрій людини”. Хоча, здається про це вже писано переписано.
Підійшов до дверей землянки і відчинив їх. Так і є. На варті стояв бородатий чеченець. Скільки ж йому років? Уважно вивчаючи його обличчя я задав собі питання. Борода сильно старила його, однак по погляду не дав би більше тридцяти.
- Мене звати Олег, - я протягнув руку для привітання своєму віз-а-ві.
Його губи скривились в посмішці, однак він відповів на привітання.
- Росул.
Якийсь час ми тисли друг другу руки міряючись силами. І одночасно, мов по команді перестали.
- Мені не можна виходити? – питання було задане по закінченні змагання.
Росул схилив голову до правого плеча, немов розмірковуючи.
- Не бажано, - промовив нарешті, і згодом додав, - Не варто, щоб тебе бачило багато людей.
- А навіщо тоді тут твій пост?
- Я не на посту. Я просто чекав коли ти прокинешся.
- Навіщо?
- Давай зайдем. - він вказав на двері землянки.
Пропозиція була задана тоном, що не терпів заперечень. Не залишалось нічого крім як погодитись. Ми зайшли. І тільки тут, проклинаючи свою неуважність, я помітив, що він прямо таки обвішаний зброєю.
На довгий і широкий стіл землянки лягли: АКС-74У, АК-74 з відкрученим прикладом, АКМС і якийсь пістолет - кулемет невідомої мені марки. Далі Росул поклав пістолети. Із яких мені були відомі лише ТТ, “макаров” і “наган”.
- Вибирай. Сей хан сказав тебе озброїти.
Щось довго вибирати я не хотів, тому використав принцип ”найкраще те що знаю”. АКМС і ТТ. Стара, але на мій погляд випробувана, дієва і дуже вдала зброя. Однак, я не фахівець, просто згадав розповіді знаючих людей.
- Добре, - Росул вийшов із землянки і за хвилину повернувшись поклав на сіл рюкзак, - Тут набої, гранати, магазини, дещо з одягу і взуття. Зайве залишиш тут. Підбирай під себе. Пакуй. Споряджай. Ще три години в тебе є. Потім виходимо. Звикай. Ти вже на війні.
Сказав і не чекаючи відповіді вийшов. Я повільно сів на нари. Все. От і все. Заднього ходу бути не може. Я вже дійсно таки на війні.
6.
Сидячи на великому камені біля струмка я роздумував над дуже важливим на той момент питанням. Жбурнути недопалок сигарети в струмок, чи заховати його у камінні. Це не жарт. Це дуже важливо. Адже потрібно рухатись не залишаючи слідів. І хоча малоймовірно, що хтось буде шукати тут мій недопалок, однак на маленьких дрібницях формується те, що потім називається професіоналізмом. Те що ти вже робиш дрібні речі правильно сам не задумуючись над цим. І вже як я став на нелегку стежку бойовика диверсанта, то потрібно сприймати правила гри. Не я їх придумував, а не один балбєс типу мене на цьому прогорів.
Ми йдемо на операцію. Я – вперше, хтось – ні. Через деякий час мій смертоносний первісток чи поставить крапку, чи продовжить кар’єру свого створювача. Простіше – покаже себе в роботі. Тій для якої і був створений.
Я водночас вірив і не вірив у своє дітище. Крім того ще й боявся його. Менше ніж за 18 годин він принесе мені визнання, або... Або що? Я посміхнувся. Звільнення. Цікаво, який на цій роботі варіант звільнення.
Відріжуть голову, чи просто мирно пристрелять в ущелині. Оптиміст я однако. Ще раз із цікавістю глянув у похмурі обличчя своїх охоронців. На краще розраховувати не приходиться. Значить все ж таки голова. Не подумайте, що я нею дорожу бо вона така геніальна, просто, це все ж таки частина мого тіла. І я вже якось звик до неї.
Знову сумна посмішка. Що зробиш, мене сюди силою ніхто не тягнув.
