Тамара – Художниця, коханка Святика.
(Тамарі 32 роки, але не виглядає на свій вік. Середнього зросту, худощава. Дуже привабливої зовнішності, має розкішне вогняно-рудаве волосся. Одягнена у світлі джинси і білу спортивну кофтину).
Святослав – редактор журналу «Засвіт»
(Святославу 34 років. Забезпечений, самодостатній чоловік. Звичайної зовнішності, високий на зріст. Блондин. Одягнений у діловий костюм, проте без краватки. Вважає відсутність краватки присутністю стилю).
Зоя – жінка Святослава.
(Зої 36 років. Має спокійний і виважений характер. Працює у одній зі столичних клінік, психотерапевт. ЇЇ не можна назвати красивою, проте вона з тих, що подобаються сильній половині світу цього. Має завжди бездоганний макіяж, одягнена у темно-коричневу спідницю та зелену елегантну блузу. З прикрас – обручка та перстень з янтарем, на шиї – масивне янтарне намисто. Вважає відсутність краватки у чоловіка – присутністю поганого смаку).
Дві душі (майбутні діти):
Він – красивий молодий чоловік. На вигляд років 30 -35ти.
Вона – юна дівчина, приблизно 16 - 18 років.
Дія І
Картина 1.
Колір – білий.
Кімната Тамари. У кімнаті стоїть диван. Трохи збоку від дивана – стіл, на столі книги і папери у безладі, олівці, ручки. На білих стінах – картини, їх небагато (3-4), на кожній картині - саламандри. Посередині кімнати стоїть мольберт – на ньому незавершена картина, її зміст: дві саламандри, вписані в коло безкінечності. Підлога вкрита білим килимом. На підлозі стоять невеличкими стопками книги (біля дивану, біля столу… у різних частинах кімнати).
На дивані спить Тамара під білим пледом. У кімнаті – дві душі: Він і Вона - двоє ще ненароджених її дітей.
Вона: (стоїть біля столу, тримаючи у руках аркуш паперу, тихо читає вголос) Я живу у домі Життя. Як і всі люди, не пам”ятаю свого народження. Тільки знаю, що жила я маленькою крапкою у мами під серцем, а потім мабуть вирішила народитись. У мій дім приходять люди, їх так багато, що я не знаю всіх імен. Але мама завжди говорить, що не так важливо усіх пам”ятати, головне – любити людей. А вона їх любить, і до неї приходять діти. Ніколи не могла зрозуміти, чому мама захотіла вибрати мене, щоб у неї народилася саме я, а не якась інша ... Вона ж не хотіла іншу, а вона хотіла мене. Ви кажете, що батьки не вибирають своїх дітей? Гадаю, що не вибирають. Але вони їх омрівають, виношують, уявляють і... так сильно люблять ще не народжених. Народження – це завжди кульмінація, бо розвиток подій – це тільки мама і я. А потім, потім також буде мама і я, тільки після народження буде уже більше мене і так мало мами...
Він: (сидить на підлозі посеред кімнати) Вона написала (дивиться на Тамару)? Здається, що це ніколи не припиниться. Саламандри вже кілька тисячоліть не дають їй спокою. Скільки ще триватиме…
Вона: Але ж це красиво.
Він: (іронічно) Красиво? (глибока пауза) Те, що на картині, чи те, що на папері? Чи та, що на дивані? Ти розумієш, вона ж мені обіцяла. Я прийшов до неї, повернувся… ну, хоча б ось так. Господи, якби тільки міг, аби тільки мав силу зупинити її, або ж відмовитись від неї!
Вона: Ти сам захотів.
Він: Бо не мав як бути далі.
Вона: (підходить до нього і ніжно обнімає його за плечі). Уяви, якою вона буде щасливою, коли ми у неї будемо.
Він: Щасливою… Я іноді сам собі не можу повірити, що погодився на ще одне божевілля. Ось уже тисячоліття минуло, як ми народжуємось одне для одного. Так, я був її чоловіком, я був її коханцем…
Вона: А тепер побудь ще сином (раптом її лагідний тон змінює різка саркастична інтонація). Для тебе це абсолютно невідома роль. Кажуть, що заради своїх дітей матері ідуть на все. Тому змінюй її, зроби з неї ляльку! Побудь трішки Богом. Послухай, а у мене є ідея. А давай ти в наступному житті все-таки станеш Ним!
Він: (сердито) Ким?
Вона: Богом! Так, так… Ні, ні я - серйозно. Бути сином – примітивно! Ти – її немовля? Та тебе ж засміють на небесах. А от Богом – це те, що треба. Тоді ти на всі сто виб»єш весь мотлох з її голови, а заразом і її… ти її (пошепки) уб»єш-ш-ш. Назавжди. Вона не повернеться на Землю більше. Чуєш, вона належатиме тільки тобі (лягає на спину і закриває руками очі).
Він: (уже спокійно, навіть дещо розгублено) Послухай, дівчинко, ти не зрозуміла (сідає біля неї, бере її долоньку і ніжно цілує). Ти так нагадуєш її, ти – у всьому вона. Я так боюсь, що усе повториться. Хіба можна так, щоб трагедія тривала вічно?
Вона: (схоплюється на ноги, підходить до мольберту і довго дивиться на картину) Скажи, ну от яка ось у цьому трагедія? Жити, як дихати. Писати, як дивитись на захід сонця. Творити картини – як мріяти. Це все так має бути. Інакше бути не може.
Він: Звичайно. Востаннє на Землі я її бачив у червоному полум»ї. Її просто спалили… як відьму.
Вона: Але ж то було колись. Тепер так не може… бути. Усе змінилось, змінився час…(дивиться на нього розгублено)
Він: А люди?
Гасне світло, кілька секунд триває абсолютна темрява. Він і Вона зникають.
Картина 2.
