Аркан 15. Диявол («Фатум», «Темний бік»)
- Ба! Глянь, яке грошенятко! – малий капосник тицяв брудним пальцем просто у середину калюжі. Певно, тільки-но хтось упустив новеньку монетку, бо он як гарно виблискує проти сонця, не встигла забруднитися.
- Івасю, кому я казала: не можна підбирати гроші із землі?! Кинь зараз же! Як я була малою, моя мама ще й по рукам мені б надавала, бо завжди казала: оті монетки сам нечистий – прости Господи! – розкидає, аби людям шкодити… - бабця, не витрачаючи даремно часу, повчала онука на ходу, тягнучи його за руку до зупинки.
Очі малого круглі від образи, куди таким монетці! Під ноги дивись, розумнику, а то ще підковзнешся на слизькому жовтавому листі – виявиться, що прабаба мала рацію. Неприємності від грошей. Ну, й від цікавості…
Єдиний свідок сцени – худий, ледь не прозорий, підліток у пристойній куртці - урешті розігнувся, підвів голову від шнурка. Ледь не с стрибнув, кваплячись до калюжі. Нашвидку озирнувся й обережно, аби не зачепити заточений до гостроти бритви край, затиснув монетку в кулаці.
«Нечистий монетки губить, кажете, його власність? Будьмо знайомі. Так мене, ніби, ще не називали. І попереднього її власника, здається, теж».
Сухі губи хлопчини склалися у криву посмішку. Прабабусь слухати треба: від цієї монетки – таки були й будуть неприємності. І для багатьох.
Мить повагався, чи не скочити у найближчу маршрутку, перевірити фарт. Не варто: вечірній час пік ще попереду, зараз у транспорті замало лохів для вправлянь у дрібних крадіжках. Та ще й веселий злий азарт зашкалює усередині, ні, такий настрій точно не робочий.
Поки додому подався пішки: зібратися з думками, та й економія, яка не яка. Нічого, тепер скоро про такі дрібниці не варто буде клопотатися.
Звісно, він не малий, розуміє, що то – усе забобони. Тканину не згірше ріже шматок ламаної бритви, затиснений між пальцями. Хоч при несподіваному ошуці, звісно, від такого доказу гірше спектися. А так – отримав п’ятака на здачу, а що такий покоцаний, то не моя справа, із продавця питайте…
Уже біля дому до голови забрела розумна думка: бачив же, як ту монету впустив до калюжі чоловік у дорогому пальті й далі пішов. Звісно, такий за п’ятаком не нагнеться. Але ж отакий п’ятак вартує дорожче. Особливо для того, хто починав кар’єру розкатуючи трамваями та ріжучи сумки й кишені роззявам отаким «грошенятком». Хоч навряд чи той чолов’яга зараз вправляється у такому: Товстяр недавно показав його крізь брудне скло комп’ютерного залу і пошепки розповів компанії, мовляв, йому батько-бізнесмен казав: усьому місту відомо, якби отой колишній вар’ят хотів, то давно вже депутатом став, але для таких простіше отих депутатів у базарний день пачками скупити.
Ха! Батько-бізнесмен у Товстяра – кіоск задрипаний біля ринку має. Але тут варто в очі глянути було тому перехожому, зрозумієш: не бреше Товстий, такий не те, що кишеню розріже… Так чого?
- Гей, Кістяче! Ти борг Коляну сплачувати будеш, чи як? Він казав…
От чорт! Влип. Голову треба рідше сушити – кажуть, як думки заведуться, то й дихлофосом не витравиш. А корисні з них, крім шкоди, ніякої.
Отакі дурниці добре допомагають, коли точно знаєш: зараз битимуть. Тоді не так болить. Кістяк, взагалі, потай пишався, що майже не відчуває болю. Але зараз йому потрібно було ціле обличчя. Як півмаршрутки на його синці потай зиркатимуть із осудом чи й співчуттям, то не розвернешся. Тож мовив майже примирливо:
- Я про борги із шістками не розмовляю. Як хочеш, скажи Коляну: своє я заплачу за тиждень, як і казав. А про лічильник зараз в’якнеш, потім матусі не скаржся, що старші хлопці морду набили.
Товстяр заткнувся. Мабуть, йому дуже хотілося кинути щось аж таке, круте, пацанське. Чи й вмазати нахабі: як це так, до найпершого друга Коляна із таким знущанням?! Але усі знали: як Кістяка довести, то радій, як зуби й кістки цілі будуть. Тому психу плювати, чи супротивник важчий, чи вміє битися – пре як робот і не кривиться від ударів. У нього кажуть, батько отак трьох сам вбив у бійці, а потім його у в’язниці прирізали. Брешуть, мабуть: із такою матір’ю, що з усіма ходила, хіба можна про батька що знати?..
