Того ранку я заспав. Прокинувся тільки о дев’ятій, глянув на годинник і перелякався, бо ще ніколи не дозволяв собі так запізнюватися. Підхопився, умився, одягся і побіг на зупинку. Коли влетів до будівлі, охоронці жартома кивали мені пальцями. У офісі швиденько зробив бутерброди Понамці і поставив заварюватися каву. Після цього вийшов покурити на технічний балкон. Взагалі то, у будівлі палити заборонялося, треба було виходити на вулицю, йти у відгороджений куток на задньому дворі і смалити там. Але всі палили на технічних поверхах, попільнички звідти прибирали на час перевірок.
Ото стояв, курив, заспокоював себе, що все нормально, хоча хтось же міг телефонувати у мою відсутність і це погано. Кривився, обіцяв сам собі, що такого більше не повториться, коли щось наче пролетіло поруч. Пролетіло дуже швидко, мигнуло і зникло. Я закрутив головою, виглянув з балкону, але нічого підозрілого не побачив. подумав, що це ввижається щось через хвилювання.
Повернувся до офісу, випив кави і сів за свій комп’ютер. Почав набирати якийсь текст. Я вже швидко набирав, аж самому подобалося. Міг встигати навіть за швидкою розмовою клієнта. Навчився, значить, не дарма їм свій хліб, точніше, палю цигарки та живу у Понамки на дачі.
Подзвонили знизу.
- Шефіня пішла. – попередили хлопці з охорони. Ми з ними потоваришували. Вони чули, що я відсидів і співчували, а ще поважали, що не зламався, зміг влаштуватися на роботу, коли вийшов. Та не просто влаштуватися, а у Понамки. Всі вважали, що у неї складний характер і з нею міг працювати тільки Шеф. А тут ось я з’явився.
- Привіт. – вона залетіла у кімнату, як вихор. Сміялася, матляла своїми білявими патлами, лупила кулаками повітря.
- Привіт. Їсти подано. – доповів я і підняв кришку підносу, який купив спеціально, щоб Понамка їла бутерброди з нього і не засмічувала офіс крихтами.
- О, яка смакота! – Понамка кинула торбу зі змінним одягом і схопилася з перший бутерброд.
- Помідори домашні, а не магазинні. Купую у сусіда по дачі. Він переконує, що жодної хімії.
- Дякую, Красю! – сміється вона і вже край першого бутерброда зникає за її білими зубами.
- А ще ось приніс. – ставлю відерце абрикос. – Це з твоє дачі.
- Абрикоси! – вона кидається до них.
- Та доїж бутерброди.
- Та що там їх доїдати! – лупить абрикоси разом з бутербродами, випльовує кісточки, як кулемет.
- Слухай, та не швиди ти так. Їжу треба пережовувати. – дивуюся я її темпам.
- А я і пережовую! – вона працюю щелепами наче комбайн. – Ой, добре як! – Понамка ікає і складає руки на животі. Він в неї на диво плаский. Не розумію, як можна стільки їсти і мати плаский живіт. – Хух. Мене сьогодні на треші вимотали, капець. Поставили проти майстра спорту. Думала, уб’є.
- Прошу каву. – приношу чашку.
- Дякую. А що там, солодкого нічого немає?
Дістаю зі свого столу плитку шоколаду. Ми домовилися, що шоколад зберігаю я, бо Понамка каже, що в неї у столі він не пролежить і кількох хвилин. Ось вже летить до урни обгортка, плитка у три приходи опиняється в Понамці, а та облизує свої губи і задоволено гуде, попиває каву.
- Ти їси, наче дикун якийсь.
- Ага, я знаю. Мені часто кажуть, що своєю манерою їсти я руйную усю романтику. Люди ж чекають, що я така білявочка-малявочка, їм по крихточці, клюю, як пташенятко, а тут виявляється, що я дикий кабан, який зжере все, що завгодно і це якось нервує людей. Але я ж кажу, що я – Мужик. Так мене на треші звуть, то будьте готові! – Понамка ікає і відставляє чашку. Я беру її, щоб йти помити, коли у двері стукають. Навіть не встигаю нічого сказати, коли до офісу заходить чоловік. Років сорока, міцної статури, з рішучим поглядом, одягнений у дивний костюм. Не той костюм, що штани та піджак, а саме, що дивний: шаровари(!) підперезані, аж вогняні такі, вишиванка і капелюх з червоним верхом. Таке враження, що з колективу самодіяльності втекла людина. Як такого красеня тільки і пропустила охорона? Я дивуюся, а потім же дійсно думаю, що дивно, навіть не зателефонували.