Та ж сама кімната. Тамара сидить на дивані, поклавши голову на коліна. Кілька секунд вона не рухається. Хтось дзвонить у двері (дзвінок трохи лякає її), вона схоплюється і йде відчиняти двері. З»являється Святослав, виглядає дуже розгубленим..
Тамара: Святик?.. Але ж ти маєш за годину відлітати до Праги (стурбовано дивиться на нього).
Святослав: Так, все вірно. Я вже трохи запізнююсь, але гадаю, що встигну. Розумієш…
Тамара: Щось трапилось? Ти сам на себе не схожий. Звичайно не схожий – на тобі краватка (усміхається).
Святослав: Вона все знає.
Тамара: (спокійно) Я здогадалась про це, як тільки ти переступив поріг. Усе це зовсім не у твоєму стилі.
Святослав: (нервово) Послухай, я тобі хочу сказати, що у нас із тобою величезна проблема, а ти мені про стиль.
Тамара: У нас із тобою? (витримує паузу) Святику, але ж у нас із тобою все добре. Насправді у тебе проблема із нею. І, судячи по твоїй краватці, досить серйозна.
Святослав: (роздратовано) Послухай, я розумію, що ти у нас новоявлена Касандра, але знаєш, іноді корисно спускатись із небес на землю. Тамара, (бере її за руку) потрібно знайти якесь рішення, а не плести метафоричні нісенітниці. У першу чергу проблема саме у нас із тобою, оскільки Зоя – все-таки моя дружина.
Тамара: (кілька секунд мовчить, а потім приглушено відповідає) Добре, що ти розумієш, хто така Зоя.
Святослав: (вибухає гнівом) Ну, звичайно! Я! У всьому винен я! Ви – святі. А особливо ти – ну просто ангел. Ні, не просто ангел – а скривджений, такий собі вічний мученик. Тільки мені усе це набридло, розумієш – набридло!
Тамара: Що саме?
Святослав: Все! Приходити до тебе, молитися на твою тінь і постійно відчувати себе негідником, який живе на дві квартири, на дві душі… Брехня, постійна брехня… Але ти… розумієш, ти мене вражаєш тепер найбільше! Виявляється, що тебе весь цей бруд не стосується. Ні-ні, ти зовсім не розбила чужої сім»ї. О ні! Ти…
Тамара: (перебиває його) Як можна розбити те, чого насправді ніколи не було? Ти ж сам мені про це говорив, починаючи від першої нашої зустрічі. Твоє «нічого» - було просто коронною фразою, твоїм прикриттям, зеленим світлом, твоєю перепусткою… А тепер, коли дружина довідалась про мене, виявилось, що усе є: Зоя, сім»я… усе раптом стало реальністю. Твоєю реальністю, на яку я скоїла замах, залила брудом. Тепер я тобі заважаю, стала твоєю проблемою. Ні, вибач, як ти кажеш, нашою проблемою?
Святослав: (уже спокійно, підходить до Тамари, але не наважується доторкнутись до неї) Навіщо ти так? Це жорстоко… Ти ж знаєш… Я просто не знаю що тепер з нами, з нею. Як тепер далі?... (сідає на диван, обхопивши руками голову, якийсь час так сидить, а потім підводить очі на Тамару).
Триває глибока пауза.
Тамара: Якщо ти зараз не підеш, то остаточно запізнишся на літак. Ти ж знаєш, чехи не подарують тобі зриву зустрічі. І тоді про видавництво нашої… книги, над якою стільки працювали, можна остаточно забути (підходить до столу з паперами, робить вигляд, що щось шукає, намагаючись не дивитись на нього).
Святослав: Так-так. Звичайно, запізнюватись не можна. Що ж мені, мабуть, справді вже час іти… (Він повільно встає з дивану, кілька секунд стоїть у нерішучості, вагається сказати те, що повинен сказати). Тамарочко, послухай. Давай з тобою мирно…
Тамара: Розійдемось?
Святослав: Ні-ні, що ти… я зовсім не це мав на увазі. Давай домовимось, якщо Зоя раптом тобі зателефонує… тільки без конфліктів. Ну, словом, якщо так буде, то ти скажи, що між нами нічого немає… Що все це плітки і не більше. Просто, як кажуть, «на чужий роток не накинеш хоботок», і ти не можеш відповідати за все, що кажуть «деякі». І взагалі у тебе своє особисте життя, в яке ніхто не має права втручатись… (пауза) Словом, такі справи.
Тамара: (підходить до нього, кілька секунд мовчки дивиться на нього) Добре, я все зрозуміла. Буде так, як ти хочеш.
Святослав: (ніжно торкається рукою її щоки, нахиляється до неї щоб поцілувати, але вона відвертається від нього) Що ж, мені час іти. Як тільки повернусь, я тобі зателефоную. Ти ж будеш мене чекати?
Тамара: Звичайно.
Святослав: До речі, не забудь зачинити двері. Ти маєш погану звичку не зачиняти їх взагалі. Це може колись дуже погано закінчитись.
Тамара: (зовсім тихо) Може.
Святослав виходить. Тамара не рухається. Гасне світло. Темрява.
Картина 3.
Світло – блідо-жовте.
Тамарина квартира. Вона стоїть біля мольберту з пензлем у руках і просто дивиться на картину. Їй стає недобре, вона повільно опускається на підлогу, втрачаючи свідомість. Світло змінюється: воно стає уривчастим і різким, відбувається своєрідна гра (миготіння). Так триває кілька секунд. У цей до кімнати заходить жінка Святослава, вона зупиняється у центрі. Якийсь час дивиться вглиб залу. А потім повертається і намагається роздивитись кімнату. Повільно підходить до мольберту, схиляється над Тамарою. Миготіння зникає.
Світло – яскраво-жовте.
Зоя: (бере Тамарину руку, рахує пульс, потім злегка торкається її щоки, намагаючись вивести із непритомного стану) Послухайте, повертайтесь, повертайтесь… Зараз все буде добре… (біжить на кухню і приносить склянку з водою, зволожує обличчя і руки Тамари) Ну, от бачите, уже краще.
