В малій, задушливій кімнаті зависла тиша. Час від часу можна було почути, як дощ розбивається об вікно на сотні мільйонів краплинок. Дзвінка сиділа на підлозі, підпираючи стіну. При всьому бажанні вона не могла стримати сліз, які, наче горох, котилися, обпікаючи рожеві щоки. Її душила образа на весь світ. У грудях лунав нестерпний біль, вона схрестила руки, щоб хоч якось зупинити його. Неначе блискавиці, її освітлювали думки, від яких ставало зовсім сутужно. У всьому тому величезному, безмежному світі вона почувала себе маленькою беззахисною істотою: «Ви ніколи не задумувались, що малі створіння, такі, як комахи, мурашки, мають своє життя, сім’ю, плани на майбутнє, і, вбивши їх, ми стаємо вбивцями! Так, саме вбивцями, звичайно, нам за це нічого не буде: ні тюрми, ні штрафу, чи виправних робіт…але чи задумуються люди, що є інший суд, справедливий, вищий за наш, людський. А може, всі ті біди та нещастя є покаранням за вбиту нами тварину?» Не подумайте, що вона Емо, просто, якщо досить довго накопичувати в собі негативні емоції, рано чи пізно вони вибухають.
Вона продовжувала заливатися слізьми, хоча час від часу їй ставало смішно від причин, через які вона плаче.
Через кілька хвилин заспокоїлась, привела себе в порядок і відправилась до школи.
Дзвінка володіла даром переконувати людей, маскувати і приховувати свої емоції. Єдина річ, яка її викривала, – це очі, в її погляді було стільки смутку й самотності, проте мало хто це зміг помітити. Перед дверима вона усміхнулась на всі 32 зуби , вдихнула глибоко, зайшла в кімнату.
- О, Дзвінка! Нарешті ти прийшла - радісно скрикнула Юля. – Ти таке пропустила…
- Я навіть не хочу знати, – буркнула вона собі під ніс і продовжувала широко усміхатися.
- Любчик з Никою так лупцювали Феца!! – із захопленням щебетали дівчата. – Це потрібно було бачити, а ще краще зняти на відео. Такі сильні і соковиті удари, знаєш: прямо як у бойовиках
- Та „лана” вам дівчата, якщо щось, можна попросити, щоб вони на біс це зробили, – неначе заспокоїла мене Аня
- Уууу, завжди я пропускаю все найцікавіше, – в цих словах прозвучало стільки фальшу, звичайно ніхто цього не помітив, адже всі були в захваті від щойно пережитих подій. Вони продовжували хіхікати, проте Дзвінка не заглиблювалася в їх розмову, тільки час від часу вдавала, що їй цікаво. Вона знала, про що вони розмовляють, не було важко здогадатися, в них було тільки декілька тем для бесід: одяг, хлопці, мода, одяг і одяг…хм…а я одяг вже називала?
- Ой Дзвіночко, я тебе так люблю! Ти така кльова, шо то ваапшє, ти така-така…ну просто супер-пупер-пуперська дєвка, – почала розмахувати руками і з захопленням бурмотала Аня.
Дзвінка ніколи не долюблювала її. Їй не подобались мальовані блондинки з кілограмами косметики, на височенних каблуках (для неї це було неможливим, якось вона вдягла туфлі на високому підборі, пройшовши пару метрів, не втримавши рівноваги, впала в кущі). Із штучним тоненьким голоском (то, напевно, через такі вузькі штани і облягаючі светрики в них такий голосок, просто кисень не доходить) і головне, це найбільш бісило Дзвінку, дуже рідко випадала нагода почути щось розумне і „толкове” з вуст цієї білявки.
- …і взагалі ти така щаслива…ех…
- Весь світ театр, і люди в нім актори, – тихо прошепотіла сама до себе, перебивши її белькотіння.
- Що?! Не зрозуміла, до чого ти це сказала?
- Та так, не звертай уваги, думки вголос, інколи приємно поговорити з розумною людиною, тобто з собою.