- Доброго дня. – каже чоловік таким басуватим розкотистим голосом, здається, аж скло у вікнах починає тремтіти.
- Доброго. А ви як пройшли? – питаю я і трохи нічуся його впевненого, наче танкова дивізія, погляду. Про танкову дивізію я кажу, бо чув багато про військову міць танків від сусіда по нарах, лейтенанта-танкиста, який загримів до тюрми, бо продав невідомим цистерну пального, а з керівництвом не поділився. Тут ще була компанія проти міністра оброни, по всій країні збирали докази, якій безлад у військах, то пішов лейтенант під суд і в тюрму. Де любив розповісти про те, що таке танкова дивізія у наступі, то ніхто і ніщо її не зупинить, хіба що дві танкові дивізії. Лейтенант повісився, коли дізнався, що Ваня Смерть порає його жінку, кожен раз, коли та приїздить на побачення. Ваня налякав її, що вб’є чоловіка, та зламалася, а потім зламався лейтенант.
- Слухаю вас. – каже Понамка і я кручу головою, щоб відігнати старі спогади. Я на волі, а що було, то загуло. Сідаю за комп’ютер, брудні чашки ховаю під стіл.
- Мені треба знати замовників цих статей. – чоловік лізе під вишиванку і дістає звідти купу паперу. Це вирізки з газет, багато. Понамка бере їх, читає заголовки.
- «Буряк шкідливий для здоров’я», «Справжній борщ тільки з помідорами», «Британські вчені встановили, що їсти буряк не можна», «Борщ привів українців до виродження», «Щорічно гине кілька тисяч їдоків борщу». – Понамка з поглядом сповненим оптимізму дивиться на гостя. Той дістає з-під вишиванки ще якусь книжку і сірій некрасивій обкладинці. Кладе на стіл. Понамка читає і її заголовок: «Рука з борщу або буряки, які нас вб’ють». – вона знову дивиться на чоловіка. Той надзвичайно серйозний.
- Мені треба, щоб ви якомога швидше знайшли тих, хто стоїть за всім цим. – чоловік киває на вирізки та книжку.
- Добре, ми знайдемо. Але спочатку умови, по яких ми працюємо. Дві тисячі гривень авансу. Потім ми з’ясовуємо обсяг робіт і називаємо розмір гонорару.
- Я згоден. – каже чоловік і дістає знову таки з-під вишиванки дві червоних пачки. Здається, це червонці. Кладе на стіл Понамці. – Скільки часу вам потрібно?
- День на з’ясування обставин. Далі в залежності від складності роботи.
- Мені потрібно якомога швидше! – каже людина і видно, що він дійсно переймається цією проблемою.
- А можна спитати, навіщо? – не стримуюся я і бачу блискавки, які вилітають у моєму напрямку з очей Понамки. Дарма я спитав, дарма!
- Я є представником Української асоціації виробників червоного буряку. Проти нашої продукції розпочата справжня інформаційна війна. Людей переконують, що буряк не можна вживати, особливо варити з ним борщ, хоча який борщ без червоного буряка? Мені потрібно знати, хто намагається знищити наш бізнес. Зрозуміло?
- Так точно. – киваю я, бо чоловік повернувся до мене і я відчуваю, наче на мене наставила стволи та сама танкова дивізія.
- Будь ласка, залишіть свої координати. – просить Понамка.
- Я завтра зайду о такій самій порі. – каже чоловік і уходить. Я ошелешено дивлюся йому услід.
- Крася, ніколи не питай клієнта, навіщо! Ми повинні не запитувати, а відповідати. Домовилися?
- Так. Але… - я замовкаю, щоб не сказати зайвого.
- Що?
- Але він же божевільний!
- Крася, дивися сюди! – Понамка махає пачками червонців. – Ось це гроші, справжні гроші, гроші які нам потрібні. І ми будемо їх відпрацьовувати. Розумієш?
- Так! Вибач, Понамко.