Тамара: (повільно відкриває очі і дивиться на незнайомку) Хто ви?.. Що сталось?
Зоя: (підводиться, якийсь час мовчить, пильно дивиться на Тамару) Знаєте, саме ці питання могли би стосуватися і вас. Хоча на питання: хто ви? я відповідь маю. А от на питання: що сталось? відповідь все-таки хотілось би… отримати.
Тамара: (встає з підлоги і повільно сідає на стілець біля столу) Що ж, ви… очевидно, Зоя – дружина Святослава Михайловича.
Зоя: (іронічно) Очевидно.
Тамара: Ну, а щодо всього іншого – якщо ви вже тут, то вам усе відомо, а до мене прийшли так…за коментарями. Єдине, чого я не можу ніяк зрозуміти, як вам вдалось проникнути до моєї квартири?
Зоя: (трохи обурено) Проникнути? Вибачте, ви що ж мене, за квартирну злодюжку маєте? Та двері вашої квартири були навіть до пуття не зачинені. Я… тиснула кілька хвилин на вхідний дзвоник, проте ніхто до мене не вийшов. І тільки після того вирішила зайти самовільно, власне, якби не напіввідчинені двері… і не ті обставини, які мене сюди привели, то я б ніколи не наважилась зайти ось так до чужої квартири. (Її тон змінюється, уже додає спокійніше) Воно може і добре, що зайшла саме я, ви були в такому стані, що могли б іще довго ось так пролежати. Це вже як лікар вам говорю.
Тамара: Так, справді… ви маєте рацію. (Іронічно) У всьому винні напіввідчинені двері. Ситуація зовсім ненормальна… Я вам дякую (невелика пауза), справді, мені було дуже зле, навіть важко сказати наскільки…
Зоя: (перебиває її) Давайте залишимо ці сентиментальності у спокої, мені вистачає вислуховувати їх від моїх пацієнтів. З вашого дозволу (сідає на диван, впритул дивиться на Тамару) Ви ж розумієте, навіщо я тут?
Тамара: Що ви хочете почути?
Зоя: Правду.
Тамара: Яку саме?
Зоя: (роздратовано) А що, може бути кілька варіантів?
Тамара: (спокійно) Звичайно.
Зоя: Послухай, (переходить на ти) специфіка моєї професія полягає в тому, що я лікую людей від хвороб, котрі практично лікуванню не підлягають. А може і підлягають, проте медицина у даному випадку безсильна. Ти розумієш, про що я?
Тамара: Ні.
Зоя: Бачиш, я так само, як і ти не розумію… (а хоча мова йде про мою професію) – яким чином можна вилікувати людину від хвороби душі? Як можна лікувати душу, якої, може і взагалі в природі не існує? Але я, психотерапевт, припускаю, що існує. Але я, лікар, змушена вислуховувати історії (їхні історії), аналізувати, порпатись у підсвідомості, виносити якісь вердикти. Повертати людей у реальність жорстоко, сильними транквілізаторами, з якої вони чомусь полюбляють вистрибувати, і постійно, постійно переконувати, що тут краще… що саме так усе повинно відбуватись, а не інакше! Та це ж насильство! Злочин проти тієї ж душі, навіть якщо її і немає… Ми не перемагаємо хворобу, ми всі стаємо нею переможеними. Це ми божевільні, а не вони! Розумієш? (пауза, якийсь час вона просто мовчки дивиться на Тамару) А ти мене запитуєш, яку я правду хочу почути? (її голос стає уривчастим, дуже хвилюється) Та… саму звичайну…ту, що належить тільки реальності… ви з ним…
Тамара: (спокійно) Він мене не любить.
Зоя: Це перше?
Тамара: Йому потрібна ти.
Зоя: Це друге?
Тамара: Він боїться.
Зоя: Ти не сказала головного.
Тамара: Ти – жінка. І якщо сюди прийшла, значить знаєш, що було між нами все. Це саме та правда, заради якої ти тут? (пауза) Не варто.
Зоя: (закриває руками обличчя, говорить зовсім тихо) Господи… Він мене знищив.
Тамара: (також тихо) Гадаєш, тільки тебе?
У цю хвилину наступає глибока пауза. До кімнати заходять Він і Вона. Він сідає на підлозі неподалік дивану, а Вона – біля мольберту, присутні нічого не помічають, все відбувається так, начебто Їх у кімнаті немає.
Зоя: (Встає з місця, щоб піти, але на якийсь час зупиняється біля мольберту, дивиться на саламандри) Ось – це і є ті саламандри… Яка тобі з того радість – горіти у вогні? (підводить очі на Тамару).
Тамара: (вражено) Звідки ти знаєш про них?
Зоя: Останнім часом Святослав має звичку шуткувати на тему однієї художниці з його видавництва, називаючи її прямою претенденткою у мої пацієнтки.
Тамара: (голос трохи тремтить) І що ж такого ця художниця накоїла, що він так… про неї…
Зоя: Вона відмовляється продавати власні картини начебто… з того принципу, що «саламандри не продаються». Святослав вважає це божевіллям.
Тамара: (трохи розгублено) Справді, божевілля. Чому ти сказала про вогонь?
Зоя: Це не я, це – Кіплінг. Усе це хвіст минулого.
Тамара: Чийого минулого?
Зоя: (вдає, що не почула). Я і так тут довго… затрималась. На мене чекають. На все добре.
Зоя швидко виходить з кімнати. Тамара іде слідом, щоб зачинити двері. Кімната пуста. Світло гасне. Темрява.
Картина 4.
Світло - блідо-червоне.
Кімната Тамари. У кімнаті – Він і Вона.
Він – на підлозі біля мольберту. Вона – сидить на столі, тримаючи у руках лист, читає його вголос.