Урок почався, а вчителя все не було. Вона взяла навушники і поринула в Нірвану. Відчинилися двері – і клас захопила тиша. Хибна тривога. В кабінет гордо зайшли Ника з Любчиком і ще зграя „мавп”, які хотіли бути такими ж «крутими», як їх колеги. Це все так жалюгідно виглядало, вони спеціально запізнювалися на урок, щоб показати свою крутизну. Не знаю чому, але всі дівчата були в захваті від них. Сказавши декілька нерозумних і абсолютно несмішних фраз, клас реготав весь день, і потім цілий тиждень згадували і цитували їх.
«Хм, напевно в Петросяна позичили». Оглянувши клас, ті два пихатих індика, направились в сторону Артура, який сидів сам, на третій парті.
Артур був з неповноцінної сім’ї, не користувався популярністю в класі, а точніше…им…в середньовіччя його б назвали хлопчиком для биття. В нього була своєрідна зовнішність, попри синці і подряпини він був красенем. Його ідеальні контури обличчя, тонкі криваво-червоні уста і блакитні, радше бірюзові очі, все це приваблювало Дзвінку.
- Ну шо, брате, ти приніс гроші?! – стиснув рукою його горло Любчик
- Я маю тільки шість гривень… - задихаючись, тихо промовив Артур
- ШО!!? – зі всієї сили штовхнув в спину Ника. – Я ж тобі вчора ясно сказав: «30 рублів» Чи ти дебіл? Шо не панімаєш рідної мови??
- Я не маю стільки грошей
Назар вже замахнувся, але Любомир вчасно зупинив його.
- Та почекай ти. Так, слухай сюда, підеш в магазин і купиш презерватив. – Весь клас спостерігав регочучи за цим.
- Мені не продадуть…
- ШО? Ти маєш наглість мені перечити? – почервонів, як рак, Любомир, – мене «не гребе» шо ти зробиш, головне, шоб за п'ятнадцять мінут презервативи були в мене. Ти поняв!!?
- Угу, – Артур кулею вилетів з класу.
Весь клас хіхікав в очікуванні Феца. Дзвінка намагалася не звертати увагу на стадо, але їхній регіт пробивався навіть через навушники. Пройшло вже півуроку, а вчителя все ще не було. В класі зависла довгоочікувана тиша, всі завмерли і мовчки дивились на Артура, який тримав руки в кишені.
- Ну шо? Купив? – підійшов і сперся на нього Любомир з Никою. Він опустив очі і мовчки дістав з кишені контрацептив. Знову регіт. Назар відкрив його і почав бігати з ним по класу, лякаючи дівчат.
«О Господи, коли вже ця божевільня закінчиться?! Коли в них з’явиться совість?»
- А тепер слухай сюда, – зловив за сорочку Артура Любчик. – Еееей, - свиснув, – Назік, дуй сюда, в мене геніальна ідея! Давайте йому на голову його надінемо
- Назаре, Любчику, будь ласка, не треба, – благав він, намагаючись вирватись із неприємних обіймів Любомира, але той вхопив його за сорочку дуже міцно, не залишивши жодного шансу. Він не зупинявся, намагався опиратися, Назар не витримав і завалив йому зі всієї сили в печінку. Артур присів, йому було важко дихати, його ідеальне обличчя корчило гримаси, але через кілька секунд він знову підвівся. Регіт....
- Ти ше поговори тут! Еее, пацани, тримайте його!!
Вони обступили його зі всіх сторін: двоє тримали за руки , троє ноги і ще один голову. При кожному опорі, він отримував сильні удари в живіт від Ники, який був завше на поготові. Всі, хіхікаючи, споглядали за дійством, дехто навіть підвівся зі своїх місць, щоб краще бачити, інші знімали на відео.
