Якось я таки наздогнав Марічку. Тобто, що я кажу?! Хіба наздогнав? То Юрко прислав мені повідомлення, де вона нарешті зупинилася. Я знав, що таке з нею іноді трапляється, бо то природно: не можна ж весь час носитися без упину! Так от я й кажу: помітив її, як і було зазначено, на ослончику. Марічка сиділа там дуже захекана і геть змарніла. Ось уже другий рік, як з нею це трапилось... Я оце пишу і сам дивуюся її витривалості: іншій вже давно б кобиця настала! Схудла, коротше, дівка, ребра стирчать, з рота піна скрапує.
- Марічко, - кажу, - матінка за тобою скучила, сумує, плаче, питається коли повернеш додому?
- В... вас-сю... Ху!.. Ти ж бачиш мій стан. Ще лишилося три хвилини... мені важко розмовляти! Дай ї...
- Що?
- Ї... хух! Хе! Ой!..
- Що тобі треба, Марисю?
- Їсти дай!
- Ось в мене є коржик з медом. Юрко ще наказав передати тобі чаю, аби запобігти зневодненню організму...
- Швідше! Ї!..
Марічка схопила коржика та почала жадібно злизувати з нього мед, потім вижлуктала умить весь термос чаю, поглянула на мене сумно, і раптом почалася з нею трясонина. Жахливо було дивитись, як сторонні сили поступово оволодівають тендітним дівочим тілом.
- Стривай! Я ще встигну показати тобі квітку на животі! – скрикнула вона раптово. Тоді задрала футболку, і насправді я побачив штудерний візерунок.
- То татуювання? – Спитав я.
- Ні. То вона сама. Сама виросла. Я взагалі перестроююсь. В мене ще на спині рибки, кажуть, є.
- А! Так. Я в газетах читав. Дослідження. Самотньо тобі?
- Не знаю. Це все лишилось десь позаду. Я вже чотири роки не сміялася.
- Сумуєш?
- Сум не може мене наздогнати. Вночі, коли я засинаю, він товчеться біля сонної брами, але спогади, що складають найчисленнішу фракцію сновидів, здається, домовились не пускати його.
Та ось три хвилини минули. Марічка скочила на ноги і, ще тримаючись за спинку ослона, посміхнулась мені. «Шкода, - подумав я, - може, вже ніколи більше її не побачу, а так і не спитав, чого вона бігає? Фахівці кажуть, що то хвороба, але Марічка на справляє враження хворої людини. Це швидше схоже на Жовтневу Революцію, коли несвідомі елементи повстали, аби поєднати утопічні фантазії з грубою повсякденністю.»
- Марисю! – Крикнув я їй навздогін. – Повертайся! Ми всі чекатимемо на тебе!