Вона: Святику, я відчуваю, що все закінчується. Просто умирає. Але ж так не буває, щоб усе чорно. Насправді, мені не боляче. Насправді прийшов час тебе відпустити, прийшов час. Четвертий день намагаюся тобі все це сказати, просто тільки сказати. Але навіть при самій лише думці сльози душать мене, не можу. Бачиш, а папір витримує все. Пробач мене, просто пробач. Прощаюся так, начебто хтось із нас умирає. Тільки не знаю хто: Ти чи я? А втім, хіба є різниця хто? Не знаю… Тільки прошу, іди від мене, іди. Іди саме тепер, коли ще є час, коли ще легко це зробити. Коли день сьогоднішній нічого не знає про завтра. Просто так має бути. Іди.
Він: Мені подобається.
Вона: Що саме?
Він: Швидше хто.
Вона: Тоді Хто?
Він: Зоя.
Вона: Дивно… Ця жінка не викликала у мене абсолютно ніяких емоцій. Вона – сама звичайна жінка-власниця от і все.
Він: Щось у ній є.
Вона: Ти просто ревнуєш.
Він: Кого?
Вона: Звісно ж кого: Тамару до Святослава.
Він: Хіба є причина ревнощів – вона відмовилась від нього, ти ж сама тільки що озвучила лист.
Вона: О… ти б віддав півжиття, аби отримати ось таку відмову. Хто ж, як не ти… Кому, як не тобі знати, чого варта така відмова – та вона ж не від нього, а від себе відмовилась!
Він: Святослав… він їй більше не потрібен.
Вона: Ти гадаєш?
Він: Впевнений.
Вона: Поясни.
Він: Святослав – це не взятий бар»єр для неї. Тамара, хоча і сидить по вуха у своїх саламандрах, розумна жінка, тому і робить відповідні висновки. Потрібно вчасно відступитись від стіни, аби не розбити голову на повній швидкості. Краще гарно піти самій, аніж дочекатись, щоб тебе красиво покинули.
Вона: Це ти зі свого досвіду? (допитливо дивиться на нього)
Він: Мала, а ти жорстока.
Вона: А може не за досить мала?
Він: Та невже… (підводиться з дивана підходить до Неї, бере лист і пошепки перечитує його)
Вона: І ти гадаєш, що він ось так просто піде, по-написаному?
Він: Гадаю, що так.
Вона: Повернеться до Зої, і все буде, як було…
Він: Ні. Буде не все, як було.
Вона: І що… що буде?
Він: А буде те, що Зоя ніколи йому не пробачить. Вона піде від нього, піде… Тільки не так, як Тамара - без красивих слів, без листів, без ніжності - такі жінки усе роблять мовчки і… назавжди.
Вона: (не вірить йому) Це все твій чоловічий егоїзм.
Він: Це здоровий глузд.
Вона: Та ти просто заздриш Святославу!
Він: (іронічно) Так, звичайно, йому лишається тільки позаздрити. Швидше – пожаліти. Не більше.
Глибока пауза.
Вона: (голос тремтить, дуже хвилюється) Пожалій краще себе. Нарікай тільки на себе! Тоді, як горіла вона у вогні, не впала жодна твоя сльоза, не здригнулася жодна твоя жилочка, і навіть сивина тебе злякалася, відступила. Ти мене тримав на руках і шепотів: «Доню, ти нею не будеш, доню, ти будеш іншою». Після того я прожила тільки місяць. А ти – все жив. Ти вперто жив і сивина тебе не торклась, і старість обминала, і смерть боялася тебе. А ти все жив…і знаєш, ти би і досі жив, якби не я. Так, так! Якби не я!
Він: (з жахом дивиться на неї) Що ти говориш?
Вона: Це я випросила тобі смерті! Стояла навколішки і благала звільнити тебе від життя… Від життя без Неї. Хіба ж не ти кожної ночі бачив один і той же сон? Хіба ж не ти різав собі руки і посипав рани сіллю, аби не спати? Хіба ж не тобі снилася та, що горіла?..
Вона встає зі столу, повільно підходить до нього, сідає навпроти. Якусь хвилину вони мовчки дивляться одне на одного
(пошепки) Ти не хочеш запитати, що було зі мною?
Він: (відвертається від Неї, закриває руками вуха, кричить) З-а-амовкни!!!
Вона: (говорить тихо) А зі мною було все банально. Поховали мене. Тебе не було. Ти ніколи не приходив до мене. Твоя пам»ять стерла мій образ, щоб залишити тільки Її. Ти казав, що я ніколи не буду Нею, що я стану іншою. Але ж ти збрехав. Ти знав, усе знав… Була народжена я, щоб так і піти у вічність просто, не ставши… ані нею, ані собою.
Підходить до нього, бере його руки в свої, намагається піймати його погляд. Він мовчки плаче, видно, як здригається його спина
Знаєш… я люблю тебе.
Він: (цілує її руки, але не підводить очей, говорить тихо) Пробач мене прошу, пробач, пробач…моя дівчинка.
Вона: Я повертаюся, щоб все-таки стати собою. Щоб це бачив Ти. Щоб бути з тобою поруч. Ти був поганим батьком – це так. Але ж не як батька тебе я любила, любитиму… ось навіть до останньої секунди наших кроків…
Він: (перебиває її, хвилюється) Господи… не треба так. Ти просто маленька, ще надто юна душа. Ну хто я – та просто одвічний старець, якому невдовзі закінчиться путь. Мене тут не буде. Я з Нею, і тільки з Нею невдовзі піду назавжди у зовсім інші світи. А ти – тобі потрібно бути ще тут. Без мене ти маєш бути.
Вона: Без тебе – і тільки з тобою.
Він: Я люблю Її.
Вона: Знаю…
Він: (Встає з підлоги, проходиться по кімнаті. Зупиняється, довго дивиться вглиб залу. Підходить впритул до мольберту, притуляється щокою до картини, потім торкається пензлів, проводить по них рукою, начебто пестить. Говорить спокійно і дуже повільно, в задумі) А знаєш, мала, від снів тих я збожеволів. І в божевіллі своїм не знав до пуття, хто снився мені.