Думки Кістяк читати не вмів, тож спокійно увійшов до під’їзду. Завмер, прислухаючись: так і є, його бабця торохтить на сходах із сусідкою:
- Хвалити Бога, не даремно я свічки ставила: Костя – золотий хлопець. Ніхто його ні з пивом, ні з цигарками не бачив, я вже, грішна, обшукала його кишені якось – нічого такого… По дому допомагає, за розум узявся, вже й зі школи майже не скаржаться й битися кинув. Та й то сказати: не сам починав, оті хулігани у дворі задирали. Ніби він винен, що у старому одязі ходить і немає усяких дорогих цяцьок… Одне тільки, вже підробляти мусить, і розмови заводить, що треба ту школу кидати – нема з неї пуття. Мовляв, хай Танька краще на чисту професію вчиться, він і так не пропаде…
Сусідка слухала, співчутливо притакувала. Не вискакувати ж на вулицю, на радість Товстяру та його гоп-компанії? Подумки називаючи сусідку усіма відомими словами, він підійнявся на другий поверх, коротко привітався і причинив двері до квартири.
Танька вже давно повернулася зі школи. Сиділа за кривим столом, застеленим вишиваною скатертиною, старанно зубрила урок вголос: «Май мазе із зе бест. Ай лав май мазе вері мач…»*.
Костя аж сам здивувався, що якісь крихти шкільної англійської застряли в його голові. Доста, аби спалахнуло бажання вихопити отой підручник у дурепи малолітньої і загилити його кудись подалі. Вона хоч сама розуміє, про що довбе?! Давній шрам на спині на мить відізвався навіть не болем, тягучим спогадом про приниження – от коли тебе луплять, бо під гарячу рук трапився а ти ще такий малий, що навіть втекти не можеш…
Та йому не вперше було стримувати отакі-от напади гніву. Впорався і цього разу. Хай торочить, мо, нормальну оцінку завтра притягне. Бабця радітиме й пригощатиме її дешевими цукерками. А потім Танька усе одно забуде оту науку про «май мазе». Пам'ять у дівки – ніяка. Навіть вірить, що мати у них захворіла й поїхала лікуватися за кордон, колись вернеться й вони будуть жити усі разом. На чорта оті казочки Костя не знав – хай дорослі розбираються зі своєю брехнею.
Хоч що казати дівці: твоя мати – хвойда, а зараз ще й у в’язниці, де їй саме місце?! Та то нічого, слухайся бабусю й брата – і усе буде добре, підеш до технікуму. Станеш перукарем чи кравчинею й не будеш собою торгувати, бо й так копійку матимеш?.. Теж якось… не педагогічно. Лише звелів торочити тихіше, аби не заважала. Танька слухняно перейшла на шепіт.
Справа вигорить – треба буде Коляну гроші у пику жбурнути, хай вдавиться, комерсант недороблений. А потім бабці трохи дати, сказати, що у магазині, де допомагає ящики тягати, премію дали, а дурці малолітній купити врешті нові черевики – старі вже от-от розваляться, скільки можна до ремонту тягати…
Від таких думок Кость опинився на вулиці трохи зарано. Пройшов зупинку, заспокоюючись. Дивно, п’ятак у кишені не грівся, був холодним, терпляче чекаючи на початок роботи.
Час. Скочив до маршрутки, прилаштувався на вільне місце. Дочекавшись, поки якась жіночка почала про невиховану сучасну молодь, незграбно підвівся, став у проході так, що його весь час штовхали. Потім посунув далі по салону, інколи зачіпаючи тих, хто сидів, плечем і буркочучи вибачення. На «лоха», кинутого ровесником, ніби й не зреагував. Хоч розріз на дорогому шкіряному наплічнику того крутелика залишився. Із принципу.
Більше одного, ну, двох гаманців за раз не брати – нагадав собі звично. Працювалося легко. Не те, що спершу, коли руки ледь не дрижали. Не від страху – від азарту й почуття, що от гарно ж мстишся усім отим благополучним кретинам...
Іван, той, що свого часу передав Кості оцю-от науку, лише головою хитав: до таких пальців ще б інший характер, то ходив би у козирях… Сам «учитель» у козирі не вибився, раніше вмазав собі у вену подвійну дозу якоїсь гидоти. Чи то випадково, чи й…
Того, що об погляд можна спіткнутися, Костя до цього часу не знав. Відразу стало зрозуміло, що спалився. Добре, як просто з маршрутки викинуть, боки нам’явши, а як до колонії втрапиш?.. Наступна думка була на диво чіткою: такий не здасть, змусить якось відпрацювати.
А потім і зовсім паскудно стало, коли зрозумів – де й очі раніше були? – хто саме зараз його вивчає із поблажливою цікавістю. Невже доста змінити дорогезне пальто на шкірянку й пересісти з мерса в маршрутку, аби тебе не пізнавали?
