Життя має незвичайно огидну здатність підкидати людям неприємності. Зі мною подібне сталося ще з того моменту, відколи я вирішив здобувати професію вчителя. Здавалося, нічого більш перспективнішого і романтичнішого, ніж педагогічна нива, на цілому світі не знайдеш… Ну, якщо не враховувати зарплатню…
Вдруге неприємності посяглися на мою честь тоді, коли я отримав на руки довгоочікуваний диплом спеціаліста й уже дипломованим вчителем направився у село Забульбелівку працювати сільським вчителем. Відтоді я зрозумів, що нічого більш буденного і педантичного, аніж педагогіка, на світі не існує. Але й тут я дуже помилявся…
Виявляється, існує!!!
Попрацювавши півроку вчителем історії, я раптово захворів, а з часом повністю втратив слух. Чи то простудив вуха, чи пішло ускладнення від грипу – лікарі точно нічого сказати не могли. Лише сказали, що потрібно довго полікуватися, а результат… Результат, сказали, буде… Хоча в цьому я дуже сумнівався. Знаєте, в душу забралася маленька змійка недовіри, котра щомиті при згадці про лікування боляче жалила. Вперше я дізнався, що лікарня – це не лише будинок, де начебто лікують, а ще й організація, котра безплатно може хіба що покласти клізму. Бо від цього лікарі, таке у мене склалося враження, отримують задоволення. Тоді мене вкусила за руку клятюща псина, якій я не сподобався. Нічого серйозного – чотири неглибокі ранки біля ліктя, але ж бабця Муська (наша місцева «лікарка») почала читати мені лекцію про небезпеку укусів собак, про сказ… І тут мої очі почали лізти на лоба, а серце повзти у п’ятки. Якийсь такий холодочок промчався усім тілом, у животі забурчало, і ранка від укусу раптово якось здалася настільки страшною… Ще й чухалася, гадина, плюс до всього.
Коротше, наслухавшись бабці Муськи, я помчався до лікарні. Зайшов до регістратури, почав пояснювати свою проблему. Жінка порадила йти до хірурга. Я тієї ж миті помчався до кабінету № 13, на дверцях якого виднілася табличка «ХІРУРГ. Аранесян Марат Львович». Я біля цих таки дверцят стовбичило близько півтора десятка знервованих, перебинтованих, переламаних та перерізаних напівлюдей-напівмумій, котрі чекали своєї черги потрапити на прийом до Самого Нього – пана ХІРУРГА. Я теж зайняв чергу, котра немов час у миттєвості горя, тяглася настільки довго, що вичекати не вистачало мочі. Тим паче, коли мозок щомиті довбив: «Сказ! Сказ!! СК-А-А-А-З!!!».
Все ж таки я зумів дочекатися своєї черги.
- Добридень. – мовив тоді я до лікаря-хірурга. Той лишень у відповідь змахнув головою і продовжував далі щось писати у свій записничок. – Я… Той… Мене вкусила…
- Хто? – раптово підняв голову лікар й тихо засміявся. – Жінка?
- Та ні, собака.
- А-а, - розуміюче кивнув він головою. – і таке буває.
- То що ж мені робити, лікарю? – питаю знову я.
- Бог його зна. – стенув плечима хірург.
- А Ви?
- Я не знаю. Зайдіть до кабінету № 24, Миколи Івановича Ладиченка. Він – терапевт. Щось придумає…
Щось придумає??? – з острахом і збентеженням перепитав сам у себе я. Оце так лікарня…
Ну ось, вийшов я від хірурга й направився до терапевта, аби той, щось придумав із моєю проблемою. Діставшись до кабінету № 24, я зрозумів, що вистояти чергу до Аранесяна в порівнянні із чергою до Ладиченка – це теж саме, що порівнювати «Кока-Колу» із соками «Юппі». Близько двох годин я приживався біля кабінету, доки не прийшла моя черга…
Саме тієї миті я зрозумів одну життєву істину, що в Україні лікування ще гірше, аніж освіта. Тому що лікарі не можуть навіть діагнозу поставити, лишень клізму…
Що ж, повернімося до моїх вух. Тобто, до захворювання вух. Мене оглушило на довго. Близько трьох днів я нічого не чув і з лікарем спілкувався лише жестами або писульками на папері. Лікування проходило якось в’яло, не професійно. Я відчував, що ще довго не чутиму людських голосів, котячого нявкання за вікном…
Мене поселили до палати, де було три чоловіки. У всіх трьох страшенно боліло горло – ангіна, одним словом. Класна вийшла у нас гармонія – вони нічого не можуть сказати, а я – нічого почути. Перші хвилини нашого знайомства були дуже кумедними. Я посміхався їм, вони посміхалися мені. І від цих посмішок на зубах осідав пісок, так хотілося сказати: «Здоров, пацани! А давайте вип’ємо!». І так хотілося почути від них: «А чого, давай!». Але, нажаль, вони мовчали, а я навіть не чув їхнього мовчання.
Під вечір, все ж таки, мої мрії збулися.
Найстарший із хворих, сивочолий дядько із величезним трудовим мозолем, котрий заважав видимості дороги, підійшов до мене й протягнув шматок паперу. Я прочитав «радіограму»:
«Мене звати Іваном, отой що на крайній койці, худий такий, як Кощій, це Колька, а отой інтілігєнт с бородою – пан Валентин! У нас тут з’явилася ідейка – говорити ми, звичайно, не можемо, але випити якось гріх. Тож давай задля знайомства!!!».
Я відписав:
«Мене звати Сашком! Ідею підтримую!!!»