Вона: (підходить до нього) Тобі ще болить. Не потрібно більше про це.
Він: Мені снилась ти. У тому вогні… Господи, (замовкає на мить) горіла дитина, горіла моя донечка... горіла її дівчинка. Ти кажеш, що моя пам»ять стерла тебе? Ні. Вона покарала мене… Тобою.
Вона закриває руками обличчя, Він міцно притискує Її до себе. Німа сцена. Світло гасне. Темрява.
ДІЯ 2.
Картина 1.
Світло – яскраво-червоне.
Редакція «Засвіту». Кабінет Святослава. У кімнаті звичайні офісні меблі (м»який куточок, полиці з книгами, на журнальному столику кілька примірників книг, ескізи, рекламні проспекти). За столом сидить Святослав, працює за комп»ютером. Дзвонить його мобільний телефон. Телефонує дружина.
Святослав: Так, моя люба, я уже на місці. Все добре. Та хвилин… двадцять як приїхав із аеропорту. Стомлений страшенно, але роботи багато. Змушений ще затриматись у офісі. Маю скликати нараду. Ти..? (пауза)
(Встає із-за столу, стурбовано дивиться на годинник, починає розходжувати по кабінету). Так, так, я чекаю. Звичайно. Ти уже піднімаєшся? (пауза). У себе.
Розмова закінчується, вимикає телефон. Продовжує нервово розходжувати по сцені. За кілька секунд з»являється Зоя.
Зоя: (підходить до Святослава, пильно дивиться на нього) Ти виглядаєш дуже стомленим. Нервуєш… (витримує паузу) Щось із чехами… негаразд?
Святослав: Ні, ні. Все відбулось дуже добре, на найвищому рівні. Наші ескізи їх дуже зацікавили. Власне, маємо велике замовлення. Все добре, все добре… (говорить автоматично, його думки сконцентровані зовсім на іншому) Це перемога, можна сказати – перемога. Але… чому ти тут? Твої пацієнти… Щось трапилось?
Зоя: (підходить до його столу, сідає на його місце) Абсолютно нічого.
Святослав: Але ти майже ніколи не приходила до мене в офіс ось так… як сьогодні (усміхаючись, підходить до неї, обнімає її за плечі, торкається губами її щоки), я так за тобою скучив. Здається, що це відрядження тривало рік, а не добу.
Зоя: Я прийшла попрощатись (вона підводиться, проходить трохи вперед, стоїть спиною до Святослава)
Святослав: Попрощатись?...
Зоя: Так. Я просто зайшла попрощатися з тобою (повертається до нього).
Святослав: (тихо) Назавжди?..
Зоя: Очевидно.
Святослав: Ти рубаєш з плеча. Навіть не захотіла мене вислухати… Послухай, якщо це із-за неї, то усе…
Зоя: (перебиває його) Вислухати... Що саме, скажи?.. Як ти з нею…Не потрібно, не продовжуй. Я знаю все. Абсолютно.
Святослав: Що…все?
Зоя: (іронічно) Здається, навіть більше, ніж ти можеш уявити… Я була у неї.
Святослав: Ти?..
Зоя: Так. Я була у неї. Я бачила її. Розмовляла з нею.
Святослав: І… Що?
Зоя: Що?.. Вона красива. Вона… молодша за мене. Усе дуже логічно.
Святослав: (сідає на диван, пильно дивиться на Зою) Логіка тут відсутня.
Зоя: З мого боку – так. Але ти… зробив гарний вибір (підходить до нього). Що ж, вітаю тебе. Ні, не дивись на мене так. Справді, колись же повинно все це закінчитись.
Святослав: Зою, що… закінчитись? Це просто якась жахлива помилка. Я сам не розумію, що відбувається. Послухай, так не можна…
Зоя: Не можна? А як тоді жити нам під одним дахом із цією, як ти кажеш, помилкою? Як жити… Скажи мені, як жити далі?
Святослав: (підводиться, підходить до неї, бере її за руки) Можна все почати спочатку. Спробувати закреслити все.
Зоя: І її?
Святослав: (мовчить, потім тихо, зовсім невпевнено) І її.
Зоя: Послухай, Святославе, поглянь на мене. Невже ти не можеш хоча б раз у житті бути чесним? Та не зі мною, ні… Мені не потрібна твоя відвертість тепер. Ось подивись на мене, подивись на мене і скажи – ти віриш у те, що сказав секунду назад?
Святослав: Я не знаю. Я нічого не знаю (обхоплює голову руками). Зою, я не знаю!
Зоя: Послухай, перед тим, як піти назавжди, (підходить до самого краю сцени, дивиться вглиб залу, Святослав у неї за спиною) дай відповідь мені лишень на одне. Поясни те, чого я ніколи не зрозумію до кінця своїх днів. Десять років як ми одружені. Десять (говорить з надривом) років красивої бутафорії. (Сходить зі сцени, іде у зал, повертається до нього) Скажи! Скажи тепер, коли більше нічого не має значення. Чому… чому ти відмовив мене народжувати тоді? Чому ти не захотів нашої дитини? Десять довгих років сниться мені наш син, мій син, якого ти!.. Ти не захотів! Чому?
Святослав: Я вагався.
Зоя: Вагався?.. (підходить ближче до сцени) Ти… вагався…
Святослав: Мені здавалось тоді, що… не час. Не уявляв себе в ролі батька. Ми тільки познайомились, а тут… дитина. Все було так несподівано. Але ж… ти сама погодилась.
Зоя: (розпачливо) Погодилась… Як дико… (пауза) Я зробила так, як ти хотів - поміж вас я вибрала тебе! Бо любила. Чуєш? Ти не зрозумів тоді. І не зрозумієш зараз – це заради тебе я відмовилась від сина! Заради тебе... відмовилась від нього. Господи… Скажи, навіщо? Ти знищив тоді його… а тепер…вибрав момент, щоб знищити мене. І тобі тепер легко жити?
