Дорога сюди лежатиме через одні й ті ж стамбульські вулиці. Проходячи старими шляхами, чоловік віддаватиме у їх простір власні бажання, струшуватиме з плечей волосся коханої, губитиме сліди її рук, настрій погляду, дотику. Стамбул наповнюватиметься його емоціями, як безперестанним дощем.
За мотивами «Музею невинності» Орхана Памука.
Видавець Орхана Памука, лауреата Нобелівської премії з літератури 2006 року, назвав цей роман текстом про «любов, шлюб і сім'ю». Насправді ж внутрішнє плетиво тексту, його тонкі грані з перших сторінок спрощують цей, такий традиційний для літератури, контекст.
«Музей невинності», перекладений українською і щойно «оприлюднений» видавництвом «Фоліо» - це текст про самотність, зав'язану на постійному болі, що починає наростати у кожній людській душі від першої хвилини її самостійного вдиху, з перших секунд за межею материнського тіла. І, що найцінніше, досвід цього існування людини - всередині своєї нескінченної самотності - виражено саме через чоловічу психіку, а не жіночу. Не вірячи тексту, бо так не буває у житті, ти йдеш слідом за цим чоловіком, щоб збагнути одне-єдине: як же стається так, щоб кохання виявилося для самодостатнього мужчини важливішим від всього зовнішнього світу і пріоритетності «перемог над собою», важливішим від самореалізації й сторонньої думки?
Він повертається до своєї багатої родини після блискучих й вдалих студій у Штатах, на самому старті яскравої кар'єри, щоб серед жвавого добре знайомого родинного «карнавалу» очолити справу батька й заручитися з коханою.
Його Сібель - аристократка, належна до турецької еліти, донька дипломата, яка щойно повернулася з паризьких студій, красуня, і, поза стереотипами, наділена добром та розумом.
Чутливість дотику і трепет у ставленні одне до одного - їхнє кохання у самому розквіті. Їхні стосунки - це щирість і довіра, а не наслідки родинних домовленостей. Але на самісінькому піку чуттєвості з нареченою герой зустрічає Фюсун - вісімнадцятилітнє чорняве дівчисько з бідної родини, до того ж - свою далеку родичку.
Роман Орхана Памука починається саме з цієї психологічної загадки - одночасності двох закоханостей в одній душі, абстрагування від морального сум'яття, переплетення двох дівочих образів в одному тілі... І цікавий він саме тому, що герой насправді не належить до ловеласів, якому притаманні кількаденні, одночасні зв'язки.
Витончена емоційна проза, просякнута болем і людським теплом, яке віддає людська душа у час смерті. Їхнім прихистком стане одинока кімната, куди вони приходитимуть тільки вдень. За її порогом трем самотності розчинятиметься, а тому повернення сюди стане не розкішшю, а найгострішою потребою. Дорога сюди лежатиме через одні й ті ж самі стамбульські вулиці. Проходячи старими шляхами, чоловік віддаватиме у їх простір власні бажання, струшуватиме з плечей чорне волосся коханої, губитиме сліди її рук, настрій погляду, дотику. Стамбул наповнюватиметься його емоціями, як безперестанним дощем. Це місто авторської меланхолії і печалі потроху перетворюватиметься у його перший музейний експонат.
Цей текст є викликом консервативній моралі, яка дозволяла турецькому чоловікові і дружину, і коханку, але не простила головному героєві його чесності зі самим собою. Таке собі продовження всіх дискурсів Толстого з «Анною Кареніною», Стендаля з «Червоним і чорним», Флобера з «Мадам Боварі». Суспільство взагалі не прощає кохання, якщо йдеться саме про кохання, а не про його тисячні замінники і ерзаци...
Це печальний текст, виписаний дуже реалістично. Дізнавшись про суперницю, замість того, щоб відкинути нареченого, чутлива Сібель лікуватиме коханого тишею біля холодного моря, на віллі, за кілометри від сліду людської ноги. Місяці життя у пронизливій ніжності любові, що вмирає... Для Сібель це будуть останні дні її щастя.
А потім почнуться пошуки. Кожна річ, якої торкалася чорнява кохана, потраплятиме до музею невинності. Але нічого спільного з фетишизмом. Його музей - це не музей речей, бо вони були тільки матеріальною оболонкою, за якою старанно зберігалися найгостріші чуттєві моменти чи спогади про них...
Музей невинності - це речі, які побували у долонях коханої, її запахи, зібрані за довгих вісім років після того, як вона зачинить за собою двері. У витвореній від образи дистанції вона вийде заміж за іншого, мріятиме про нові горизонти і зіркову кар'єру. А чоловік опиниться всередині самого себе. Його любов не минатиме з часом, крізь найгостріше, найболісніше виття нереалізованої чуттєвості. Повітря навколо ставатиме щораз густіше, щораз більше руйнуватимуться грані між сном і реальністю, реальнішою ставатиме любов, очевиднішою - її платонічна суть...
За вісім років найбільшим щастям стане не дотик до рук коханої, а дихання з нею одним повітрям, дотик губами до недопитої пляшки, з якої вона щойно ковтнула солодкого лимонаду.
Рідкісно справжня проза у щоденному уривчастому постмодернізмі. Жодного зайвого сентименту чи придуманих автором сліз. Текст розгортається поважно і сповільнено, як довга пустеля, без горизонтів із небом, ти йдеш ним печально і важко, а за твоєю спиною твориться Сад...