- Нічого. Що ж, дивимося. – вона риється у вирізках. – Газети журбівські, а є і з других регіонів. Статті в них виходять однакові. Скоріше за все, хтось їх замовляє централізовано. А ось книжка видана у Сумах. Автор – Владюша Бар-Кончалаба. Чув про такого?
- У нас на зоні такий не сидів. – кажу. Понамка дивиться на мене, розуміє, що я не жартував, а відповідав чесно. Посміхається. Потім придивляється до мене.
- Слухай, а що це в тебе на шиї?
- Де? – я хвилююся, мені ніяково. Що може бути на шиї, що?
- Ось! – Понамка вже підійшла, схопила мене за підборіддя і закинула голову, наче барану, якого збираються різати. – Чорт забирай! Та це ж засос! Два! Три! Красю, а ти робиш успіхи! Не встигли ми з’ясувати, що чоловіча сила в тобі ще не скінчилася, а ти вже ходиш увесь в засосах! Хто щаслива обраниця?
Я червонію, відвертаюся, хапаю брудні чашки і вибігаю під сміх Понамки. В туалеті дивлюся у дзеркало і бачу, що дійсно такі синці на шиї. Відкочую у сорочки воріт, щоб прикрити їх. Так і повертаюся. Понамка бачить і регоче.
- Оце так конспіратор! Ти що!
- Будь ласка, припини. – прошу я, бо не знаю, куди діватися від її кпинів.
- Добре, не бійся. Мені просто дивно. Чоловіки люблять похвастатися своїми подвигами, а ти наче соромишся. Ну, твоя справа. Поїхали, Красю, по газетах. Розпитаємо, хто давав ці об’яви.
Зачиняю офіс, спускаємося ліфтом, на першому поверсі питаю у охорони про чоловіка у червоних шароварах.
- Чому не попередили?
- Ти про що? – дивуються охоронці.
- Чоловік у червоних шароварах! У вишиванці і шапці з червоним верхом! – я дивуюся не менше, аніж вони.
- Красю, швидше! – кличе мене Понамка, яка вже пішла далі.
- Слухай, пити менше треба. – каже один з охоронців. – Не було тут нікого такого.
Здивований поспішаю за Понамкою. Як охоронці могли не помітити людину, одягнену настільки дивно! Як?
- Що ти там копаєшся, поїхали! – махає Понамка вже з машини. Плигаю в середину. – Ти той, не так виснажуйся вночі, а то гальмуєш занадто.
- Добре. – я киваю, вона регоче і ми вже несемося по дорозі.
- Жартую! Оце ще мені людина без почуття гумору! Тільки той, запобіжники використовуй. Бо зараз же епідемія СНІДу, щоб не довелося на аптеку працювати.
- Так, звісно.
- Бльо! – лається Понамка і зупиняється.
- Що?
- Що, що! Дядя даїшник. – вона дивиться у дзеркало заднього виду. Я теж туди заглядаю, бачу як до нас наближається міліціонер у формі і з чорно-білим жезлом. Мене аж трясти починає. Мені все здається, що мене ось-ось заарештують.
Понамка відкриває вікно своєї двері, даїшник прикладає долоню до свого капелюха.
- Доброго дня, сержант Васильєв. Ваші документи.
Понамка дає йому документи, мент уважно їх розглядає.
- І чого порушуємо? – питає він.
- Що? – щиро дивується Понамка.
- Обгін в зоні пішохідного переходу заборонений.
- Так я не обганяла, я їхала по своїй смузі!
- А я бачив інше.
- Товаришу лейтенанту, ну що ви? – Понамка розпливається у посмішці. – По своїй смузі ж їхала! Не обганяла! Навіть у думках такого не було!
- Ходімо, я вам правила покажу. – пропонує сержант, якого Понамка чомусь назвала лейтенантом.
Вона уходить з ним. Бачу сховану у кущах машину ДАІ. Хвилююся, чекаю хвилин десять, коли Понамка повертається.
- Єс-с-с! Я цього бичка зробила! – вона заводить двигун і рушає.
- Що? – не розумію я.
- Хотів, мудак такий, злупити штраф. Потім на хабар тиснув. Але я розповіла, що юрист за освітою, що суддів знаю і можу спаплюжити йому статистику справ. Він щось ще тягнув, а потім сказав, щоб забиралася геть.
- Як ти їх не боїшся? – дивуюся.
