Абсолютно правий той, хто вже закидає авторові, чи не завеликий вступ він завернув, і де ж тут, власне, про українську літературу, та ще й сучасну. Втім, закликаю читача до витримки галицького боярина Боброка, який керував засадним полком на Куликовому полі: ще не час про сучасну, поки не згадали незлим тихим словом літературу класичну.
Українська література, не сучасна, а класична, як і російська, також мала свої самовідновлювані коди, а наша історія теж недарма не одне століття блукала по колу. Ця спроба звільнитися від тих чи інших незваних братів і повернути незалежність та державність була вже третьою. І, схоже, з тим же результатом. Де два українці – там три гетьмани, а ті, в свою чергу – «раби підножки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани» - саме цю фразу Шевченка варто було б написати на стогривенній купюрі. Втім, наше культурне життя вирувало і в періоди між спалахами державності: «Історія Русов», Драгоманов, «Просвіта», «Енеїда», театр корифеїв, Микола Садовський ночує на килимку на сходах під замкненими дверима Марії Заньковецької та інші культурні події.
За довгі роки свого колоніального культурництва українці спромоглися виробити аж дві майже незалежних літератури: шароварницько-просвітянську, яка протистояла експансії й шовінізму, і сама належність до якої вже була свідченням нонконформізму, бо український автор був височайше заборонений апріорі, і літературу колгоспних підлітків, яка експансію й шовінізм славила, ростемо ж ми, гей. Втім, обидві були покликані демонструвати свою вторинність щодо російської.
Алгоритм присвоєння чергового шмату землиці російською, а потім і радянською імперією передбачав її «олітературення» - створення так званих «національних» літератур для представництва у спілці письменників СРСР, навіть якщо підкорений народ доти був неписьменним. Моїм найулюбленішим російським письменником недарма був чукча Юрій Ритхеу. А також Фазіль Іскандер з Чингізом Айтматовим. Росія була зовсім не там, де пройшов російський солдат, а там, де покропив чорнилом російський письменник з чорнильниці-непроливайки. Національні літератури укладалися за затвердженим планом, як зменшена копія літератури російської. Узбецький горький, грузинський твардовський, український сельвінський тощо.
В українському випадку це було зробити значно важче, ніж, скажімо, в азербайджанському, бо ще Михайло Ломоносов навчався грамоті за двохсотлітнім підручником граматики українця Смотрицького, тобто ніби-то-копія з’явилася чи не на століття раніше за оригінал, а азербайджанського Нізамі можна було спокійно випхати до персів, щоб не псував теорії. Втім, ні «Тренос» Смотрицького, ні «Меджнуна й Лейлу» Нізамі в школі тоді не проходили – суцільний «Бежин луг» з першого класу по десятий. Саме за цими часами сумує новопризначений міністр освіти, якийсь скарб він на тому Бежиному лузі, мабуть, закопав, а тепер сподівається відкопати взад, сплутавши Тургенєва з «Бронзовим птахом» Рибакова. Навіщо Сервантес і Рабле, коли є Тургєнєв і Лєв Гурич Синичкін?
А замість рідної літератури – оті народівці та колгоспні підлітки, «рученьки терпнуть, злипаються віченьки», «партія веде, дир-дир-дир, ми за мир», що ще могло краще, на контрасті, виховати зневагу до рідного слова? Тому я навіть не ображаюсь на квазікультурних дамочок з журналу «Лічнасць», які примудряються в статті про українську літературу згадати 14 російських класиків і не пригадати жодного українського автора, коли ці дамочки заявляють, що українська класика застаріла. Непрочитане завжди застаріває, що тут заперечиш?
Мені пощастило. Для мене курс шкільної україністики дуже вдало уособлювала вчителька Ніла Вікторівна. Уся, до останнього кучерика на пергідрольній перуці, – символ поневоленої музи на два центнери живої ваги. Про неї діти склали віршика в билинному розмірі «Грім гримить, земля трясеться, Ніла Вікторівна преться». За лакований вчительський стіл з однією тумбою Ніла Вікторівна сідала бочком, інакше не вміщалася, а, загадавши класові чергову вправу чи роботу над помилками, тут таки діставла бутербродика на цілу, розрізану навпіл, «городську» булку, перекладену шматками шинки чи ковбаси, й починала дотримуватися суворої дієти борця сумо. Робилося це виключно заради педагогіки – від від легенького поляскування цієї пухкої ручки в перстенях та каблучках по потилиці, голови двієшників хилиталися, як пестик у дзвоні. Не вчити укрліт було небезпечним для життя, тож вчили всі. Принаймні, варто було їй загадати подивитися виставу за Кочергою в українській драмі, останній фулюган біг за квитками на галерку, як завзятий театрал. Не кажучи вже про зачитування до дір «Захара Беркута». Вислови Ніли Вікторівни щодо наших розумових здібностей теж варто було б записувати. Просто тобі криниця усної народної творчості. Шкода, що не записував, пам’ятаю лише якісь дрібниці на кшаталт: «Воно не знає, що таке кальсони, воно зна, що таке джинси», які безпосерднього відношення до літератури не мають.
