Існує думка, що всі філософи, психологи та лікарі знають про жінку тільки те, що вона сама про себе розповіла.
Але жіночі інтонації – несмілі й тихі – чоловік почув лише у ХІХ столітті. До того часу слухати жінку, спостерігати її було справою екзотичною. Жінці вдавалося зробити помітною себе для чоловіка тільки в надзвичайних ситуаціях, коли своєю тілесною присутністю, своїм сукупним зовнішньо-внутрішнім “я” – через вчинок, грандіозну місію чи якийсь прорив – вона стверджувала саму себе, свою стать, своє існування, вриваючись в історію та кардинально змінюючи її (княгиня Ольга, Жанна Д’Арк, Марія Складовська-Кюрі). Але, з огляду на наукові дослідження, літературні тексти і мистецькі твори, у звичайних, неекстремальних умовах, за весь час існування людства психологія жінки як зрілої повноцінної особистості надзвичайно мало цікавила чоловіка (не плутати з окремими лініями щодо психології жінки-матері, сестри, доньки, коханки. Цього в літературі достатньо, проте все розрізнено, без цілісного осмислення). І це є дивовижним, бо людський розум – тобто переважно чоловічий – за декілька тисячоліть зміг дослідити будову світу, рух атомів навколо себе, проникнути в космічний простір, здійснити безліч наукових і технічних переворотів, відокремити дійсність від сну у свідомості, зрештою, добратися до вивчення власної душі. Але психіка та свідомість жінки так і залишилися непізнаним і водночас не дуже й цікавим об’єктом для чоловіка. Принаймні не настільки захопливим, як процес винаходу вічних двигунів, телефону чи телевізора.
Ця тема закрита. Загублено ключ. І не варто порушувати її у пристойному чоловічому товаристві. Коли ви все ж наважилися на відкриту дискусію щодо місця та ролі жінки в нашому світі, то ви припустилися помилки. Це дивна тема. Ні аргументи, ні логіка, ні факти не допоможуть у процесі розмови. Бо й процесу не буде. Хто проникає за межі – той заслуговує на легку іронію. На сміх. Ох, ця жіноча незалежність. На що здатна жінка без чоловіка, адже тільки він може надати сенс її існуванню (тонко і майстерно цю чоловічу позицію у своїх текстах розкрили Ольга Кобилянська й Ірина Вільде, Наталка Кобринська, а також француженка Жорж Санд, англійка Вірджинія Вульф і багато інших).
Дивовижно й те, що тільки-но таку проблему сформулювали, то моментально назвали фемінізмом (хоча насправді цей термін має відмінно інше трактування, ніж існує сьогодні в побутово-масовому сприйнятті). Іншими словами, коли жінка нарешті, через двадцять століть, запитала в чоловіка, чи цікава йому її психіка, розумові здібності та таланти, то отримала звинувачення в тому, що вона не хоче варити борщ. Пізніше цю формулу дещо пом’якшили: жінка може мати право розвиватись як особистість тільки після того, як виконає всі свої першочергові основні обов’язки – зготує їсти, вимиє підлогу, посуд, вікна, випере білизну, висушить її на сонці, виховає дітей і ще пунктів зо двадцять.
Але в цій темі мене завжди найбільше хвилювала не стільки власне жіноча самодостатність (безсумнівна річ), скільки одностайна, інтенсивна, напружена, подекуди агресивна позиція чоловіка щодо “жіночого питання” – права жінки на самореалізацію. За цим, без сумніву, ховається щось дуже цікаве – з погляду психології. Впродовж віків – ігнорування жінки як особистості, байдужість до її глибинних внутрішніх чуттів і взагалі байдужість до всього, що не є її тілом. А з минулого століття – стрімка чоловіча боротьба за кожну частинку власної “території” – навчання, праця, самореалізація, конкуренція, бізнес, перемога, історична традиція, – атрибути нібито суто чоловічого світу. Проте чи ж варто так наполегливо боротися, якщо жінка здатна лише на випікання тістечок?