Поки Костя, мов на невидимій поворозці, протискався ближче до колишнього власника свого «інструменту», в його голову прийшла на диво твереза думка: а чи колонія – то найгірше? Часу на розмисли не залишалося і, немов у напівсні, хлопець звичним рухом кинув руку вперед. Мить – і у стильній великій кишені його куртки лежить шкіряне портмоне.
Презирлива гримаса на обличчі чоловіка: ех, молодь, ні на що путнє не здатна, якби сам не підставився... «Виходиш? То не стій на дорозі», - чоловік ще й гречно вибачився перед якоюсь тіткою із купою пакетів, що загородила дорогу.
Став на зупинці, спиною до маршрутки. Та Кость був переконаний: на обличчі чоловіка усе ще презирлива гримаса, з нею і зустрів молодиків, що вже квапилися до нього від чорної іномарки, що загородила дорогу – не виїхати маршруткам... Сам Кость наважився вискочити лише на наступній зупинці.
Кінець дня нагадував тяжкий сон. Такий, як буває, коли вже піднялася температура, а лікування ще не почалося. Якісь провулки і смітники, викинуті гаманці, гроші, засунуті жужмом у кишеню. Здається, щось впало додолу – плювати, хай порадіє, хто знайде, як зможе. Бо хто підкидає гроші, пам’ятаєте?
Те портмоне він порізав якимсь тупим китайським ножем –купив на розпродажі, потім дійшло: уламком бритви чи навіть тою заточеною монетою було б швидше… гроші що, вони однакові, ні, не фальшиві. Якісь візитівки – в урну. Наркотики?! Ні, нема. Так нащо тоді було «дарувати» гаманець?!
Талісман чи що? Коло в ньому п’ятикутна зірка. На Костю свого часу таку відмовилися чіпляти, бо вчився запогано для жовтеняти. Ні, ця – перевернута. І що? А те, що викидати непотріб уже не залишилося часу. Сунув у кишеню, відчувши, що пальці склеює щось невидиме, але липке, ломану вся крізь кущі…
До дому дістався в такому стані, що сумніву не залишилося: захворів, та ще й сильно. Думки плуталися так, що й не скажеш: бажання відсидітися десь кілька днів – то голос розуму чи панікерство? От яке зрозуміти, у що вляпався?
У дворі тусувався Колян із компанією. Ще стало сил скривити губи в посмішку, уявивши, як відраховує борг, а на землю з кишені падають різнокольорові купюри, а в цієї шушери очі стають все кругліші. Хоч до завтра зачекають, перш ніж здати?
Та, схоже, гоп-компанії зараз було не до нього.
- А він руль на себе як крутане, бо ж везли на передньому сидінні, як почесного гостя! І авто з усіма просто з мосту вниз, не в річку – на бетонну сваю… Кажуть, вибух був! От тільки не зрозуміло… - Товстяр навіть змовк, ніби й справді спробував думати, хоч навряд чи подужав би такий процес.
- Шо не зрозуміміло? Шо й нексуси вибухають? – ну, звісно, Колян під крутого намагається розмовляти. Чи й справді хто зуб вибив?
Кость мимоволі уповільнив ходу: не схоже, що це сюжет фільму переказують.
- Ні, на чорта він це зробив? Думав, що зовсім безсмертний, поки амулет має?! Чи підгодувати його забув?
- Це що, сюжет нового фільму? – Кость безцеремонно плюхнувся поруч з іншими на бордюр. Мабуть, усі остовпіли від нахабства. Бо замість наказу, аби вшивався, поки цілий, він отримав нормальну відповідь:
- Товстий каже, що то – правда. Є такий підприємець… був, дуже фартовий. Потім вирішив зіскочити посеред якоїсь справи. Ну, вирішили його партнери полякати, а він, як у машині їхній опинився, руль вивернув, ну й… Там, біля мосту менти усе обгородили, точно якесь ДТП, якась автівка донизу загриміла, - Миха завжди видавася відносно нормальним, чортзна, що забув у цій компанії.
- А годувати талісман нащо? Як у грі бонуси копичити? – щодо гри Кость певен не був, сам бо грав на комп’ютері не часто, бо де?
- Кров’ю талісман треба годувати! – остаточно психонув Товстий. Зазвичай, йому вірили, бо він примудрявся якось дізнаватися усе й по всіх. А тут такий облом. – Дитячою! Тоді тебе точно ніхто не дістане.
- Умгу, у психушці не просто дістати, - так Костя не млоїло навіть після першої сигарки. Звісно, оте липке на пальцях нагадувало кров. То що, в нього амулет, який треба кров’ю мити?! – Ти фільмів про ман’яків менше дивись.І патякай менше, бо ще хто язик вкортить.
Схоже, усі були цілком згодні із Кістяком, чи не вперше на його віку.