Викладання матеріалу велося Нілою Вікторівною за раз і назавжди усталеною схемою, крок праворуч, крок ліворуч – розстріл, підстриб на місці – побіг. Тема, ідея, проблематика, виражальні засоби (епітети, метафори, порівняння) тощо. Під диктовку в зошит для зазубрювання. Щодо будь-якого автора. Експромти й несподівані думки від прочитаного викорінювалися методично й невідворотно. І лише рефреном переходило від автора до автора незмінне «розвінчує тенденцію про безбуржуазність української нації». Це можна було казати й про Франка, й про Марка Кропивницького і навіть про дідуся Глібова – не схибиш. Ті з дівчат, хто після школи вступав на філфак казали, що конспекту Ніли Вікторівни ціни немає: що не ляпнеш – екзаменатор задоволено похитує головою, пускає сльозу й тягнеться до заліковки ставити «відмінно». Жодного незатвердженого партією положення, за яке можна й по шапці отримати, жодного натяку на буржуазний націоналізм.
І класична українська література здавалася струнко впорядкованою, припнутою всяк до свого місця, наче елементи до ґрат в таблиці Менделєєва: Шевченко – кобзар, Франко – каменяр, Леся Українка – боєць за щастя пролетарів. Вже в універі я довідався, що цей остогидлий канон, який було створено начебто навмисне, щоб відбити будь-яке бажання вивчати класику, придумали не підступні комуняки, а якраз «народівець» Сергій Єфремов, погруддя якому висить на колишній першій гімназії, сучасному філфаці, жовтому корпусі червоного університету.
Втім, Нілу Вікторівну я згадую з подякою, хоча і не скористався з її зошита на вступних іспитах. Попри усі свої бзики щодо обов’язкової програми вона… підбирала несподівано цікаві книжки для позакласного читання. Нічого воєнного – жодного Розстріляного Відродження, чи, упаси Боже, Василя Стуса. Начебто той же Гончар, але не канонізовані програмою плакатні «Прапороносці» про прапороносців, а щойно надрукована в часописі «Твоя зоря» про українського дипломата в Японії, з якої ми з подивом довідувалися, що Україна – один із засновників ООН. «Смерть у Києві» Загребельного, з якої виходило, що Гюргій Довгорукий був… київським князем. Та, врешті решт, - молодий і драйвовий Щербак зі своєю «Маленькою футбольною командою». Що характерно, позакласне не аналізували, лише переказували, щоб переконатися, що ми таки прочитали. Думай, що хочеш. Завдяки ось цим екскурсам школу я закінчив з твердим переконанням, що українська – дуже цікава й сучасна література, якій дуже не пощастило зі шкільною програмою. Класику я перечитав і полюбив вже значно пізніше, вже за нових часів в універі.
Ще в Н.В. на стінах висіли дуже цікаві фотки: молоденька, ще струнка, але вже кучерява Нілочка й… Масим Тадейович Рильський, вже трохи підтоптаний але все ще бадьорий, серед школярів у піонерських галстуках. Так і уявляю собі, як моя вчителька ставить живого класика по стійці струнко, і він, як миленький, іде декламувати щось перед школярами. Хіба хочеш – мусиш! Трояндий й виноград, красиве і корисне!
Інших класиків, окрім Сидора Атремовича Ковпака, який не поет, а партизан, ідентифікувати мені не вдалося, але фотографій було досить, по всіх стінах. Я не знаю, через скільки педрад і проблем з буржуазним націоналізмом треба було пройти тому кучерявому дівчиськові, перш ніж віднайти оту чеканну методу вивчення укрліту диктантом і перетворитися на борця сумо на захмарній вершині, який знає ціну усьому, нічого нікому не пояснює, і перемагає ще до поєдинку, вже в момент, коли зустрівся поглядом з супротивником.
Вона так часто повторювала колегам, що на пенсію її не випхати, хай і не сподіваються, помре за вчительським столом, що Бог задовольнив її прохання. Це вже після нас років за десять. Ніло Вікторівно, хай вам там наллють зайвий келих амброзії, чи що там в Ирії для українських вчителів вживають. Бо українських вчителів за часів совка пускали до Ирію без перепусток, як вікінга, що помер з мечем у руці, безперешкодно пускали до Валгалли.