Святослав: Це жорстоко…
Зоя: Ні. Жорстоко було тоді. А зараз – усе не має значення. Ти все знищив... Мені жаль цих десяти років, коли я жила з надією про нашу дитину, з надією стати матір»ю, з надією, що ти захочеш (витримує паузу) стати тим, ким відмовився бути десять років тому. Жаль. (різко повертається і виходить із залу).
Святослав лишається один. Він довго дивиться вслід Зої. Потім повільно знімає краватку і піджак, кидаючи їх на підлогу. Запалює цигарку. Кілька секунд стоїть без руху, дивлячись у зал. Підходить до столу, набирає телефонний номер. Довго тримає слухавку, але ніхто не відповідає. Повільно сходить зі сцени, іде у зал, роздивляється глядачів, неначебто намагається когось впізнати. Зупиняється біля хлопчика, років десяти, присідає біля нього.
Святослав: (тихо) Синок… мені так важко (довго дивиться на хлопчика, потім підводиться і повільно іде на сцену. Підходить до шафи, виймає дитячі іграшки) Я жив усі ці десять років з ненавистю до себе. Кожного разу, як їхав у відрядження, купував іграшки і ховав ось сюди, до шафи, щоб Зоя не бачила. Як я міг пояснити щось твоїй мамі, якщо я нічого не можу пояснити собі? Хіба не божевілля – рахувати роки ненародженої дитини?.. Тягти на собі гріх напівбатька і примусити її стати напівматр»ю – хіба це не божевілля?
Повільно сідає на підлогу, обнімаючи іграшкового ведмедя. Німа сцена. Світло гасне. Темрява.
Сцена 2
Світло – біле.
Кабінет Святослава. Він сидить з іграшковим ведмедем на підлозі. На сцені з»являється Тамара. Вона повільно підходить до Святослава, сідає поруч, торкається його плеча. Він здригається, повертається до Тамари:
Святослав: (розчаровано) Ти?
Тамара: Тобі іде.
Святослав: Цей ведмідь?
Тамара: Бути батьком.
Святослав: Мене покинула Зоя.
Тамара: Вибач. Я їй все сказала.
Святослав: Я ж просив…
Тамара: Прости. Не змогла інакше.
Святослав: Я не можу без неї.
Тамара: Знаю.
Святослав: (гладить її волосся) Ти така красива…Навіщо тобі стільки краси, щоб зводити з розуму чоловіків?.. Скажи…
Тамара: Святику, все буде добре.
Святослав: Я би хотів, щоб ти була відьмою.
Тамара: Щоб мене спалили на вогнищі?
Святослав: Щоб ти повернула Зою.
Тамара: Я принесла тобі «Саламандри». Продай їх.
Святослав: (приголомшено дивиться на неї) Але ж… Що ти говориш?
Тамара: Так. Я все вирішила. Продай. Ти ж так хотів…
Святослав: Ні. Одна трагедія колись уже відбулася… бо я так хотів. Тепер я втратив абсолютно все.
Тамара: І мене?
Святослав: Тебе… не можливо. Знаєш, ти - як твої саламандри. Кидаєш у вогнище – а вони не горять. Бо вони сильніші за вогнище. Я зовсім не жалію, що ти була у моєму житті.
Тамара: Ти говориш про мене у минулому часі?
Святослав: Я читав твій лист. Випадково…
Тамара: Завтра відлітаю до батьків. Мабуть назавжди.
Святослав: Як... Ти покидаєш мене тепер?
Тамара: (усміхається) Ні. Лізу у вогнище.
Святослав: (бере її руку) А як же твої саламандри, ти забираєш їх із собою?
Тамара: Я їх залишаю тобі, вони на твоєму столі.
Святослав: (підводиться і йде до столу, на ньому - кілька полотен. Святослав довго дивиться на них) Ти залишаєш всі… всі свої картини?.. А знаєш, це мабуть смішно прозвучить, але я навіть ревнував тебе до твоїх саламандр. А іноді, іноді мені хотілося їх знищити, зібрати всі докупи і кинути у вогонь. Подивитись - чи виживуть… Так трепетно ти до них ставилась, навіть не дозволяла торкатися своїх пензлів. А ось тепер… віддаєш свій скарб мені.
Тамара: (підходить до Святика, заперечливо хитає головою) Ні…свій скарб я забираю з собою (мовчить, сумно дивиться на нього, продовжує зовсім тихо) А тобі от.. (дивиться на картини) залишаю їх. Бо щось же повинно залишитись із тобою. Не можна так, щоб усе належало тільки мені. Не можна так…
Святослав: Ти знову говориш притчами.
Тамара: Тільки не тепер.
Святослав: (підходить до самого краю сцени, дивиться вглиб залу) Мені буде самотньо без тебе. Ти будеш… хоча б іноді навідуватись?
Тамара: Можливо. Але якщо буду, то, мабуть, не одна.
Святослав: Я ані секунди не сумніваюсь у цьому. Хіба така жінка, як ти, може бути одною? (на кілька секунд замовкає) Я би не хотів бачити тебе з «кимось». Мені боляче навіть від однієї думки.
Тамара: Нічого. Це з часом мине.
Святослав: (підходить до Тамари, ніжно пригортає її) Я втратив вас обох. Без неї – не знаю як далі жити. А без тебе… не знаю навіщо. Саламандри будуть дивитись на мене твоїми очима і нагадувати тебе. Тебе, якої не більше не буде у моєму житті. Не буде! (цілує її, вона намагається відсторонити його, але він не відпускає, цілує її волосся, щоки…)
Тамара: (виривається з його обіймів, відходить у інший кінець сцени, її голос тремтить) Святику, мені час... Прощай.
Сходить зі сцени, іде між глядачами. Святослав дивиться їй у слід. Тамара зникає. Він сходить зі сцени, зупиняється у залі. Якусь секунду вагається, в який бік іти: туди, куди колись пішла Зоя, чи туди, де тільки що зникла Тамара. Не вибирає жодної. Повертається на сцену і йде за куліси.