- Та там же дві-три краплини треба! До чого тут психушка?! Розбив малий коліно, ти йому шоколадку купив, по коліну мазнув – й усі задоволені. Точно вам кажу, я від таких людей чув!
- А як той малий вчасно не розіб’є коліно? – Кость сам себе ледь почув, настільки тихо у нього те питання видушилося.
Потім підвівся й рушив до під їзду.
Сюрпризи того дня не закінчилися. Колян таки зволив догнати і замість того, аби почати вибивати борг, мирно запропонував піти з ними а певну справу. Від такого, ніби не відмовляються, але Кость буркнув щось невизначене.
Сміттєпровід у домі давно забили дошками. А як вирішив кинути оте надбання просто на сходах, скрутило так, що якась незнайома жінка накинулася, мовляв, ходять отут усякі наркомани…
Дома, коли бабуся не знала, чи радіти онуковій зарплаті, чи хвилюватися через застуду: де й примудрився? - трохи попустило. Танька крутилася поруч, сподіваючись на копійки на цукерки, коліно таки розбите. А що, як?.. Маячня якась. Але коли коліно сестрі йодом залив, черконув заляпаною долонею по кружальцю в кишені.
І відразу дзвінок телефону. Бабця щось перепитала, а потім розквітла. Виявляється, подруга питає, чи не хоче Кость літом підпрацювати на морській базі, хлопець, ніби, старанний? Це ж треба, щоб усе так влаштувалося!.. Кость про всяк випадок витягнув телефонний шнур із розетки. Бо хтозна, що там далі влаштовуватиметься.
Ну, не може якась дрібничка, чим би там її не мастили, приносити успіх! І звідки в Товстяра вихід на серйозних людей? Фільмів вони усі обдивился…
Нащо той амулет аж у два кульки впакував, перш ніж до сміттєвого відра кинути, Кость і сам не знав. І нащо аж до ночі чекав, поки треба вже було розкладушку на кухні мастити – тим більше.
Спати все одно виявилося неможливим. Іван, ну, той самий, що й навчав «корисним речам», як намагався з голки зіскочити, казав, що не можна планувати, що от ніколи більше не буду, навіть не треба казати, що о зачекаю до завтра. Найкраще думати: я здамся, але за годину, за півгодини, а потім – знову отак думати… І буде на децл легше...
Івану не допомогло. Але ж Кость – не наркоман. Він – захворі і марить. Інколи хворі чого тільки не роблять. Ну, витягти з відра оте кружальце, витрусити з целофану, сунути до кишені куртки… А раптом попустить? Бо ні чорта отой аспірин не допомагає. Врешті, хіба море – то погано, і Колян не прискрібується, раптом таки амулет діє? І не вбивати ж когось треба, що то, кілька крапель крові – дрібниці… А потім що, стати багатим, купити дорогу машину, усі боятимуться – а насамкінець розбитися під три чорти і прихопити усіх, хто поруч, аби подалі від такого амулету-благодійника? Від такої думки знову Кость припав до твердої подушки.
Двері кімнати рипнули. Танька у благенькій нічній сорочечці зазирнула на кухню. Потім, явно копіюючи бабусю, поправила на хворому ковдру, примостила біля нього кухоль зі свіжою водою, бо попередній давно вихлептав. І тихенько забралася до себе.
Під три чорти! Що він, не витримає, ч сестра ж, усе ж, рідна чи напіврідна, як сказати?! Непогана, врешті, дівка… Але ж Танька – то не одна ж мала в місті…
Він таки встане і витягне зі смітника той амулет. За півгодину. Чи за годину. Дивно – за вікном світає. І чомусь чекати оті півгодини трохи легше, зовсім трохи…
* Шкільна англійська: "Моя мама - найкраща. Я дуже люблю свою матусю ".
***
Так, маєте рацію. На карті – Ворог роду людського. Один із символів -перевернута п"ятикутна зірка, пентакль, що в такому положенні - символ деградації. Перед ним на колінах – чоловік і жінка. В іншій традиції – він у ролі лялькаря, люди - маріонетки на мотузочках.
Мова йде про найтемніший бік вашої натури. Ви ж не янгол, так? Будьмо відвертими. Але головна ідея карти – випробування. Чи впорається людина зі спокусою, чи вирішить, що мета виправдовує засоби?
У розкладі на ситуацію може трактуватися подвійно. Наприклад, Ваша мета – страшна, хоч не завжди усвідомлена, краще зупинитися зараз, поки не затягло у багнюку.
Хоч це може значити, що у принципі Ваше бажання – реальне, Ви досягнете того, чого прагнули. За умови, що Вам пощастить вберегтися від багатьох пасток долі. Нащо їй треба випробовувати Вас на міцність аж так? А нащо було вибудовувати аж такі честолюбні плани? Ви – квити із фатумом.
