Зупинка 3 - 6 «Кожного відвідаю в Свій час» (вересень 2004 р.)
Сьогоднi рiвно мiсяць, як я нiчого не писала в свiй щоденник.
11 серпня о пiв на третю ночi мiй син заснув вiчним сном. Коли через годину зателефонував лiкар реанiмацii, я вже все знала. Цей стан у мене вiддавна –я не вiдрiзняю, яких подiй я реальний свiдок, а про якi знаю своїм внутрiшнiм знанням. Як теж не вiдаю, чи люди промовляють до мене, чи чую iх внутрiшнiй голос, як i про себе, чи вiдповiдаю їм подумки, чи таки вголос…Останнi три доби життя повiльно покидало мого сина. Усi життевi показники були критичнi. Вiн уже не мiг звестись на ноги, дихати теж не мiг. Знав,що помирає. Бачила його благальнi, запалi очi, у яких нiме запитання:
- Я помираю? Що робити, мамо?
- Молися й проси в Бога пробачення.
Не чула слів, але знаю, молився. Благав прощення. Господь пробачив його, і прийняв, вивільнивши у такий спосіб від сатанинської залежності.
У листопаді 2002 року Господь промовив до мене: «Кожного відвідаю в Свій час»
Дотримав Свого слова - відвідав мого сина. Свідоцтво про ті відвідини були написані на його ясному чолі. Я побачила юнака-красеня, яким був колись. Ніби й не було тих жахливих десяти років страшної деградації й умирання. Таким чином, Господь звільнив мого сина вже тут, на землі.
Усі дні страшної хвороби я молилася: «Боже, порятуй мого сина на життя з Тобою, якщо ж на «мак», то не рятуй його! Можливо, це жорстоко звучить, але я вже знала правду,-краще померти розкаяним, ніж жити у важкому гріху, й свідомо прямувати до пекла. Знали б ви, як мені боляче, як плачу я за своїм дорогим синочком. Але маю велику радість у Господі, споглядаючи лагідне, осяйне синове обличчя. Сусіди збігаються дивитись на мого померлого хлопчика, як на явлене чудо, його «такого» уже ніхто не пам’ятає…
«Розум – поле бою»(лютий 2005)
Пів-року відділяє мене від того страшного дня,коли відійшов мій син.У моєму житті ці місяці, хіба були найдовшими. Я не можу молитися, не можу читати Святе Письмо. Сатана украв у мене радість спілкування з Богом.Недільним ранком чую зловіщий голос.
- Не йди в церкву.Орест уже помер.Ти два роки день у день вистоювала на колінах,ти так його й не вимолила. Помер він. Господь тебе не почув.Чи й узагалі Він чує нас? Тут же пригадувала, - головною справою спокусника є посіяти сумнів у наші душі. І я примушувала себе читати Слово Боже, а там читала: «Не втрачайте вашого довір’я, бо воно має велику нагороду…вірний бо Той, Хто обіцяв.»
Плакала і голосно славила Бога, безупинно повторювала, що Той, Хто в мені,більший від того, хто в світі!
Коли перші атаки ворога були відбиті, і я, наївна, вирішила, що він залишив мене у спокої, почалися звинувачення Бога устами моєї мами, (вона повсякчас шукає винних у смерті улюбленого внука), «нашіптувач» не забарився. Тепер я уже не можу поставитися до нього зневажливо, як він того заслуговує, адже промовляє устами, які завжди були для мене авторитетні, несли істину в останній інстанції. Завжди в сльозах, у депресії, я для нього легка здобич. Але ворог не врахував найголовнішого - я постановила більше ніколи не озиратись назад,не повертатись в минуле, у якому нічого хорошого не було,з тієї простої причини,що там не було Бога.
Я свій дім на СКАЛІ побудую,
І вітри не здолають його.
Коли звістку недобру почую,
Вона серця не ранить мого...
... Ні, не хочу назад у минуле,
У порожне, гріховне життя,
Я у Бозі знайшла свій притулок,
А в минуле - нема вороття.
«Претензії,або гіркота образ» (березень 2005р.)
- Чи Тобі,Ісусе, немає діла, що я гину? Ти ж бачиш, як мені боляче, яка в мене депресія? Невже Тобі байдуже…? Колись претензії пред’являла найближчим –синові,чоловіку,мамі тепер же,як віруюча, виставляю їх Тобі,Господи. Але ж попереджав святий апостол Павло: "…Поводьтеся,як мудрі, а не як немудрі" Це про мене. Знову пригадалися слова датського філософа С’йорена К’еркегора: "Я усвідомив, що я людина грішна. Я відчуваю внутрішню тривогу, і хочу знайти притулок у Ньому - у Розіп’ятому. І я прошу Його врятувати мене від зла, котре в мені самому".
Може воно й не таке вже велике зло? Звичайно ж, мій стан можна витлумачити авітамінозом, і гормональним дисбалансом, і це буде правда, напевне, частка правди є в кожній неправді. Причину я, як і всі шукаю десь на стороні, хоча добре знаю, що вона криється в мені. Мої постійні нервові зриви, мої безконечні сльози за сином, години проведені на цвинтарі, допровадили мене до нинішнього стану. Як довго, сантиметр за сантиметром я виповзала з ями, а як стрімко туди скотилась, можливо, не на саме дно, та все ж його трохи що не видно. Мій духівник радить, щоб я прокидалась зі словами любові до Бога й засинала з ними, і все зміниться. Потрібен час і мир Божий в серці. Але ж вуста промовляють від повноти серця, - каже Слово Боже, а в моєму серці – порожнеча, й біль невимовний. Знаю, звільнити мене від цього болю може лише Ісус,бо не існуе у світі такого болю, якого б Він не зазнав. Господи, дякую Тобі, що продовжуєш любити мене…
«Корінь проблеми – гордість» (квітень 2005 р.)
«Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать… Будьте смиренні перед Богом і піднесе вас» - слова брата Господнього, апостола Якова є Божою відповіддю на мої бесконечні скарги. Навіть здивувалась,бо не вважаю себе гордою, ніхто з оточуючих, хіба, не міг би мене звинуватити в гордості… Та Бог бачить те, чого не бачать люди. Він показує корінь проблеми - життєва гордість. І ще подумалось, ота моя впертість,чи не є вона одним із проявів гордості? Її, так би мовити, похідною? Можливо, я страждаю лишень через упертість? Уперто хочу бути нещасною, покривдженою.Це в мене залишки світського життя -бути завжди усім невдоволеною. Але чи Бог обіцяв мені забезпечувати унікальні обставини? Хіба обіцяв, що ніхто мене не дратуватиме, що все буде лиш по-моєму? Зовсім ні. У Своїй первосвященницькій молитві, незадовго до хресної смерті, Ісус просив у Отця:
- Не благаю, щоб Ти взяв їх зі світу, але щоб зберіг їх від зла.
Хіба не від браку смирення мій незносний,сварливий характер? І хіба це не є проявом гордощів? Можу себе скільки завгодно заспокоювати, але Слово Боже, як меч обосічний і ніщо не сховаеться від нього.
- Отче Святий, прошу Тебе, допоможи мені здолати гординю.