«Невігласи, що ви коїте? Схаменіться, бовдури!!» - кричала вона з середини, палаючи від люті, на превеликий жаль, їй не вистачило мужності сказати це вголос. Дзвінка безпорадно роззирнулась, прикусивши губу, вибігла з класу. Вона продовжувала чути регіт, навіть будучи на поверх вище від них усіх. Впавши на сходах, поклала голову собі на коліна, заплющила очі, намагаючись заспокоїтись. Її гнітила думка про ранішню філософію, в горлі ніби застряг клубок, який вона не могла проковтнути. Дзвінок.
Кожного дня жарти ставали жорстокіші, а удари сильніші. Дзвінка мріяла набратись хоробрості і захистити Артура, вона сотні раз змальовувала собі цю ситуацію, передбачила всі нюанси. Щоранку вона просиналась з думкою: « Так далі не може тривати, сьогодні я поставлю величезну крапку над всіма цими дурощами!», але їй, як завше, не вистачало зухвалості, безумства, безстрашності.
Дзвінка сиділа за партою і вдавала, що слухає викладача, хоча насправді її погляд був спрямований в безмежжя (нікуди). Час від часу краєм ока вона підглядала за Артуром, який щось малював на задній стороні свого зошита. Його кучері прикривали лазурові очі, а кінчики лагідно пестили його уста. В ньому було щось незриме, щось, що причаровувало, принаджувало Дзвінку
- Псс, ей ти, я до тебе звертаюсь – прошептав Ника до нього. (Дзвінка прислуховувалася). – Такс, ось тобі десятка, йди купи нам 2 булочки і … води якоїсь.
- Але зараз урок, як я піду? – заперечив він.
- Мене « НЕ ГРЕБЕ» - чітко вимовляючи кожний склад, сказав Назар.
- Маріє Петрівно, вибачте, можна вийти? – перервав він учительку.
- Та йди, від тебе і так ніякої користі.
Він міцно затиснув гроші і вибіг з класу. Дзвінка довго дивилася йому вслід. У думках вона проклинала Нику й Любомира, але найбільше кляла себе, свою безсилість, боязкість. Через кілька хвилин він зайшов до класу, невдало ховаючи під своєю „кенгурушкою” трапезу для хлопців.
Нарешті настала довгоочікувана п’ятниця.
Залишилось відсидіти сім хвилин і два з половиною дні вихідних! Ура!! – лунало в її голові. Дзвінка сиділа як на голках, вона наважилась підійти і заговорити з Артуром. У голові пролітало безліч версій. Вона не мала ні найменшого уявлення, як почати діалог. Рішучою стала така репліка: «Круто, п’ятниця! Які плани на вихідні?!»
„Так! – сказала вона про себе, - Підійду і прямо так і скажу!”
Ці хвилини тяглися так довго, вона не знала, чим себе зайняти, нервово вмостившись, почала гризти нігті.
Дзвінок. Вона швидко спакувала наплічник, оглянувшись довкола. Артура вже не було. На секунду Дзвінка завмерла, почавши вагатися наскільки вдалою була її ідея?
Стоп! Я ж так чекала цього моменту..!? – самовпевнений голос твердо наголосив. – І тепер я готова здатися? Так просто? Давай, хапай свою сумку і чимдуж лети за ним!
Дзвінка так і зробила, вона дуже рідко дослуховувалася до свого внутрішнього голосу, тим більше про виконання його вказівок.
- Дзвінко, ти куди? – кричали услід дівчата, але вона навіть не озиралась
- Артур!? – крикнула вона йому, зрозумівши, що не наздожене. – Зачекай-но хвилинку.
Він зупинився і в'яло обернувся.
- Ну чого тобі? – не дуже приязно пробурчав він, обстежуючи, чи нема поряд Любомира з Никою.
- Иим – її наче грім озорив, вона раптом забула всі підготовлені репліки і збентежено прикусила губу
- Давай-но швидше, я поспішаю, – швидко, проте виразно мовив він, його обличчя було схвильованим, в очах читалась легка паніка.