- Крася, я ж сама в міліцію попрацювала. І знаю, що їх не можна боятися, інакше порвуть на шматки. Будь впевнений, а не сиди ото наче з табличкою «Грабуйте мене, будь-ласка».
- Я ж не вибираю, лякатися мені, чи ні. Це ж у крові.
- Вчися бути сильнішим за кров. Інакше програєш. Так, приїхали. – ми заїхали у двір триповерхового старовинного будинку. Там стоїть одноповерхова будівля з білої цегли, на ній великий банер «Вісті Журб». Це така газета. Колись я збирав рекламу для її конкурентів. – Пішли. – каже Понамка.
Заходимо в середину, у коридорі за столом сидить офіс-менеджер. Понамка питає, де знаходиться рекламна агенція, їй вказують на двері далі.
- Понамко, привіт! – зненацька у коридор вискакує якийсь хлопець. Невисокий, з нервовим обличчям і густим кудрявим волоссям.
- О, Жан-Люк! – радіє Понамка, коли бачить хлопця. Вони обнімаються і цілуються у щоку.
- Що тут робиш?
- Та оце прийшла дещо розвідати. Не підкажеш, хто розміщав оці статті? – Понамка показує одну з вирізок.
- Зараз, почекай. – хлопець хапає вирізку і біжить до дверей, за якими мусить бути рекламна агенція. Повертається за кілька хвилин. – Це рекламна агенція «Коллес», з Сум. Вони замовили вихід у дванадцяти номерах. Чотири подачі вже було, то залишилося вісім. Платять по факту, платять вчасно.
- А оце «Коллес», воно ще щось рекламувало?
- Ні, більше нічого. Тільки оці статті. Ну і ще вони в нас стали спонсорами рубрики «Смачно», ну, де рецепти кулінарні публікуються. Вони надсилають свої рецепти, а ми розміщуємо.
- І що за рецепти?
- Та фігня якась. То борщ на помідорах, то щі якісь. Здебільшого перші страви. Як твої справи?
- Добре, Жане, добре. А не міг би їх координати дати? – питає Понамка.
- Ось, тримай. – він дає маленький аркуш паперу. Там написана адреса у Сумах і телефон.
- Ага, дякую. – киває Понамка.
- Може поп’ємо якось чаю увечері? – питає хлопець і помітно нітиться.
- Та якось можна. – киває Понамка. – Ну, до зустрічі.
Ми уходимо. Здається, хлопець дивується, що я ухожу з нею. Він думав, що ми не разом.
- Хто це такий? – питаю.
- Жан-Люк, журналіст, пише про кримінал. Я ще коли працювала в міліції, з ним познайомилася.
- Здається, він в тебе закоханий.
- Крася, в мене багато хто закоханий, то це не дивина. – сміється Понамка. – Ну що, мотнемо до Сум?
- До Сум?
- Ну, рекламна агенція там. Писака той теж там. Поїхали!
На виїзді з міста Понамка заливає повний бак палива, потім зупиняється біля невеличкого ресторану.
- Пішли, пообідаємо. Тут чудово готують!
- Та я не голодний. – стинаю плечима.
- Крася, слухай, ти взагалі хоч щось їси? Ти ж худий, наче задохлик якийсь. В тебе не анорексія?
- А що це?
- Пішли! Це наказ!
Виходимо з машини, заходимо у ресторан. Там нас зустрічає офіціант.
- О, Понамко Ігорівно, раді вас бачити!
- Привіт, Саня. Ну що, давай нам борщику каструльку, так щоб з кісточкою. Жареної картоплі з відбивною, салатик, ну і узвару вашого літр.
- Борщу немає. – каже офіціант і так дивує Понамку, що вона аж підстрибує, дивиться на хлопця, наче він сказав щось неможливе. – Давайте окрошку, холоденьку, на березовому квасі! – намагається виправдатися офіціант.
- Зачекай, Саню! Як це борщу немає? Це ж ваша фірмова страва! З мозкової кісточкою! – Понамка аж тон підвищує у своєму здивуванні, навіть обуренні.
- Понамко Ігорівно, Понамко Ігорівно! – офіціант виставляє вперед руки і трохи відходить, наче готується, що його будуть бити і бити сильно. А Понамку тут поважають! – Кухар відмовився готувати! Його хотіли звільнити, але де візьмеш доброго кухаря? Залишили! Але борщі варити відмовляється!