Світло повільно гасне. Темрява.
Сцена 3
Декорації мають абстрактний характер, певного реально присутнього інтер»єру немає. Основний колір – темно-жовтий. Посеред сцени стоїть масивна паркова лава, на підлозі валяються старі газети і жовте осіннє листя. Актори, які з»являтимуться - в ореолі білого світла. Освітлення приглушене, повинно складатись враження напівтемряви. Сцена пуста.
З»являється Він. Повільно виходить на середину сцени. Кілька секунд стоїть мовчки, дивиться в зал. Говорить повільно і дуже спокійно.
Він: Коли Вона допише цю п»єсу, і піде пити каву, Він без її дозволу прочитає все... Однак Йому нічого не відкриється, оскільки любить Її. Читатиме те, що хотітиме…(усміхається) але не те, що насправді. Однак Він щасливий, бо зробив свій вибір давно. Про це він думає іноді. Але про що ж думає вона… якщо пише цю п»єсу? Хто знає…
На сцену повільно виходить Вона
Вона: Хочеш сказати, що це знаєш Ти?
Він: Ні. Нічого не хочу сказати. Це я для тебе цитую маленький уривок із невідомого. (іронічно) Ти стільки читала для мене з Тамариного архіву, що і мені захотілося продекламувати дещо для тебе.
Вона: Мені сподобалось…
Він: (задоволено) Я знав. Тобі завжди подобались подібні речі.
Вона: (цитує) «Що він думає іноді…»
Він: І тільки це?
Вона: (пильно на нього дивиться) Бо «інші» не думають взагалі.
Він: От… і не знаю - чи не занадто доросла ти для такої юної душі, чи…
Вона: (перебиває його) Все залежить тільки від тебе. Ти чуєш? Від тебе залежить усе.
Він: (деякий час мовчить, потім тихо) Ти… про що?
Вона: Про те, що ти надумав.
Він вражено дивиться на Неї. Підходить до лави, сідає.
Він: Як ти здогадалася?
Вона: Тоді… коли з»явилася Зоя.
Він: (намагається не дивитись на Неї) Тамара віддала саламандри.
Вона: Але ж ти саме цього хотів завжди.
Він: Тільки не йому.
Вона: А що, тільки тобі?
Він: Мені…
Вона: А якби тобі, тоді б жодна душа на світі так би ніколи і не дізналася, що вони існують на цій планеті (підходить до нього, сідає поруч).
Він: (іронічно) Звичайно. Зате тепер найшикованіші офіси будуть прикрашати її саламандри. Нате, ось вам, подивіться… ми також любимо мистецтво. Усе так культурненько, можна сказати у стилі. Мода на глечики уже минула – тепер ось нова хвиля – саламандри. Це вам не глечики на тини вішати, а це вам езотерику споглядати… (встає з лави, іде в глибину сцени, його майже не видно, лише силует)
Вона: (підводиться, виходить на середину сцени – у сяйві яскравого білого променя) Святослав їх нікому і ніколи не продасть… Тепер – ні. Тамара це знає, інакше б їх не принесла. Вона пішла від нього красиво. Це все, що у нього є і буде завжди…
Він перебиває її
Він: (його фігура все ще в тіні, майже не видно) На відміну від його жінок.
Вона: (різко) Та ні ж бо! Всупереч їм.
Він: (дуже здивований, підходить до Неї – у білому світлі) Ти кажеш… всупереч?
Вона: Я кажу так. Бо кожна із них колись робила свій вибір. Одна з них вибрала його і не може собі це простити, а інша… інша відмовилась від нього. А тепер… коли він один… все просто – не потрібен нікому. (Якусь секунду мовчить, а потім додає тихо) Кожна взяла «усе» і «нічого».
Він: Святослав зрадив обох.
Вона: Хіба це впливає на вибір? І що таке зрада? Це те, що присутнє завжди.
Він: Присутнє?
Вона: Для Зої потрібно було десять років, щоб сказати собі – присутнє.
Він: А Тамарі?
Вона: Їй пощастило – менше.
Він: (дивиться на Неї) А тобі?
Вона відвертається від нього. Білий промінь зникає. Повільно іде вглиб сцени. Зупиняється. ЇЇ майже не видно. Говорить неголосно.
Вона: Життя…(глибока пауза) без тебе.
Він: Без мене?
Вона: Ти покидаєш мене.
Він: Ні. Не тебе – Її.
Вона: ( у білому промені, все ще стоїть вглибині сцени) Те значить – мене також!
Він: Тоді ходімо зі мною!
Вона: Ти хочеш її покарати. Без мене роби це. Без мене. Життя починати зі зради?.. Тобі буде легше від цього? (підходить до нього біле світло її супроводжує) Я залишаюся з нею.
Він: Ти обираєш її… (міцно стискує їй руки) Ніколи… ніколи, чуєш, ти не станеш Нею! У світлі її – ти завжди будеш тінню, не більше. Мізерною тінню… І ти цього хочеш?
Вона: (намагається звільнити руки) Мені боляче, відпусти!
Він: Якщо я відпущу тепер, то назавжди!
Вона: Пусти!
Він: (відпускає її) Відпустив!
Вона: (відходить від нього на невелику відстань, білий промінь зникає, її постать охоплює тінь) Мені холодно… У душу заходять зашпори… Так боляче… Мені боляче… Я не бачу нічого! Як страшно… Темрява… Холодно!
Він: (підхоплює її на руки, промінь освітлює їх? Говорить швидко, хвилюючись) Ні-ні, ти повинна дивитись на світло… Ще час… ще час не прийшов по тебе. Ти підеш тільки з нею, повертайся!... Так буває іноді…
Ніжно кладе її на підлогу. З неба падає жовте лапате листя, кружляє навколо, торкаючись їхніх постатей. Світло змінюється. Відтепер воно яскраво-жовте. Яскраві промені заливають сцену. Він стоїть навколішках біля неї, гріє своїм подихом її руки.