- Иим… сходимо на морозиво?! – скрикнула вона, її голос лунав невпевнено, злегка тремтів. «Що я верзу, яке морозиво? Я ж не це хотіла сказати!»
- Ага, - фиркнув він, – дуже смішно, вони тебе підіслали? Цей жарт не вийде, – він розвернувся і вже збирався йти.
Голос в середині Дзвінки кричав: «Зупини його, давай!!!» Вона вхопила його за руку.
- Постривай! – ніжно і на диво впевнено мовила вона, – ніхто мене не підіслав. Повір, я дуже довго наважувалася підійти до тебе… я дійсно хочу сходити з тобою… на морозиво, – вона усміхнулася, хоча й почувала себе дещо спантеличено.
Він на хвилинку завагався, добре все обмірковуючи.
- Знаєш, а чому б і ні, — кутик його рота вигнувся в напівпосмішці, його небесні очі заіскрилися.
- Чудово, о котрій зустрінемось і де саме? – тепер вона говорила більш впевнено, хоча й було певне збентеження.
- Давай біля старої бібліотеки, в годинці третій… Тебе влаштовує?
- Абсолютно, – вона намагалася стримати всі емоції, хоча це було не так вже й просто. Домовившись про зустріч, вони розійшлися різними дорогами. Я невпевнена щодо Артура, але Дзвінка була радісною, вона вся пломеніла від щастя.
Прийшовши додому, вона почала голосно й несамовито кричати, жбурнувши ранець, впала на ліжко, безжурно мугикаючи якусь мелодію. Весь світ здавався їй кольоровим, сонячним, райдужним. Забула про негаразди вдома, про фальш у школі, вона забула про все на світі. Найскладнішим було дочекатися третьої години...
Ви помічали, що коли чогось дуже сильно чекаєш, то час іде, я б навіть сказала, пливе настільки повільно. Він (час) немовби грається з нами, ніби хоче похизуватися, наскільки він могутній. Ми люди, які здатні змінити чи передбачити погоду, не здатні нічого зробити з ним. Наскільки ми безсилі супроти нього…
Вона близько години кружляла перед дзеркалом, вибираючи одяг для сьогоднішньої зустрічі, це був рекордний для неї час. Глянувши краєм ока на циферблат годинника, важко зітхнула, всього-на-всього була друга.
Через півгодини, не витримавши, Дзвінка швиденько зібралась і вийшла з дому, з надією, що за півгодини дістанеться місця призначення. Її ходьба підстрибцем прискорювала рух, тому менше ніж за десять хвилин вона була біля входу в стару бібліотеку. Дзвінка „намотувала” круги навколо бібліотеки, щоб здалося, що вона, як справжня леді, запізнюється.
Побачивши знайому постать, вона із захопленням зойкнула і підбігла до неї.
- Привіт, - прощебетала вона.
- Привіт, – усміхнувся він. – я, чесно кажучи, не надіявся, що ти прийдеш, але якась крихітна надія тримала мене.
Він зашарівся і опустив очі.
- Які дурниці, це ж я тебе запросила, – невинно глянула на нього – ну що? Як проведемо цей час?
- Ти говорила щось про морозиво? – Дзвінка трішки зніяковіла – Йдемо в парк, там воно найсмачніше.
Вона задоволено кивнула у відповідь.
Лунала приємна тиха музика. Але між ними панувала мовчанка, яку Дзвінка панічно не переносила.
- Скажи чесно, - порушив її Артур, – чому ти мене запросила? Мене ж всі уникають, особливо такі дівчатка як ти…
- Такі дівчатка, як я… - вона звела одну брову.
- Нуу, – розтягнув він, підбираючи потрібні слова, – ні, ти нічого такого не подумай, це не образа…им…ти належиш до «крутих дівчаток», які є популярними, за якими бігають «найкращі» прид…хм…хлопці, – виправив сам себе. – А я звичайний хлопець-невдаха, що може бути в нас спільного?