Коли дівчина наважувалася взяти книжки до рук і звернутися з проханням до батька, щоб той дозволив їй учитися, її якнайшвидше видавали заміж, аби не забивала голову дурницями. Софії Ковалевській у своїй п’ятнадцять років треба було розв’язати математичні задачі, над якими ламали голову професори, тільки для того, щоб отримати право на навчання в університеті. Несказанно пощастило Софії Окуневській – першій жінці-лікарю на Західній Україні. Її батько проявив унікальну тактовність до здібностей доньки й дозволив їй навчатися у вищій школі. Ольга Кобилянська своє право на повноцінну університетську освіту виборювала все життя – її бажання вчитися було безмежним, але в родині Кобилянських, як і в інших тисячах родин, вчилися лише сини, бо дівчата створені не до того. Ольга поплатилася за такі суспільні норми своєю зламаною жіночою долею (книгу Валерії Врублевської “Шарітка з Рунгу” про О. Кобилянську неможливо читати спокійно. Неможливо потім і слухати про те, що всі жінки створені лише для церкви, кухні та дітей).
Проте найтрагічнішим є не тільки ті декілька знищених жіночих талантів, про які знають історія та література. Найстрашнішим є ті інші, тисячі та мільйони невідомих жіночих душ, які сукупною енергією, талантом і творенням могли давно зробити кращим цей світ і зробили б, якби з народження їм не гіпнотизували свідомість тим, що в цей світ вони прийшли для того, щоб в’язати шкарпетки.
Але в чому проблема сьогодні? Світ нинішнього дня є зовсім іншим, на думку чоловіка. Жінка може розвиватися і працювати, але, бачите, небагато жінок чогось досягають, усе ж на кухні їм, напевно, ліпше було. Милостиво дозволивши жінці навчатися і працювати, чоловік твердо визначив пріоритетність – спочатку ти нагодуєш мене гарячими варениками, а потім можеш і книжки почитати. Вареники – то первинність твого існування для мене. Може, й так. Для нього, коханого, жінка без спротиву згодилася творити затишний, чистий, домашній, тихий світ, бо так вимагала її жіноча сутність, із любові та ніжності, а не з наказу й дозволу. Але що ж чоловік приніс жінці? Яким є його первинний, глибинний обов’язок перед нею? Очевидно, таким не можуть вважати заробляння грошей, бо це є соціальним актом. Але зі своєї генетичної природи? Чи окреслив такий обов’язок чоловік сам для себе?
Сьогодні проблема – як і протягом усієї історії – не в дискусії довкола готування борщу та книжок, а в речах значно глибших. Чоловік повинен навчитися поважати жінку, а тоді – лише через повагу – любити. Він мусить набратися мужності побачити в ній повноцінну особистість. Простота жіночності і привабливості, краси і лагідності та складність сили, гордості, мудрості, розуму і цілеспрямованості. З нею, цілісною, стало непросто, бо тепер вона інтригує не тільки тіло, а й душу. Таку віками було легше не визнати, ніж завоювати.
Найсильнішим аргументом чоловіка щодо ролі жінки завжди був аргумент продовження роду. Перша й остання її місія. Спочатку ти народиш і виховаєш дітей, бо в цьому твоя жіноча суть. І тут зазвичай одразу ставлять остаточну крапку, і ця крапка означає, що всі думки та написані вірші, таланти та бажання жінки є забавками порівняно з функцією продовження роду. Але крапка – ця невмолима остаточність, що звучить як вирок, насправді є початком, а не кінцем. Не знати, чи відомо про це чоловікові, проте жінка, яка покликана дати нове життя, фізично прийняти його до свого тіла й, виношуючи, по краплині віддавати дитині власну душу та мрії, щоб після народження через солодке молоко, через усмішки та колисанки домовитися зі світом, сонцем, вітром про лагідність до свого немовляти, жінка, яка здатна так змінити світ собою і крізь себе – через народження, – ніколи не може бути функцією. Тією, яка здатна лиш на декілька побутових справ. Через такі перетворення тіла і душі жінка стає спроможною на все, на зміну і створення будь-чого. Бо через неї проходить цілий світ і вертається назад. І ніхто в цьому світі, крім Бога, не визначатиме відтоді її обов’язків і прав.