Коротше, випили ми на славу, а зранку я прокинувся із радісним відкриттям – я почав трішечки чути. Поганенько, але чув. Здавалося, звук доходив десь із бочки, але я його чув. Тому наступного вечора ту ж саму ідею для хворих уже підкинув я. Вони погодилися і напилися… Себто, нажерлися, якщо бути чесним.
Зранку мені здалося, що я чую краще. Значить, курс горілкотерапії давав результат. Той результат, якого не давали мені лікарі. Переконавшись у всесильності горілки, я вирішив повністю відмовитися від лікарських процедур, проте було пізно – мене уже вели до ЛОРа. Той сидів за великим чорним столом і діловито щось писав.
- Сідайте… - прошепотів лікар, немов знущаючись над моїм слухом.
- Га??? – скривився я.
- Сідайте… - мовив він голосніше й вказав рукою на стілець.
- А-а, дякую. – я присів. – Лікарю, мені уже краще. Я відчуваю, як кожного дня до мене приходить слух.
- Так-так, це завдяки процедурам, які ми проводили протягом останніх днів.
- Ні, - заперечив я. – Це завдяки горілкотер… - ледь не вирвалося у мене.
- Що? – не зрозумів лікар.
- А-а, нічого. – змахнув я рукою. – Це я просто недочув, що Ви сказали.
- Тоді, значить, прямо зараз проведемо ще одну процедуру. Зараз дочекаємося Віруньки й все зробимо. Будете чути краще, ніж чули до цього.
- Правда? – перепитав я, бо щось не дуже вірилося. Невже знову клізма???
Через хвилин десять до кабінету зайшла Вірунька – низенька жіночка років сорока, котра тримала в руці величезний шприц.
- Я готова, Миколо Івановичу. Почнемо???
- Е-е-е, - зірвався я зі свого місця. – що ви хочете зробити?
- Вилікувати Вас. – самовдоволено процідила Вірунька.
- Так ви мене в могилу зведете. Ну його в корінь, я краще глухим залишусь, ніж відчувати у мізках сталеву голку шприца.
- Та чого Ви, пане? – завила Вірунька. – Боляче не буде. Мені оце вчора розповіла одна бабця, що найкраще від глухоти рятує гарячий віск. Його заливають до вушних впадин, а потім, коли він застигне, пробивають. Кажуть, стовідсотково виліковує. Бабця зараз чує краще, ніж малолітні юнки.
Я не встиг нічого сказати, як ЛОР схопив у руки якусь ложечку й почав нею ковирятися у моїх вухах. Довго ковирявся. Потім таємничо якось кивнув помічниці. Та не менш таємно кивнула у відповідь. Я лише водив очима.
Ще мить і до мого вуха влилася гаряча рідина, як я дізнався згодом, - віск. Я почав пручатися, але уже не було сенсу. Я відчував, як віск почав твердіти, неначе розпираючи мої барабанні перетинки. Нічого іншого не лишалося, як чекати, коли ці горе-лікарі почнуть пробивати той віск.
Далі у хід пішов шприц…
Той вечір я перервав сеанс горілкотерапії, тому що відчував себе вичавленою тушкою.
Ранок прийшов не очікувано. Річ у тім, що мене розбудив свист інтілігєнта Валентина. Той упівголоса посвистував щоранку, але розбудив мене уперше. Просто вперше я його почув… Слабенько, але почув. Радості було стільки, хоч відбавляй. Поснідав і помчався до лікаря, не чекаючи на огляд, аби похвастатись чудовилікуванням.
Ще два дні я пролежав у лікарні й кожного дня мені знову ставало гірше. Я трішки чув своїх нових друзів, які теж уже трішки почали розмовляти, але не завжди.
Одного разу я розпочав розмову із сивочолим пузанем Іваном.
- Чуєш, Вань, що мені робити? Я вже заморився тут сидіти, а вуха ще не вилікували.
- І не вилікують.
- Тобто?
- Доки не даси на лапу – не вилікують.
- На лапу? – наївно перепитав я.
- А ти шо думав, все просто так. Комунізм уже в минулому. Не даси на лапу, будеш сидіти тут до китайської пасхи.
- Але ж я ніколи нікому не давав хабара. – знітився я.
- Нічого страшного, знаєш, як казав дядько Ленін «Учись, учись, і ще раз учись». Тож тренуйся…
Довго я готувався до цієї миті. Купив найдорожче вино, уже й не пам’ятаю марки, якоїсь закуски, скидав усе в пакет, продумав хід промови. Став перед дзеркалом – прорепетирував. Двічі прорепетирував. Відчувши невпевненість у своїх діях, прорепетирував втретє…
Думаю, зайду до лікаря й скажу:
- Це Миколо Івановичу Вам у знак вдячності за увагу до мене.
Він повинен посміхнутися, взяти презент й вилікувати мене.
Довго я м’явся, доки не зайшов до кабінету ЛОРа, але він був не сам. Ще якийсь лікар йому розповідав історію про те, як варив рака, а потім той ожив. Такого сценарію я не передбачив, тому переконався, що експромт – найкращий вияв творчості людини.
- Цей…той… - кажу я. – Це Вам за те, що лікуєте мою… тобто, мене.
Лікар поглядом оцінив презент, взяв його і закинув до своєї тумбочки.
Наступного дня він мені виписав мазь, котра за два дні позбавила мене глухоти.
Після такої пригоди я зарікся, що життя хоч і підкидає неприємності, але люди в змозі їх осилити.
І нехай всі втримаються від коментарів…
