Міста - це докази моїх подорожей, якщо подорож сприймати як розвиток чи студії, а не як втечу. Хоча, чи кожна втеча - невиправдана, безглузда і має бути засудженою? Що зумовлює, «передбачає» дорогу?
Без сумніву, подорож - це акт сильної волі, вибору, наслідок внутрішньої свободи. Я обираю час і простір, куди хочу потрапити, і кожна з цих дій є дією свідомо осмисленою. Я наперед загадую, ким буду у цьому місті, в які ролі гратиму сама зі собою, кого візьму у спільники, а кого залишу осторонь. Я обираю одяг (залишаючись при цьому у тих самих джинсах та блузці на довгі дні), час свого повернення і навіть те, як житиму далі, коли повернуся у звичну буденність. Хіба не так чинить кожен із вас?
Щонайважливіше - подорож є евристичним актом волі навіть тоді, коли ти ні гадки, ні бажання, ні вибору не мав, щоб здійснити її чи від неї відмовитися. Від моменту останнього - сходинки вокзалу свого міста - ти починаєш свій рух уперед. І відтоді твоя дорога починає здійснюватися у тобі і для тебе, а у наступні години - впливати і формувати тебе, навіть якщо тобі уже дев'яносто. Що вже у цій невідворотності дороги грають твої бажання, чи, швидше, небажання її? У таких серйозних випадках краще скористатися нагодою, аніж нарікати на неї...
Відтак - дорога є реалізацією волі навіть для тих, хто цієї волі не має? Досі мені здавалося, що так. Але останнім часом, щораз більше подорожуючи, я засумнівалася у цьому, звертаючи увагу на людей. Не на тих, до кого їду, бо вони є частиною міста, але тих, із ким опиняюся у спільному купе потяга чи туристичному потоку на Ейфель. Хоч люди - здебільшого - таки не надто мене цікавлять. Але з роками починають цікавити їхні реакції й бажання, їхні мотивації. Поза тілом.
Що ж виявляється? Їхні невербальні жести та рухи засвідчують зовсім відмінні від озвучених вголос наміри. Коли непомітним відрухом новий співрозмовник нахиляє ближче голову, щоб запитати тебе будь-яку дурницю, ти вже через лічені секунди знаєш - у загальних рисах, звичайно, - для чого насправді він відправився у подорож. Це видно, це відчувається...
Відтак, дізнавшись, ти можеш пересісти на інше, вільне місце і знову лишитися на одинці зі собою. Але коли не маєш такої змоги - твоя подорож стає співучастю. Це велике випробування - потрапити до обраного міста, не перервати його на півдорозі і при цьому - не захворіти серед людей. Це сильне випробовування, особливо тоді, коли їдеш до знакових для тебе місць - святих, священних, сакральних, інтимних, таємних, містичних - тільки твоїх, а до твого простору починають наполегливо стукати ті, чиї місця, але тільки місця, а не душі - поруч.
Однак, оскільки найкоротша подорож чимось схожа за своєю непізнанністю на людську долю, у якийсь момент я збагнула: дорога є лакмусовим папірцем людської сутності.
Здається, говорячи про бажання побачити нове місто чи країну, людина найчастіше говорить про свій спосіб ...співвіднести себе з іншими, а ще точніше - реалізувати свої себелюбні, дуже людські амбіції, свою заздрість, гординю, приховати страх, і, найголовніше, - видати себе за того, ким хотілось би бути.
Подорож для них - спосіб переконатися, наскільки те, що маєш ти, є кращим (гіршим), від того, що мають вони. Але у цьому нікому не зізнатися. Відтак, повернувшись додому, замаскувати свій досвід під численною, й за рідкісними виключеннями, дуже дешевою, банальною, пустою, дріб'язковою атрибутикою «сувенірів», фотографій у схожих між сотнями інших ракурсах. Для таких людей місто ніколи не стає живою істотою. Вони не починають дня з привітання, бо це виглядає, на їхню думку, дуже безглуздо - казати «добридень» містам. Думаю, більшість із таких подорожніх ну просто не потрапляють до обраних міст. Вони не встигають помітити його за галасливим натовпом, у який провалюються - отут вже за браком волі і самолюбства, на весь час свого перебування у місті. Вони слідують за цим натовпом подібних собі, наступаючи на п'яти, навіть не замислюючись - для чого.
Саме тому біля Джоконди у Луврі чи на Ейфелі - тисячі туристів з усіх куточків світу. Ні, не тому, що джокондівська усмішка зцілює, а Ейфель очищує. Це просто спосіб побувати у Парижі - як фоні модного бренду, не несучи відповідальності за нього й за свій вибір. Не зрозуміло тільки - для чого підніматися так високо і їхати так далеко...
Париж - як «нові мешти» на Південному, найдорожчі, звісно, щоб потім показати дорогій родині «абисьте знали». Спосіб зробити сотні знімок «себе» на фоні, недоступному більшості сусідів і колег.
Як же все-таки сильно виявляється безглуздість і порожнеча людської істоти у момент її спонтанного, випадкового «зіштовхнення» з вічним... коли на яв рельєфно проступає те, що сховатися не встигло...
Таких подорожніх більшість. Їх надто багато, щоб забути про них відразу після першого пізнання і першої спокуси до розмови...
Трохи менше таких, чиї чуття не розбуджені, а очі не відкриті. Вони теж не бачать міста, до якого відкривають браму. Але могли б бачити. Не чують його підводних стихій - під бруківкою чи сирим чорноземом. Але можуть чути.
У таких «співучасниках» подорожі можна знайти добре товариство, якщо тільки мовчати поруч із ними. Ні, ти не братимеш на себе жодної ролі, бо для цього треба мати безмірно багато впевненості й ... альтруїзму.
І, нарешті, - третій тип людей. Якщо закрити очі, я бачу навіть їхню фізичну «реальність»: обличчя, у яких мало слів і багато тіні. Людське обличчя схоже на дно холодних океанів - до нього не спуститися, доки не настане штиль.
Це зустрічі, коли ми стаємо іншими.
Додому можна повертатися тільки тоді, коли ти настільки втомлений, що вже готовий навіки відмовитися від людей, раптом усвідомлюєш: а люди все ж таки бувають різними...
