На небі з’явилися зорі. Ніч була просто чарівна. Андрій знову міг вийти на подвір’я. Знову, як вчора, сісти на лавку і пограти на улюбленій скрипці. Хлопець вдумувався в нічну тишу і намагався підігрувати ночі. Хто чув цю музику, не міг стримати сліз. Бо навіть, без слів і голосу, було зрозуміло – тверде бажання хлопця: «Хочу жити»!
У свої вісімнадцять він ніколи не мав друзів, бо таких як він, лякаються, їх обходять десятою дорогою, тикаючи пальцем зі словами: «Ти загроза суспільства». Але він на ці слова не зважав, а просто жив, цінуючи кожну хвилинку. Виходив тільки вночі, коли у хатах люди вимикали світло. Кожний день з року в рік він грав, бо твердо знав, що кожний вечір може бути останнім… Іноді падав дощ, іноді сніг, іноді був мороз, але для Андрія це були не перешкоди. Він сприймав усе з великою любов’ю. Бо дуже любив природу в усіх її проявах.
Для нього існувала тільки одна людина в світі – його бабуся, яка прийняла його таким, яким він народився. Мати померла від передозування наркотиків, а про батька нічого не знав, зрештою й мати сама не знала, хто з всіх її чоловіків міг бути батьком Андрія.
Мати подарувала йому не лише життя, але й страшну хворобу ВІЛ. Але він її не засуджував, бо знав, якою б вона не була і щоб не зробила, вона мати. Молився за неї, просив у Бога для неї прощення. А для себе просив тільки ночі. Юнак не боявся померти, бо готувався до смерті кожний день. Коли лягав спати, то біля ліжка на стільчику клав чистий улюблений одяг. Щоб довго не шукали, в що його одягнути. Хлопець не боявся померти, він боявся тільки смерті бабусі. Якщо вона помре раніше за нього, хто покладе йому в труну, улюблену скрипку? Він знав, що в іншому світі йому без неї нема там, що робити.
Коли скрипка «відпочивала», в нього на колінах – ніжно гладив її за струни, наче дівчину за волосся, обмацував кожну складочку, торкаючись ніжно, як до живого тіла. А коли на ній грав, ніби з коханою розмовляв. І в ту розмову не втручалася навіть тиша. Після довгої розмови чіпляв її на гвіздок поряд зі своїм ліжком.
Зранку, коли вставало сонечко, вставав і Андрій, мився і молився, як усі, а потім брав у руки скрипку, обтирав її салфеткою та тихо шепотів: «Ти моя одна єдина, як ти спала, чому вночі моє ім’я знову кричала? Зараз я тебе помию, і сльози витру з твоїх карих оченят. Яке в тебе гарне золоте волосся і як воно виблискує від промінчиків любого сонечка. Смичок це твої губи. Як же вони висохли, як потріскалися, мабуть, я вчора їх довго цілував. Вибач, зараз я їх змащу безкольоровою помадою – твоїм улюбленим воском.».
І знову ніч. На небі хмари. Місяць виглядає крізь дірки, посічених хмар. Легенький вітерець шукає, де опертись.
Темно-темно…
Нема Андрія, мабуть, вперше захворів, думалося людям. І ніч не ніч, і хмари, і природа - усе якесь без нього не таке. Хмари, наче зупинились, вслухаються у тишу, і вітер десь заліг.
Затамувала подих тиша…
Нема Андрія…