Вона: Листя… навколо кружляє листя… Мені це здається, чи так є насправді?
Він: Насправді, усе насправді. Ти тільки дивися на світло. Не відпускай, не відпускай його…
Вона: Для світла потрібно серце. А голій душі не просто зігрітися у променях, вони проходять наскрізь, не лишаючи тепла…
Він: (дивиться вгору) Що серце – лиш голий біль… вже краще душею лишатись.
Вона: Але ж… ти ідеш у світ… Те значить, що матимеш серце.
Він: На жаль.
Вона: (повільно встає з підлоги, підходить до краю сцени) На щастя.
Він: На щастя комусь, не собі.
Вона: (дивиться на Нього) Тобі… на щастя.
Він: (підводиться на ноги, дивиться на Неї) Прости… я не можу іти з тобою.
Вона: А з нею?
Він: Навіщо – щоб бути до смерті її рабом?
Вона: Ні. Її сином.
Він: Різниці немає тепер.
Вона: А з іншою – будеш вільним?
Він: (деякий час мовчить) Самотнім.
Світло повільно гасне до напівтемряви. Актори покидають сцену.
Сцена 4.
Сцена пуста. Декорації відсутні.
Виходить Тамара. В одній руці вона везе дорожню валізу, а за іншу руку її тримає дівчинка років шести. Не доходячи до середини сцени, вони зупиняються. Назустріч їм виходить Зоя, вона веде за руку хлопчика, приблизно віку Тамариної дівчинки – у його руках букет осіннього листя. Побачивши Тамару, Зоя зупиняється. Вони дивляться одна на одну… Якусь мить діти стоять зі своїми мамами, а потім продовжують іти один одному назустріч. Хлопчик простягає букетик дівчинці. Вона усміхається, нерішуче бере його. Взявшись за руки, весело сміючись, вони біжать за куліси. Зоя і Тамара лишаються наодинці.
Зоя: (повертається у той бік, куди побігли діти) Сину, тільки не біжіть далеко!
Тамара: Діти… як у них усе просто.
Зоя: Ніколи не могла уявити, що нам з тобою доведеться ще зустрітися… А тим паче ось так.
Тамара: Шість років минуло…
Зоя: Твоя дівчинка схожа на нього.
Тамара: (розгублено) Так… справді схожа… (намагається ще щось сказати, але дуже хвилюється і замовкає).
Зоя: А знаєш, я іноді думала про тебе.
Тамара: Можу тільки уявити що…
Зоя: (заперечливо хитає головою) Ні-ні…
Тамара: Усе це в минулому, яка вже різниця…
Зоя: Насправді все було набагато банальніше, ніж можна уявити. Я шукала тільки привід, бодай найменший, але тільки привід, щоб покинути Святослава (на хвильку замовкає) Але з його боку було все так бездоганно, так по-справжньому, що мені не вистачало сміливості розпочати усю цю тяганину першій. Я любила зовсім іншого… іншого чоловіка, який чекав на мене, з яким мені хотілося лишитися назавжди (принаймні тоді мені так здавалося)… Але Святослав… я боялася зробити йому боляче.
Тамара: (залишає свою валізу, підходить трохи ближче до краю сцени) У той час, коли ти готувалася до елегантного стрибка пантери, Святослав тебе просто знищив одним ударом брудної лапи.
Зоя: Може і так… Коли я про вас дізналася, то навіть трохи зраділа, що нарешті! Ось воно, спасіння, – він приготував собі пастку сам. Усе зробив своїми ж руками… Але коли зогляділась, що у ту пастку потрапила і я, то вирішила знищити …
Тамара: Мене.
Зоя: І тебе, і його… Я не могла йому вибачити тієї витонченої брехні, в якій ми жили стільки років… Стільки бездумних років не жила, а просто існувала з ним. Я зненавиділа його за те, що він… ніколи! Чуєш, ніколи не дав мені ані найменшого приводу сумніватися у ньому, може це і безглуздо звучить… Розумієш? Сумніватися! Я ж не любила його… тоді. Якби не обставини мого життя, то ніколи… ніколи я би не стала його дружиною. (говорить з надривом) Кожного вечора, день у день, всі десять років, лягаючи з ним у ліжко, прокручувала один і той же сценарій: зранку прокинутись, зварити міцної кави, дочекатись, коли він піде на роботу, зібрати валізу, написати записку, замкнути двері, втопити ключі у калюжі…( її голос змінюється - говорить дуже спокійно і неголосно) На ранок… його обійми вихоплювали мене зі сну, його поцілунок відключав мій розум, міцна кава, зварена ним, обпікала мої губи… І все починалося з початку: день у день, і з року в рік…
Тамара: Тобі самого щастя замало, аби бути щасливою.
Зоя: (говорить тихо) І знаєш, більше ніяка кава у світі не обпікала так терпко мої губи…
Тамара: (в задумі) Можу уявити.
Зоя: Мені важко без нього жити.
Тамара: Тоді не живи.
Зоя: Жорстоко.
Тамара: Хіба лишається інше? (підходить майже впритул до Зої) Я чекала на своїх маляток. Розумієш – у мене їх двоє було… Хлопчик народився… неживим. Чорною рік ходила - відплакала, відболіла… Над донечкою тряслась, немов сухий лист. Але я жила… хотілося жити для неї… і навіть для тих, хто назавжди покинув мене.
Зоя: Прости. Я не знала ...
Тамара: (відходить у протилежний кінець сцени) А ти шукаєш ніжності – щаслива.
Зоя: Та ні ж бо – тепер не шукаю. Маю сина.
Тамара: То… все-таки щаслива? (Усміхається)
Зоя: (підходить ближче до Тамари) Та мабуть…
Дві жінки дивляться одна на одну. Німа сцена. Завіса повільно опускається.