- Це ще, хвороба якась? – дивується Понамка. – Борщефобія? А ну веди мене до нього! – наказує і офіціант слухняно веде її на кухню. Біжить навшпиньки, наче ото ми на зоні бігали перед адміністрацією. Я за ними.
Заходимо на кухню, там парує кілька каструль, шиплять сковороди. Он і кухаря видно у пару.
- Доброго дня. – вітається Понамка.
- Доброго. – кухар здивовано дивиться, мабуть не звик до делегацій.
- Слухайте, в мене питання. А чого ви борщі перестали варити? – цікавиться Понамка, а кухар від її питання аж сіпається. Біліє обличчям, хрипить, навіть втекти намагається, але куди втечеш від Понамки? Ось вже схопила вона його за руки і припнула до стіни. – Це ж якось неправильно. Я хочу пообідати до пуття, а у вас борщу немає.
- Окрошка! Дуже смачна окрошка! З яловичиною і на березовому квасі! Холодненька! – тараторить кухар.
- Аж зуби ломить! – додає офіціант. Понамка бере кухаря за петельки і струшує його, наче пустий оклунок. Ох вона ж і сильна, у кухарю кілограмів вісімдесят! Спробуй таке одоробло струсити!
- Де борщ? – коротко питає Понамка і дивиться кухарю в очі. Той геть переляканий, тільки головою киває.
- Ні! Ні!
- Що, ні? Кажи! – Понамка робить правою ногою крок назад, лівою рукою тримає кухаря, а праву заносить наче для удару.
- Понамко Ігорівно, не треба! – просить офіціант. Кухар взагалі і вимовити нічого не може, тільки мугикає і слідкує виряченими очима за кулаком Понамки.
- Повторює останній раз. Де борщ? – каже Понамка серйозно. І я відчуваю, що вдарить же. Такі речі вчишся відчувати. Вдарить! Вдарить! Це і кухар розуміє.
- Не можу! Не можу! Небезпечно! – хрипить він.
- Що небезпечно? – дивується Понамка, але кулак не опускає.
- Борщ! Варить! Не можна! – кухар тремтить під стінкою, хрипить та крутить головою.
- Чому? – питає Понамка.
- Рука! – хрипить кухар і ще більше вирячує очі.
- Рука? – Понамка дивиться на свою праву руку. – Що рука?
- З борщу! Вона вбиває! Не можна варити! Не буду! Не буду!
Понамка здивовано дивиться на кухаря. Навіть я здивовано, хоч співчуваю його страху, бо переживав щось подібне не раз.
- Понамка Ігорівно, вони всі відмовляються! Всі! Ми ж хотіли цього звільнити, узяти іншого, бо ж до нас люди за борщем часто їздять! Але у всіх Журбах ніхто з кухарів не хоче варити борщ! Ніхто! Оце такі перелякані всі! – доповідає офіціант.
- І звідки знаєш про руку? – питає Понамка кухаря.
- Книга. – хрипить той. – І бачили її.
- Хто бачив?
- Хлопці. З «Естрагону». Вони там готували прийом для іноземних інвесторів. Варили великий казан борщу. А вона вискочила і шеф-кухаря схопила! Схопила і утягнула! – кухар дрібно-дрібно тремтить. Це страх, страх. Я знаю, що він відчуває.
- Це що ото по телевізору показували? – кривиться Понамка.
- Так, так! Але там казали, що нещасний випадок, що шеф-кухар просто упав у казан з борщем. – торохтить офіціант.
- Брехня! Іван Сергійович тридцять років на кухні пропрацював! Як він міг впасти? І казан стояв на плиті. На висоті метрі, плюс сам ще чи не метр заввишки! Як у нього впасти можна було? Це рука, рука! – кухар несподівано виривається і тікає. Понамка його не зупиняє.
- Оце такі всі, як подуріли. – стинає плечима офіціант. - Не знаю, що з ними сталося таке.
- А що за книга? – питає Понамка.
- Та ось. Тільки її і читає. – офіціант лізе у шафу під стелею, там відсуває жерстяні банки з начинкою, дістає книгу. Я вже її бачив. Це книга того Бар-Кончалаби.
- «Рука з борщу або буряки, які нас вб’ють» - читає Понамка знайому обкладинку. – Оце він читає?
- Так. Директор спробував забирати, то він постійно нові купував. Вимушені були залишити. – офіціант тупцює перед Понамкою, яка дивиться книгу.