- Я не розумію, чому ми вішаємо один на одного якісь ярлики! Яка різниця, крутий ти чи ні, життя й проблеми у всіх однакові, ми всі СМЕРТНІ, – вона досить чітко наголосила на останньому слові. Її очі заблистіли, нарешті вона сказала про те, що думає.
- Знаєш, - перебив її Фец, – мені інколи їх шкода… це як в одній з пісень Арії:
«У ммногих здесь душа мертва,
Они мертви внутри…
Но ходят и смеются, не зная что их нет…»
Дзвінка була вкрай здивована, кілька секунд вона приглядалася до нього
- Ти…ти слухаєш Арію? – вона сама не очікувала, що її голос звучатиме так невпевнено
- Так, – розтягнув він трішки спантеличено, – я взагалі люблю стару музику, як то кажуть, перевірену часом.
- Я здивована, навіть дуже.. – зловивши його погляд вона додала: – ні, в хорошому значенні - здивована. Ти просто щойно повторив мої слова.
Він скромно усміхнувся, вивчаючи її пронизливим поглядом.
Дзвінка лежала в ліжку. Незважаючи на пізню годину, вона не могла заснути. Її переповнювали емоції, подушка приглушувала її крик, крик щастя. Вона крутилася в ліжку, розмахуючи руками, це було щось схоже на танець. У голові линули різні фрази з їхньої розмови. Його оксамитовий голос зводив її з розуму, підносив високо в небо і заставляв кружляти поміж хмаринками. Вона давно так добре не проводила час.
Понеділок. Дзвінка ще ніколи так сильно не прагнула відправитись до школи, а тим більше в понеділок. Прибігши до школи, вона зразу кинулася до Артура.
- Привіт! – радісно скрикнула вона, але відповіді не почула. Він глянув на неї кам’яним, мармуровим поглядом і різко відвернувся. Її оченята наповнились рідиною. Вона прикусила губу, щоб стримати сльози. Швидко сіла на своє місце, дівчата зразу обступили її.
- Ей, Дзвінко, ти чого?
- Навіщо ти до нього підходила?
- Він що тебе образив? – закидали її запитаннями, але вона не могла нічого відповісти. Щось обпікало груди, вона задихалася.
- Якщо хочеш Любчик з Никою провчать його? – Дзвінка лише помахала головою, склавши руки на грудях.
- Все добре, – видавила вона з себе, намагаючись надати своєму голосу твердого тону.
- Точно?
- Так, я просто… - вона на секунду замовкла, – я просто пожартувала з нього, – ці слова ще більше краяли їй серце.
- А, ясно...
Зайшов учитель. Всі порозсідались на свої місця. Дзвінка знов не слухала його, біль у грудях не вщухав. «Невже він мене уникає? Але чому? Невже це була відмазка, щоб його не побили…ах, яка я дурненька, повірила йому, дозволила відкритись…я прив’язалась до нього», - вона глянула на нього краєм ока : « Якби ж взнати, про що ти зараз думаєш…»
Вона сперлася на свої долоні, глибоко вдихаючи, намагалась проковтнути жахливий клубок, який боляче застряг у її горлі.
Дзвінка мріяла про кінець уроків. День спливав поволі. Вона продовжувала спостерігати за Артуром. Він сидів непорушно, його ідеальне обличчя було закам’янілим. Малюючи щось у зошиті, не помічав її погляду, а може, й помічав, але не хотів озиратися. Його блакитні оченята стали похмурими, задумливими, подекуди він кусав себе за пухку червону губу, майже до крові.
Подружки тарахкотіли безупинно, Дзвінка час від часу кивала в знак згоди або жалюгідно посміхалася. Дзвінок повернув її до реальності. Вона швидко зібрала сумку і першою вибігла з класу. Спускаючись зі сходів, вона почула ніжний, оксамитовий голос:
- Дзвінко, почекай! – голос примусив її зупинитися.
Він вхопив її за зап’ястя, вона відчула його теплі ніжні руки, по шкірі побігли мурашки.
- Чого тобі? – фиркнула вона, тон був дещо різкуватий.