Із перевалочної бази вийшли перед світанком. У трьох. Я, Росул і Сей хан. Перед виходом Сей хан прискіпливо обдивився моє спорядження. Підтягнув пару ременів і потім близько хвилини відверто дивився в очі. Слів не потрібно, щоб здогадатись – нести мене більше ніхто не буде. Я мовчки хитнув головою на знак, що розумію його. Горець якось незрозуміло посміхнувся і розвернувшись на 180 махнув рукою. Пішли.
Так просто і без фанфар почався мій другий марш по цим горам. Потім – я зіб’юсь із рахунку, потім – я буду навчений багатьом простим речам, потім – я стану сильним і поважним, потім, але не зараз. Зараз я – ніхто, звати мене – ніяк, і родом я – нізвідки. Ім’я – ще потрібно заслужити, або підтвердити дане тобі батьками, визнання заробити, силу накачати. Такі прості реалії. Це чоловічі ігри.
Швидкість руху колони вибирав Сей хан. І він взяв нормальну, щадящу, швидкість. Як для мене. Може Росул в душі сильно лаявся, що плетемось мов черепахи, але на показ своїх почуттів не виставляв.
Під час маршу я розмірковував над різними дурницями. Наприклад по новому зрозумів значення слова “розходився”. І навіть дав йому щось схоже на фізичну трактову, назвавши на свій лад “Закон ходових енергій”. Звучав він приблизно так: “Розходитись” – це коли накопичена енергія спокою нарешті знаходить
вихід і перетворюється в активну робочу енергію.
Видно в мене було дуже багато накопиченої енергії. Тепер вона знаходила вихід приводячи в дію складні механізми мого тіла, звільняючи і розкручуючи, зажату лінощами пружину працездатності.
Я йшов на рівні зі “своїми” горцями. Може мені здавалось, що на рівні, але я йшов. Не падав, не скрипів зубами, не нив. Я йшов.
На початку Сей хан ще поглядав на мене, щоб орієнтуючись по стану задавати темп. Так зване рівняння на тихохода. Здається так це звучить у флотських. А потім перестав.
Я не звик до мовчання. Постійного, довгого, гнітючого. А тут моє мовчання пішло вже на другу добу. Чому? Мої супутники мовчали, а мені було не зручно задавати якісь питання., та й про що. І ось я зі здивуванням зробив відкриття, що мовчання має багато плюсів. Один з яких – стаєш більш спостережливим. Не потрібно відволікатись на обдумування фраз і слів, зосереджуєш всю увагу на довкіллі. А це дуже важливо. Хоча, почав побоюватись, що забуду як говорять.
Мабуть для цивілізованої людини важко звикнути не розмовляти годинами. Так і я. Наприкінці першої доби зі здивуванням помітив , що мої губи шепочуть. Я розмовляв сам із собою. Спочатку злякався. От так от. Зірвало дах. Але потім заспокоївся. Вірніше заспокоїв сам себе. Мовляв це дефіцит спілкування і тому подібне. Хочете смійтесь, хочете шукайте відповіді у психіатричних довідниках, але раніше в мене не було такого, щоб за цілу добу не сказати ні слова. Спробуйте, може і себе підловите на подібному.
Наш маршрут проходив дуже близько від одного із гірських селищ, там то ми й на трапили на невеличку групу бойовиків. Мало не дійшло до перестрілки, однак Сей хан з Росулом владнали справу. Хлопці, як виявилось, були із того загону, куди потрібно було нам. Тому і вирішили йти разом.
Подальший шлях пройшов ще простіше. Навіть згадати нічого. Пейзажі щоправда були дуже мальовничі. Шкода, що я не вмію малювати.
Поки що війна мене не злякала. Дивно, але десь приблизно так я і думав, що вона на 90% складається із маршів, окопувань, розвертань, висувань і інших маневрів, на 5% бою, і ще 5% уникання бою. Жарт, проте близький до правди.