- Диви, які жахи. – киває вона на картинки. Там зображено, як якась рука кидається з каструль, казанів, а то й просто з тарілок і вбиває їдоків. Тобто, затягує до тих самих каструль та казанів і там топить у борщу. Що це борщ, ясно, бо малюнки кольорові і там борщ такий бордовий, майже кривавий, небезпечний та страшний. А ще є малюнки, де червоні буряки вистрибують з землі і нападають на людей, перерізають гострими носами сухожилля на ногах, а потім добивають людей серед гички. Але то так, дитинство якесь, а от борщ по-справжньому зловісний.
- Я оце почитав, так аж перехотілося мені борщу. – тихенько каже офіціант. – Он він який, страшний.
- Дурня. – кривиться Понамка. – Книгу візьму. – вона йде з кухні, до зали. Сідає за стіл. – Ну давай вже окрошку, як нормального нічого немає.
- Зараз, Понамко Ігорівно! – радіє офіціант і зникає. Потім з’являється, ставить на стіл підніс зі свіжим, пахучим хлібом, а також блюдце з чимось, схожим на замазку. – Смачного! – щиро бажає офіціант і знову зникає. Понамка розгортає з паперової серветки виделку, ніж та ложку. Ножем набирає щедро замазку з блюдця і маже на хліб.
- Спробуй, це сало перекручене з волоськими горіхами та часником. Дуже смачно. – вона маже на хліб шаром чи не в палець. Кусає та так, що одразу прибирає половину шматка, сантиметрів шість завдовжки. Жує, але сама не весела, хоч їжа ж завжди підвищувала їй настрій.
- Що, Понамко? – питаю.
- Та що це за обід без борщу? – дратується вона. – Я тому Владюші пику наб’ю! Херню усяку пише, мудило! – Понамка аж кулаком по столу гупає і я тому писаці не заздрю. – А який же тут борщ був! З кісточкою, зі сметаною! Ех! Особливо коли похмілля, так ото приїду, та пару мисочок улуплю холодненького, все, наче рукою, знімало!
Понамко вже маже другий шматок хліба, кидає як за себе і його. Потім ще два. Коли офіціант приносить керамічну каструлю з окрошкою і такі самі миски. Швиденько розливає.
- Хоч не вчорашня? – питає невдоволено Понамка.
- Ксеня Ігорівно, нарізали вранці, заправили десь годину тому, то настоялася як раз! – офіціант каже це з таким захопленням, наче про рідну дитину-генія.
- Вистачить, вистачить! – махаю руками я, коли бачу, що офіціант налив мені вже півмиски.
- Не витрачай продукт, Крася в нас неїдомий. – наказує Понамка. Я ще тільки почав їсти, а вона вже шкребе ложкою по дну своєї миски. Офіціант їй ще підливає. Окрошка то дійсно смачна, кисленька, прохолодна, але щоб стільки з’їсти! Я ледь з налитим впорався, а Понамці вже останню окрошку з каструлі вилили. Поїла і зітхнула так задоволено. – Ну, тепер можна і поїсти. У мене після окрошки такий апетит!
Нам приносять великі порції смажної картоплі, дві такі відбивні, лапті цілі, і миску салату. Я вже нічого не їм, бо шлунок повний, все Понамка. Аж округляється у животі, наче вагітна. Потім ще п’є узвар з пиріжками.
- От пиріжки у вас хороші. – каже вона, наче вже трохи заспокоїлася через відсутність борщу.
- Понамка Ігорівно, ось вам кухар зробив у дорогу. – офіціант показує якийсь великий пиріг чи що. – Кулеб’яку. Дуже вибачається за борщ.
- О, у дорогу нам знадобиться. – радіє Понамка. Розплачується десятками, залишає на чай. – А борщі робить, бо без борщів неправильно якось.
- Та ми то згодні! У кухарі вся справа! – запевняє офіціант.
Виходимо, сідаємо в машину.
- А ти водити вмієш? - питає Понамка та солодко зіває. – Бо зараз би оце поспати.
- Не вмію.
- Щоб з наступного тижня пішов на курси водіїв. – наказує вона. – Мені потрібен кваліфікований помічник!
- Піду, піду. – кажу я, хоч і не уявляю себе за кермом.
(Далі буде)