- Ти вибач мені, що я так грубо повівся…але це ж для твоєї репутації.
- Для якої ще репутації? – вона звела одну брову, – невже ти не зрозумів, МЕНІ БАЙДУЖЕ, ЩО ВОНИ ДУМАЮТЬ, – вона підвищила голос на дві октави. – Це найменше, що цікавить мене, це моє життя, і я сама вибираю, з ким мені спілкуватися, а з ким ні.
- Ну пробач, я ж хотів як краще… – він почувався трохи спантеличено, його губи зігнулися у посмішці.
- А вийшло як завжди, – продовжила вона, усміхнувшись у відповідь.
- Им… - завагався Артур, і опустив до долу погляд – нуу, ти не проти ще одної зустрічі…
Дзвінка палко кивнула на знак згоди, її очі іскрилися. Залишилось дожити до вихідних.
Суботній ранок підносив свої сюрпризи. Теплий сонячний промінь пробився через вікно і ніжно пестив її обличчя, намагаючись розбудити її. Пташки щебетали якусь дзвінку мелодію, помагаючи променю. На її обличчі ожила посмішка.
Вона поприбирала вдома, зробила уроки, тим самим збентежила всіх домашніх. Їй не доводилось прикидатись, „вдягати” на себе посмішку, не доводилось заохочувати себе…вона просто була щасливою.
Вона чимдуж спішила на зустріч з ним. Вдалині побачила знайому постать. Підбігши ззаду ніжно заплющила йому очі
- Катя? – холодним голосом промовив він.
Вони стояли мовчки, обмінюючись поглядами. Нарешті видала вона:
- Ой, вибач, я помилилася, – зніяковіло опустила очі. Незнайомець спантеличено, невпевнено усміхнувся. Він хотів щось додати.
- Коля, – почувся ззаду тоненький, витончений голосок, він ще разок усміхнувся і підійшов до дівчини.
Через кілька хвилин вони зникли між будинками.
Минав час, але Артура досі не було, Дзвінка глянула на годинник. У голову лізли різні думки: «Може, щось сталося? А може, він вирішив познущатися наді мною?». Вона потрусила головою, намагаючись урвати цей ланцюжок, думок і гірко посміхнулася сама до себе.
Опустивши очі, вона збиралася вже йти додому:
- Прости, я затримався, – почувши доволі знайомий оксамитовий голос, вона підняла погляд. - Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи того, вона усміхнулась йому у відповідь. – Я довго не міг знайти квіти, які, на мою думку, відповідали б тобі…точніше моїм почуттям до тебе, – враз він підніс їй прекрасний букет троянд.
- Мені ще ніхто ніколи не дарував квітів… просто так, – уточнила вона тріпотливим голоском.
- Як це просто так? – обурливо мовив він. – Це за те, що ти є…і за те, що ти не цураєшся мене.
Вона зніяковіло усміхнулася, ніжно глянувши йому у вічі.
- Ти можеш довіритися мені? – продовжив він, таким приємним п’янким голосом, який зводив з розуму Дзвінку.
- Цілком.
- Тоді дозволь, я покажу тобі найулюбленіше і, мабуть, найпрекрасніше місце в Стрию… туди далекувато іти.., але повір, воно цього варте, – заспокоїв її.
Дійсно, дорога виявилась довгою. Проте всю дорогу вони розмовляли, час від часу обмінюючись поглядами.
Почало смеркати. Дзвінка була дещо спантеличена дорогою, її гризли різні сумніви. Проте, глянувши на Артура її сумніви просто розвіювались, а серце здавалося ось-ось вирветься з грудей і закричить.
- Ну ось прийшли, – відхиливши гілку куща промовив Артур.
Те що вона побачила, було приголомшливим. Роззявивши рот, не могла відірвати погляду.
- Ну, що скажеш? Як тобі? – продовжував він, усміхаючись.
Дзвінка не могла видавити з себе й звуку, лишень захоплено кивнула.....