Прийшли близько опівдні. Втомлені, що собаки в упряжці. Я вже брів і нічого не бачив навкруги. Сей хан і Росул зупинились про щось поговорити із групою озброєних чеченців на центральній вулиці поселення, а я присів під кам’яним парканом і витягнув втомлені ноги. Відкинувши голову назад з радістю заплющив очі. Ох, із якою насолодою прийняв би зараз горизонтальне положення і годин на десять заснув. Однак, скоріше за все – не вийде. Відкрив очі.
Чеченці про щось інтенсивно розмовляли киваючи час від часу в мою сторону. Чим я так їх зацікавив? Знову заплющив очі. Я був настільки втомлений, що нічого не боявся. Боявся тільки, що знову прийдеться кудись йти.
- Олег! – голос зовні повернув мене на землю, потім поштовх в плече.
- Олег! – знову почувся голос. Сей хан. Здається я задрімав від втоми. Відкрив очі.
- Да, - різко підвівся на ноги, навіть занадто різко.
Переді мною стояли Сейхан і Росул, інших не було.
- Ідемо трохи відпочинемо, а потім зустрінемось із однією людиною.
- Помитись би, - я задав питання якимось незрозуміло плаксивим голосом.
- Помитись!!! – Росула, це здивувало, хоча чому, завжди чув, що чеченці дуже чистоплотні, - Але вода тільки холодна, можна навіть сказати – крижанана.
- Ну і нормально, - я погодився одразу, навіть не дав йому закінчити, потім сам здивувався.
Схоже на все, що то був лише початок моїх дивувань із самого себе. Згодом я помічу в собі так багато того, чого ніколи б не відкрилось в мирному житті.
Це була гірська річка. Роздягнувшись я розмотав мотузку і обв’язав себе кругом пояса, як мені і пропонували. Другий кінець прив’язав до не великого, але міцно врослого в грунт куща.
З дитинства знаю, що не варто довго вагатись перед холодною водою. Чого тут думати взяв і зайшов. Поволі зробив перший крок. Ступня неначе заніміла. Другий. Вода мов відхопила ногу по коліно. А потім... Потім я послизнувся.
Потік підхопив мене і відніс на довжину мотузки. Вода забила очі, ніс, вуха, рота. Ні, вода була не холодною, І навіть не крижаною, вона була дуже крижаною. Все тіло заніміло. Перемагаючи німоту суставів я рвонувся руками до канату. Долоні обхопили мокру мотузку. Дерев’яні м’язи зі скрипом, але продовжували слухатись. Рух за рухом, ривок за ривком я виліз із води. Н-нда, от і помився. Екстримал чортів. Посиніле тіло тряслось мов у пропасниці. Почав ростиратись руками. Пострибав на одному місці, порухався. Зігрівшись почав витиратись рушником.
- Хм! Молодець, - почулось ззаду.
Голос був незнайомий. Я повернувся. Невисокий, але аж занадто широкий в плечах чеченець з цікавістю оглядав мене. Через хвилину розглядувань зробив крок в моєму напрямку і протягнув руку для привітання.
- Мавсар.
- Олег, - я потис протягнуту долонь.
Мавсар відповів відверто, щиро і не дуже сильно, хоча дав зрозуміти, що при бажанні розчавив би мою долоню з легкістю.
- Кажеш, занадто швидка течія? – він підійшов до краю берега і присів, його голос звучав весело, аж занадто весело як для такої ситуації., - Там, трохи нижче по течії, - не повертаючись він махнув рукою, - Водоспад. Ми зазвичай там миємось. Це так, на майбутнє.
Промовивши ці слова. Чеченець підвівся і рушив до селища, вже не звертаючи на мене ніякої уваги. І тут тільки до мене дійшло, що наді мною пожартували. Жорстко. Як вони зараз всі сміються. Мабуть же спостерігали звідкілясь. От чортяки. Ну-ну. Віддячу згодом.
А на майбутнє. Будь уважніше. Жартувати будуть постійно, не хоч проканати за клоуна – не вір всьому на слово. Перевір.
